Я не відповіла та не повірила жодному його слову. Чоловік виправдовувався, але що казав, я вже не слухала. Додумався, жити на два дома. Це що виходить? Одна зарплата мені, одна зарплата їй? Ні, такого не буде.
Мене звати Ірина, і ця історія, мабуть, залишиться в моєму серці назавжди. Ми з чоловіком, Ігорем, вирішили провести останні теплі дні осені на базі відпочинку. Це місце було недалеко від нашого дому і компанія підібралася чудова — друзі, знайомі. Все мало бути легко та приємно, як завжди.
Увечері ми всі сіли за стіл, смакували вечерю, сміялися. Я вже почала розслаблятися, коли помітила, як Ігор раптово зблід. Він відклав виделку й швидко піднявся з-за столу.
— Вибач, я зараз, — тихо сказав він і, навіть не глянувши на мене, вийшов надвір.
Я не надала цьому великого значення, подумала, що, можливо, йому просто треба свіже повітря. Подивилася у вікно — нічого незвичного. Він скоро повернеться і ми продовжимо нашу приємну вечерю.
Та ось Ігор повертається, сідає поряд і, наче борючись із собою, тихо промовляє:
— Ірцю… Мені треба тобі дещо розповісти. Чи, скоріше, когось познайомити з тобою. Якщо ти не дуже втомилася, можемо вийти на кілька хвилин?
Я була здивована, але кивнула. Ми піднялися й пішли до виходу. На вулиці, неподалік від нас, стояла жінка з хлопчиком. Десь такого віку, як наш Артем.
Ігор трохи нервово підійшов ближче до них і, повернувшись до мене, промовив:
— Іра, знайомся. Це Юля. Моє перше кохання. А це — наш із нею син, Матвій.
Мені здалося, що земля пішла з-під ніг. Я стояла, ніби в тумані, не розуміючи, що відбувається. Він продовжив:
— Це було ще до тебе. Я не знав, як тобі розповісти… Ми з Юлею розійшлися давно і тепер нас з нею нічого не зв’язує, крім спільного сина. І так, ти мала рацію, коли помітила ту ще одну зарплатню, яку я приховував… Це для Матвія.
Я дивилася на Юлію, яка ніяково посміхалася, ніби намагаючись знайти правильні слова.
— Я… Я думала, що ти вже все розповів, — тихо промовила вона, не наважуючись дивитися мені в очі. — Ми ж домовлялися, що не будемо приховувати правду.
Моя голова була сповнена питань, але жодне не могло сформуватися в слова. Я розуміла, що все, що відбувається — це не зрада, але ця прихована брехня… Вона різала мене зсередини. Я зібрала всю волю в кулак та видала, що сама від себе не очікувала:
— В сенсі було давно? Наші сини майже одного віку. Ти зраджував мені з колишньою відразу після весілля? Навіщо тоді взагалі було одружуватися? Як ти міг, так вчинити зі мною…
Я не договорила. Усі ці думки, емоції, образи зібралися в клубок, я тараторила сама не розуміла, що, аж доки мене не спинили інші гості, які повиходила на подвір’я, як почули моє обурення. Михайло, друг Ігоря перебив мене:
— Нарешті, зізнався у брехні, – вирвалося у нього.
Тепер я переключилася на друга:
— Ти знав і нічого мені не сказав? Як ти міг? Як тобі не соромно? І дружина твоя знала? А ще подругою моєю називалася?
Я б ще довго стояла й скандалила, звинувачуючи всіх друзів, але Марина з Ольгою взяли мене під руки та завели у кімнату. Там я виплеснула на них весь той біль, який відчувала у душі.
Коли я трохи заспокоїлась, почала думати, що робити далі.
— Як я могла далі довіряти чоловіку, коли він так довго приховував частину свого життя від мене?
У кімнаті було тихо. Тільки важкі кроки Ігоря лунали за дверима. Він тихо постукав:
— Іро, відкрий, будь ласка. Я знаю, що вчинив неправильно, але я просто боявся. Боявся втратити тебе, боявся, що ти не зрозумієш. Тому мовчав.
Я не відповіла та не повірила жодному його слову. Чоловік виправдовувався, але що казав, я вже не слухала. Тоді твердо вирішила, нехай йде на три чорти до своєї колишньої та не псує нам з сином життя. Додумався, жити на два дома. Це що виходить, одна зарплата мені, одна зарплата їй? Ні, такого не буде.
За дверима настала тиша. Потім я почула, як він пішов. Тільки тоді я зрозуміла, наскільки все складно.
