Чоловік влаштував свекрусі свято за мій рахунок. А потім уперше отримав мій «подарунок» у відповідь
— Ти зняв усе? Докладно? — голос Лєни не тремтів, але став глухим, ніби вона говорила в порожню бочку. У руках вона стискала телефон, де на екрані світилося повідомлення від банку: «Баланс: 120 гривень».
Ігор, невимушено розвалившись на дивані, навіть не відірвав погляду від телевізора. Він лузав насіння, акуратно спльовуючи лушпиння в долоню. У кімнаті пахло смаженою олією та його тяжким, солодкуватим одеколоном.
— Ну чого ти заводишся, Лєнусь? — ліниво простягнув він. — У мами ювілей. Шістдесят років. Це, між іншим, дата. Потрібно відзначити по-людськи. Ресторан, гості, тамада. Ти ж не хочеш, щоб ми виглядали жебраками перед тіткою Галею?
— То були гроші на брекети Павлику, — тихо сказала Лєна. — І на його путівку до санаторію. У нього астма, Ігорю. Лікар сказав, морське повітря обов’язкове цієї осені. Ти вкрав здоров’я в мого сина заради пиятики своєї матері?
Ігор нарешті зволив повернути голову. Його обличчя скривилося в гримасі огиди, яку він зазвичай приберігав для розмов із пасинком.
— Ой, та годі! Нічого з твоїм Павликом не станеться. Подихає над картоплею, як ми в дитинстві дихали. А зуби… Ну, криві то й криві, чоловікові краса не потрібна. Мати — це святе. Вона мене виростила. А ти, як завжди, тільки про гроші думаєш. Меркантильна ти, Лєнка. Нудна.
Цієї миті двері до кімнати прочинилися. На порозі стояв Павлик. Йому було вісім, але виглядав він на шість — худенький, із прозорою шкірою та величезними, переляканими очима. Він тримав у руках альбомний аркуш. На ногах у нього були старі, заштопані на пальці шкарпетки.
— Мамо… — прошепотів він, обережно косячись на вітчима. — Я там листівку намалював… Для бабусі Тамари. Можна я їй подарую?
Ігор хмикнув, витираючи руки об штани:
— Малюнок? Пацан, бабці шістдесят років. Їй золото потрібне, техніка, конверт пухкий, а не твої каляки-маляки. Не ганьби мене. Сховай і не показуй нікому.
Павлик здригнувся, ніби його вдарили. Він притис аркуш до грудей, і Лєна побачила, як побіліли його тонкі пальчики. На малюнку, який він так старанно розфарбовував два дні, був зображений величезний букет квітів і кривий, але зворушливий напис: «З Днем Народження!». Губи хлопчика затремтіли, очі наповнилися сльозами, але він, звик до грубощів у цьому домі, не видав ані звуку. Він просто мовчки розвернувся й пішов у свою кімнату, тихо причинивши двері.
У Лєни всередині щось обірвалося. Наче лопнула туга струна, на якій тримався цей шлюб останні три роки. Вона згадала, як Ігор місяць тому «забув» забрати Павлика зі школи. Під дощем хлопчик простояв годину на ґанку, поки вона не зірвалася з роботи. Згадала, як Тамара Петрівна приходила в гості і демонстративно перекладала речі Павлика, гидливо беручи їх двома пальцями: «Чому в цьому домі пахне чужою дитиною?».
Вона подивилася на чоловіка. Вродливий, статний чоловік, за якого вона виходила з такою надією. Тепер вона бачила перед собою лише паразита, роздутого від власної значущості.
— Добре, — сказала Лєна несподівано спокійно. — Ти правий, Ігорю. Ювілей — це святе. Влаштуємо твоїй мамі такий подарунок, який вона ніколи не забуде.
Ігор розплився у вдоволеній усмішці:
— Ось бачиш! Можеш же бути нормально, коли захочеш. Я знав, що ти зрозумієш. До речі, я там уже список гостей накидав, чоловік на сорок. Замов ресторан, мама любить розкіш.
Підготовка йшла повним ходом. Ігор витавв у хмарах власної величі. Він телефонував родичам, запрошуючи всіх на «шикарний банкет», який він, люблячий син, організовує для матусі. Про те, що банкет оплачується з рахунку дружини, він скромно замовчував.
Лєна мовчки робила все, що він казав. Замовила найдорожчу залу, погодила меню з ікрою та осетриною, найняла ведучого.
— Лєнка, ти дивись, не скупись! — повчала її телефоном Тамара Петрівна за два дні до святкування. — Я хочу, щоб Любка з роботи від заздрощів луснула. І вдягни щось пристойне, а не свої ці сірі ганчірки. І, заради бога, залиш свого Павлика вдома. Нема чого йому під ногами плутатися в дорослих людей.
— Звичайно, Тамаро Петрівно, — покірно відповідала Лєна. — Павлик не піде. Він поїде до моєї мами.
Напередодні свята Лєна сиділа на кухні й перечитувала Цивільний кодекс. Знання законів — річ корисна, особливо для жінки, яка вирішила почати нове життя. Згідно зі статтею 34 Сімейного кодексу України, майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною власністю. Проте є нюанси. Гроші, які лежали на її рахунку, були отримані від продажу дачі, що дісталася їй у спадок від бабусі ще до шлюбу. Ігор, у своїй жадібності та юридичній безграмотності, не врахував, що ці кошти легко відстежуються, а їхнє вилучення без згоди власника — крок необачний.
Але судитися за гроші — це довго. Лєні потрібно було інше. Їй потрібно було відновити справедливість тут і зараз.
Ресторан сяяв вогнями. Столи ломилися від делікатесів. Тамара Петрівна висіла на чолі столу в пурпуровій сукні з люрексом, схожа на достиглу сливу. На шиї в неї блищало золоте намисто — ще один «подарунок» Ігоря, куплений з кредитної картки Лєни, яку вона необачно залишила на тумбочці.
— Тоcт! — проголосив Ігор, піднімаючи келих. — За мою дорогу маму! За жінку, яка подарувала світові мене! Мамо, я кинув до твоїх ніг усе, щоб цей вечір став легендою!
Гості зааплодували. Тітка Галя втирала сльози вд розчулення. Тамара Петрівна сяяла:
— Дякую, синочку! Ти в мене справжній чоловік. Добувач! Не те, що деякі… — вона кинула косий погляд на Лєну, яка сиділа з краю, не доторкаючись до їжі.
Банкет був у самому розпалі, коли до Ігоря підійшов адміністратор із папкою.
— Перепрошую, — ввічливо, але наполегливо промовив він. — У нас зміна каси, потрібно закрити рахунок за банкет та обслуговування. Внесено лише передоплату за бронювання столів.
Ігор, розчервонілий, недбало махнув рукою в бік дружини:
— Дружина зараз все оплатить. Лєнусю, займися.
У залі запанувала тиша. Усі погляди спрямувалися на Лєну. Вона повільно встала. У її руках був гарний подарунковий конверт, перев’язаний червоною стрічкою.
— Ігорю, — голос Лєни лунав дзвінко й чітко. — Ти сказав, що це свято — твій подарунок мамі. Що ти «добувач» і «справжній чоловік». Я не смію забирати в тебе цю честь.
Вона підійшла до свекрухи й з усмішкою простягнула їй конверт.
— Тамаро Петрівно, вітаю. Ваш син справді влаштував вам незабутній вечір. А це — мій скромний внесок. Відкривайте.
Свекруха жадібно розірвала конверта, очікуючи побачити путівку на курорт або сертифікат до ювелірного. Але всередині лежало кілька складених аркушів паперу.
Вона розгорнула перший. Це був рахунок із ресторану на сто вісімдесят тисяч гривень.
— Що це? — прошипіла вона, змінюючись на обличчі.
— Це рахунок, — спокійно пояснила Лєна. — А другий документ — ще цікавіший. Почитайте вголос, Ігор оцінить.
Ігор вихопив папери в матері. Його очі побігли рядками, й обличчя почало наливатися багряним кольором. Це була позовна заява про розірвання шлюбу та повідомлення про виселення з квартири.
— Ти… ти що робиш? — прохрипів він. — Яке виселення? Це наша квартира!
— Помиляєшся, любий, — Лєна говорила з крижаним спокоєм, насолоджуючись моментом. — Квартира куплена моїми батьками до шлюбу. Ти там навіть не прописаний. Ти жив там на пташиних правах, поки я терпіла. А гроші, які ти вкрав у хворої дитини, щоб пустити пилюку в очі… Вважай, що я дала їх тобі в борг. І повір, мій адвокат доведе, що це було необґрунтоване збагачення.
— Та як ти смієш! — зверещала Тамара Петрівна, схоплюючись зі стільця. — При людях! Зганьбити нас! Хто ти така?!
— Я — господиня свого життя, — відрізала Лєна. — А ви їжте, Тамаро Петрівно, їжте. Осетрина свіжа, тільки вчора виловлена, найкраща. Тільки не вдавіться, коли будете скидатися з гостями на оплату. У Ігоря грошей немає, він безробітний уже півроку, тільки вигляд робить, що «бізнес будує».
Вона взяла сумочку й попрямувала до виходу.
— Лєна! Стій! — закричав Ігор, кидаючись за нею. — Ти не можеш нас тут кинути! Чим платити?!
Вона обернулася в дверях. На неї дивилися сорок пар очей — здивованих, переляканих, зловтішних.
— Продай намисто, Ігорю. Або годинник, який ти купив собі минулого місяця. Мені байдуже.
Вона вийшла надвір, вдихнувши холодне осіннє повітря. Уперше за три роки їй дихалося так легко.
Удома було тихо. Павлика забрала бабуся, і Лєна була цьому рада — хлопчику не потрібно було бачити, як його колишній вітчим збиратиме речі. Вона знала, що Ігор приповзе. Благатиме, погрожуватиме, тиснутиме на жалість.
Вона дістала телефон і заблокувала номер Ігоря, а потім і номер свекрухи. У сумці лежав новий договір із клінікою — мамі довелося позичити грошей, щоб оплатити лікування Павлика, але тепер Лєна точно знала: вона все поверне. Сама.
За годину в двері подзвонили. Це був не Ігор. На порозі стояв кур’єр із квітами. У записці було лише два слова: «Дякую. Мама».
Лєна усміхнулася. Вона знала, що попереду суди, поділ майна (вірніше, спроби Ігоря відхопити хоч щось) і довгі розмови з сином, якому потрібно буде пояснити, чому дядька Ігоря більше немає.
Але найголовніше вона вже зробила. Вона обрала себе й свою дитину. А «подарунок» свекрусі… Що ж, кажуть, за задоволення треба платити. От нехай і платять.
