Чотири роки Дмитро щосуботи розповідав бабусі, що його колишня дружина «на роботі», і був певен, що береже її спокій. Коли ж нарешті зважився на чесну розмову й приніс цілу аптечку, виявилося, що перед ним сидить найобізнаніша людина сім’ї. А ще дехто вже півроку щосереди тихо готував для нього сюрприз.
Щосуботи рівно о десятій я стояв під дверима бабусиної квартири з пакетом зефіру. І щоразу, ледве відчинивши двері, вона запитувала:
— А Танюша де?
— На роботі, бабусю, — відповідав я, не змигнувши оком.
Ця вистава тривала чотири роки. За цей час я міг би отримати премію як найкращий актор, хоча головна героїня мого спектаклю в ньому жодного разу не з’явилася.
З Танею ми прожили рівно чотирнадцять місяців. Одружилися ми швидко, бо були молоді, а розлучилися тихо й без сварок, бо виявилося, що ми зовсім різні. Тепер вона вже четвертий рік була одружена з іншим чоловіком і виховувала кота, якого я навіть не знав.
Бабуся про це не мала жодного уявлення.
Ганна Степанівна мене виростила, і ближчої людини в мене немає. Їй було сімдесят вісім, і вона жила спокійно, але тільки поки в її світі нічого не змінювалося. Варто було мені якось у розмові згадати, що я перейшов на іншу роботу, як тиск у неї підскочив до двохсот. Лікар у поліклініці суворо сказав: жодних хвилювань. І я вирішив, що правда схожа на ліки: її треба дозувати. А краще взагалі не давати.
Спершу це були дрібниці. Я не розповідав про зміну роботи, бо «все одно в тій самій сфері». Потім про те, що продав успадковану однокімнатну й узяв двокімнатну в іпотеку. Потім про розлучення, бо в день, коли я мав сказати, бабуся розповідала про сусідку, в якої «знову тиск». Я промовчав. Так мовчання перетворилося на систему.
Таню довелося втягнути. Я просив її тричі на рік надсилати бабусі вітання зі святом.
— Дімо, — сказала вона мені якось телефоном, — я п’ять років чужа дружина, а в твоєї бабусі досі невістка. Це вже мильна опера.
— Таню, це на користь тиску, — переконував я.
— Ти диви, яка в тебе медична аргументація, — зітхала вона й надсилала листівку з трояндами.
Бабуся була задоволена. Вона дзвонила мені й казала: «Танюша така уважна, не забуває».
А потім у моєму житті з’явилася Олеся.
Ми познайомилися два роки тому на дні народження спільного друга. Вона виправила мене в суперечці про вживання слова «зокрема» й одразу запитала, чи немає в мене якихось таємниць. Я сказав, що жодних. Це була моя найгучніша брехня за той вечір, і вона навіть не здогадалася.
Олеся була спокійна, весела, ніколи не влаштовувала сцен і не питала, скільки я заробляю. Коли вона захворіла й лежала три дні з температурою, я щовечора приїздив з ліками й домашньою їжею. Бо мені самому так хотілося. Я зрозумів: це серйозно.
Тоді й почалися проблеми. Бо про Олесю бабуся теж нічого не знала.
— Дімо, — сказала мені Олеся на другому році стосунків, — ти колись збираєшся познайомити мене з бабусею?
— Збираюся, — пообіцяв я.
— Коли?
— Коли будуть… сприятливі обставини.
— Тобто коли в неї тиск буде сто двадцять на вісімдесят?
— Приблизно, — визнав я.
Так Олеся й залишалася таємницею: для бабусі її не існувало. Це був найзручніший спосіб для всіх, хоча й не найчесніший.
Весілля ми з Олесею вирішили зробити невеликим. Батьки, кілька друзів, ресторан без особливого розмаху. Коли вона показала мені список гостей, у ньому з мого боку було три людини. Усі трое мої друзі.
— Бабусі тут немає, — констатувала Олеся.
— Вона не прийде, — сказав я. — Їй складно кудись їхати.
— Складно чи ти ще не готовий?
Я не відповів.
Наступного тижня Олеся запросила мене на вечерю до своїх батьків. Її мама, Лариса Миколаївна, чистила яблука для шарлотки з таким виразом обличчя, що мені одразу захотілося вибачитися, хоч я ще нічого не встиг зробити. Олеся вийшла відповісти на дзвінок, і ми залишилися наодинці.
— Дмитре, — сказала вона, не відриваючись від яблука, — я питатиму прямо. Ваша бабуся досі вважає вас одруженим з Тетяною?
— Так, — зізнався я.
— А мене вона знає?
— Поки ні.
— А те, що ти вже чотири роки живеш в іншій квартирі?
— Теж ні.
— А те, що ти змінив роботу?
— І це ні, — пробурмотів я.
Лариса Миколаївна поклала ніж і подивилася на мене.
— Знаєш, Дмитре, я двадцять п’ять років пропрацювала головним бухгалтером. Такі схеми мені навіть не снилися.
— Я не хотів, щоб бабуся хвилювалася.
— Я розумію. Але брехня схожа на шарлотку. Спочатку одне яблуко, а потім вже не зупинишся.
— Це ви про що?
— Про те, якщо ти можеш роками приховувати правду від людини, яку любиш найбільше, то що тобі заважає колись щось приховати від моєї доньки?
Я відкрив рота, щоб заперечити, але в цей момент повернулася Олеся.
— Мамо, ти що, його допитуєш?
— Ні, — спокійно відповіла Лариса Миколаївна. — Ми просто говоримо про яблука.
Додому ми поверталися мовчки. Тільки біля мого під’їзду Олеся сказала:
— Мама має рацію. Наполовину.
— Яка половина?
— Та, де вона каже, що це неправильно не розповісти. Ти фактично створив для бабусі окремий світ. А я в ньому навіть не з’являюся.
— Я просто хотів її берегти, — сказав я.
— Я вірю, — кивнула Олеся. — Але мені самій від цього неприємно. Ніби я ваша спільна таємниця.
— Ти не таємниця. Ти режисер, — спробував пожартувати я.
— Ні, Дімо, режисер тут ти. А я навіть не в масовці.
Ці слова весь тиждень крутилися в мене в голові.
Ми подали заяву в РАЦС. Бабусі я знову нічого не сказав. У четвер я лежав на дивані й порахував усе, що вже встиг від неї приховати: розлучення, квартира, робота, Олеся, весілля. Виходило п’ять пунктів. У школі за такий список реферат ставили відмінно.
У суботу я вирішив: усе, годі.
Я готувався, як до іспиту. Купив новий тонометр, бо старий показував дивні цифри. Дістав з шафи всі можливі ліки від серця і навіть щось від живота, хоч не знав, що це потрібно. Прочитав у інтернеті, як говорити з літніми людьми про складні новини. Репетирував перед дзеркалом фразу: «Бабусю, я маю тобі дещо сказати, але ти, будь ласка, сядь».
О десятій я стояв під її дверима з зефіром і трьома пакетами ліків. Бабуся відчинила й подивилася на мене так, ніби я прийшов відкривати філіал аптеки.
— Це що в тебе?
— Бабусю, я маю тобі щось сказати. Сядь, будь ласка.
— Я вже сиджу, — спокійно відповіла вона й справді сіла в крісло. — Починай.
Я набрав повітря.
— Бабусю… Таня… ми з нею не живемо разом.
— Це з якого часу? — запитала бабуся.
— Ну… чотири роки.
— Ага. А тоді навіщо ти чотири роки кажеш мені, що вона на роботі?
Я завмер.
— Ти… знала?
— Діма, — вона зняла окуляри й втомлено потерла перенісся. — Таня вийшла заміж у квітні, три роки тому. Мені Люся з третього під’їзду показала в інтернеті. У тієї дівчини гарна сукня була, до речі. А ти все їздиш і каже: «Вона на роботі». Я думала, може, ти в неї таку роботу придумав.
— Бабусю, але… твій тиск…
— Мій тиск піднімається не від новин, а від того, що ти кожної суботи мені брешеш і думаєш, що я не бачу. Як твій дід був: брехати вмів, але так погано, що вся сім’я хотіла підкинути йому сценарій.
— То чому ти нічого не казала?
— Бо ти так старався. Сидиш, хвилюєшся, зефір носиш, очима кліпаєш. Мені було шкода тебе розчаровувати. До того ж така цікава вистава, ніяк не хотілося зривати прем’єру.
Я сидів, як громом прибитий. Потім згадав про п’ять пунктів.
— А квартира?
— Яка квартира?
— Я продав ту, що від батьків залишилася. Узяв іншу.
— Дімо, ти мені півроку розповідав, що в тебе в старій квартирі вікна міняють. А потім я бачила твою адресу на посилці від Люсиного онука, коли він замовляв мені ліки. Ти що, думав, я не прочитаю?
— А робота?
— Ти змінив два місці тому. На першій ти був «менеджером з розвитку», на другій «керівником відділу». Люся вчила мене користуватися інтернетом, а я за ввечір знайшла твою сторінку. Ти там навіть з колегами фотографувався.
Я мовчав. У голові крутилася одна думка: усі п’ять пунктів моєї таємниці бабуся знала давно, а я ще два роки ліпив вигадки.
— А Олеся? — тихо запитав я. — Про Олесю ти теж знала?
Бабуся задумливо подивилася у вікно.
— Ну, про Олесю я знаю з серпня, — сказала вона. — Вона мені сама зателефонувала.
— Що?!
— А що тут дивного? Дівчина розумна. Узяла в тебе з телефону мій номер, поки ти був у душі. У тебе він, між іншим, записаний як «Бабуся (не хвилювати)». Дуже мило.
— І що вона сказала?
— Сказала: «Ганно Степанівно, мене звати Олеся, ваш онук мене любить, але боїться вам про це розповісти. Давайте познайомимося без нього». Я відповіла, що давно чекаю на таку розмову. З того часу вона мені дзвонить щосереди. Ми вже обговорили все: від її роботи до того, як правильно солити огірки.
— Щосереди?!
— Так, коли ти на тренуваннях. Вона, до речі, мене запитала, чи не сильно я образжуся, якщо вона сама про себе розповість. А я їй: «Дитинко, я не ображуся, я просто тебе вже знаю. Люся мені твою сторінку теж показала».
Я сидів, дивився на неї й відчував себе єдиною людиною у Всесвіті, яка не знала, що гра закінчилася ще два роки тому.
— Тобто… ви обидві…
— Ми обидві, — підтвердила бабуся. — І мама Олесі, до речі, теж. Лариса Миколаївна вже з нами приятелює, ми телефоном рецептами обмінюємося. Дуже добра жінка, але сувора.
Я нарешті згадав про тонометр.
— Бабусю, може, виміряємо тиск? Після таких новин…
— Вимірюй, якщо хочеш, — махнула рукою вона. — Тільки вимірюй собі.
Я виміряв. Мій показник, мабуть, був вищим за бабусин у кілька разів.
— Але чому ти нічого не сказала? — спитав я вже тихіше. — Усі ці роки?
Бабуся подивилася на мене так ніжно, що в мене в горлі щось стиснулося.
— Бо ти не хотів мене засмутити, — сказала вона. — А я не хотіла тебе засмутити тим, що все знаю. Ми обоє так старалися одне одного берегти, що забули просто розмовляти. А нащо тоді вся ця турбота?
Я мовчки обійняв її. Вона пахла яблуками й заспокійливим, як у дитинстві.
— До речі, — додала вона мені на вухо, — я вже придбала на весілля капелюшок. Темно-синій, з вуаллю. Покажу потім.
— Ти знала навіть про весілля?
— Олеся мені ще у вересні сказала, що ви заяву подали. Я навіть ресторан по інтернету подивилася. Меню там непогане, але я б додала холодець.
— Бабусю, — простогнав я, — ти хоч уявляєш, як я сьогодні готувався?
— Уявляю, — усміхнулася вона. — Ти приніс ліки. Хоча це, мабуть, була найкраща частина вистави.
Додому я йшов, ніби мене щойно вивели з театру, де я двадцять років грав головну роль, а потім виявилося, що глядачі давно розійшлися.
Увечері зателефонувала Олеся.
— Ну як? — обережно запитала вона.
— Ти ще питаєш, — відповів я. — Ти знала!
— Що знала?
— Що бабуся знає. Усе.
— Дімо, — розсміялася вона, — я в серпні їй подзвонила й попросила дозволу зустрітися. Вона сказала, що все знає, але хоче, щоб ти сам їй розповів. Кожну середу ми з нею вирішували, як тобі допомогти це зробити.
— Тобто ви вдвох мене вичікували?
— Тримали в тонусі, — виправила вона. — Бо ти завжди казав, що чекаєш сприятливих обставин. А ми вирішили, що без нас вони не настануть.
— А твоя мама?
— Мама з бабусею рецептами обмінюється, — сказала Олеся. — Вони вже домовилися, що холодець робить бабуся, а шарлотку мама. Так що все під контролем.
Я довго мовчав у слухавку.
— Знаєш, що найсмішніше? — зрештою сказав я. — Я чотири роки вважав себе режисером, а виявилося, що я був єдиним, у кого не було сценарію.
— Ми тобі скоро його видамо, — пообіцяла Олеся. — До весілля сім тижнів. Часу вистачить.
Весілля відбулося в жовтні. Бабуся прийшла в темно-синьому капелюшку з вуаллю, сіла поруч з Ларисою Миколаївною, і вони весь вечір обговорювали, чия шарлотка кращa. Холодець був, до речі, найпопулярнішою стравою на столі.
Коли я підійшов привітати бабусю, вона вказала на кінець зали.
— Подивись, хто прийшов.
Біля дверей стояла Таня з чоловіком. Вона махала мені рукою й тримала подарунковий пакет.
— Ти запросила Таню? — прошепотів я.
— А чому ні? — здивувалася бабуся. — Вона мені п’ять років листівки надсилає. Невістка ж, хай і колишня. Треба поважати традиції.
Я сів на стілець. Олеся поклала мені руку на плече й тихо сказала:
— Ну що, режисере? Прем’єра пройшла успішно?
— Ні, — відповів я. — Я вирішив: на сцену я більше не виходжу. Бо тут мене давно переграли всі.
Бабуся підняла келих.
— Гірко! — голосно сказала вона.
І я вперше в житті почувався людиною, якій нічого не треба приховувати.
