«Чому одним щастя вгору повзе, а іншим і з гори не котиться?» Залишилася молодою вдовою

«Моє щастя підростає»

Олі вп’явся у пам’ять вислів про те, що не доля вибирає людину, а людина — долю. Жила Ольга в заміжжі, як і всі. Були радісні миті, а бувало, що й смуток пробивався в молоде жіноче серце. Її мама ще в кінці 90-х років минулого століття подалася за кордон, щоби фінансово допомогти дочці, заробити на побудову нового помешкання.

Коли Оля нaрoдила Софійку, здавалося, що нічого не може затьмарити її материнського щастя. Рідні, батько, брат Євген зводили дім із надією, що внучка і племінниця йтиме в перший клас уже з нової оселі. Тоді Оля, котра ще не встигла нагрітися любов’ю чоловіка, навіть не могла уявити, що нещасний випадок раптово вирве його із сім’ї.

Ольга любила осінь. Але її наближення почало навівати жінці гіркий сум, відколи ця золота пора року забрала в засвіти її судженого, а вона зосталася вдовою з п’ятирічною донечкою на руках. Тепер не дивується з того, що їй зовсім не шкода ні дерев, котрі втрачають красу, ні пташиних пісень, що змовкають у голих осиротілих кронах. Її минуле згасло, як ті пташині пісні. А може, його взагалі не було в неї? Бо в природи, на відміну від людини, є дивовижна здатність помирати й воскресати щовесни.

Оля прямує до своєї домівки. Спогади, зрaнені болем втрати, вкотре навертаються до неї. Іще один вдовиний рік додала їй осінь, що минула. Схиливши голову від тяжких думок, жінка спитала про себе: «Чому одним щастя вгору повзе, а іншим і з гори не котиться?» І перестала вкотре пережовувати гіркі спогади, бо вони аж ніяк не зміцнюють її здоров’я. Та й з плином часу душевний біль уже трохи стих.

Якось завела з Ольгою розмову й кажу: життя, мовляв, минає, а ти вже стільки років сама. Вділив би тобі Господь іще жіночого щастя. А молода жінка, не замислюючись, відповіла мовою душі: «Моє щастя підростає»

Та чи оцінить колись Софійка жeртoвну материнську любов до неї? Чи зуміє віддати належне дорогій людині, котра своїм великим серцем зігріває її за двох?

Коли Оля, зачиняючи двері спальні своєї крoвинки, залишається наодинці з вечором, який розсипає свою тишу по новій оселі, то розуміє: щоби позбутися болю, інколи потрібно промовити вголос те, що заподіяло тобі цей біль. І доходить до висновку: так побудований світ, що з часом кожна людина повинна щось чи когось втратити. І твердо усвідомлює, що тільки щира молитва освітлює її дні й допомагає розв’язати вузлики вдовиної долі.

Автор – Станіслава ЯРІШ

с. Воля Теребовлянського району.

Джерело.