«Мене в дитинстві ти сварила, а онучці все дозволяєш!» — ображалася на матір доросла донька
— Та дивно це все, мамо, — Лєра стояла посеред кухні, взявши до рук коробочку з малиною, яку Ніна щойно купила для онучки. — Я тебе не впізнаю. Мене ти виховувала зовсім по-іншому! Тримала, можна сказати, в їжакових рукавицях. Я ж усе чудово пам’ятаю… Ні, я без претензій, мені цікаво. Чому ти до Віки ставишся краще, ніж до мене?
Ніна саме викладала з пакета гостинці. Фрукти, шоколадну пасту у великій банці, упаковку печива, яке маленька Віка обожнювала, пиріжки, власноруч спечені для онучки. Віка була у логопеда з татом, за годину мала повернутися, і Ніна заздалегідь приготувала все, що любила дівчинка.
— Бо Віка маленька, — спокійно відповіла Ніна. — Їй чотири роки. Її можна іноді й побалувати.
— А мене, отже, балувати не можна було? Я чудово пам’ятаю, мамо, як ти говорила, що з дітьми треба суворо, баловство до добра не доведе. Солодкого мені видавала по одній цукерці в тиждень, о восьмій вечора я мала лежати в ліжку. Розмови по душах? Забудь. «Не сперечайся», «не вигадуй», «іди грайся у свою кімнату». Натомість Віка у тебе може до десятої носитися по квартирі, а ти ще смієшся і знімаєш її на телефон. Ти їй усе дозволяєш, завжди її виправдовуєш і захищаєш…
Ніна поставила йогурти в холодильник і подивилася на доньку. Лєра порушувала цю тему не вперше, і щоразу Ніна відчувала роздратування. Їй здавалося несправедливим, що донька постійно поверталася до дитячих образ, ніби все інше — школа, інститут, робота, квартира, весілля — нічого не значило.
— Лєро, ну не треба порівнювати, — сказала вона. — Ти була дитиною, яку треба було виховувати. Я несла за тебе відповідальність, розумієш? Тим паче, що й ростила тебе сама. А Віка — моя онучка. Це зовсім інше.
— Оце саме. Інше. Ти сама це зараз сказала.
Ніна зітхнула. Вона не збиралася сваритися. Вона хотіла забрати Віку до себе на вихідні й тиждень радісно до цього готувалася. Ніна вже купила нові фломастери, пару яскравих книжок з картинками, приготувала клаптики — вони з Вікою шитимуть лялькам сукні.
Лєра поставила коробочку з ягодами на стіл і всміхнулася:
— Малина коштує зараз шалених грошей, мамо. Я навіть не хочу припустити, скільки ти за неї віддала. Навіщо ти так витратилася?
— Віка просила. Вона любить малину. Та й чому ні, якщо я можу собі це дозволити? Я ж на свої гроші купила взагалі-то, — якомога спокійніше сказала Ніна.
— Мені ти не купувала несезонних фруктів і ягід…
— Лєро, ну перестань. Не вигадуй. Все я тобі купувала. Ти ні в чому не мала потреби, не треба наговорювати зайвого.
— Ні, мамо. Ти купувала необхідне. Куртку, чоботи, зошити. Яблука. Усе за списком. А Віку ти завалюєш солодощами й іграшками, абсолютно без міри… — зітхнула Лєра.
Ніна хотіла відповісти, що в її дитинстві вона рахувала кожну копійку. Що працювала на двох роботах і сама не пам’ятала, коли востаннє купувала собі щось не найпотрібніше. Але промовчала. Вона вже говорила це багато разів.
Лєра була її єдиною донькою. Ніна привела у світ її в дев’ятнадцять років, майже одразу після закінчення школи. Заміжня вона не була. З батьком дитини вони зустрічалися недовго, і коли Ніна дізналася, що при надії, то спершу зніяковіла й вирішила, що не зможе сама підняти дитину. Хлопець довго говорив, що вони впораються, що він не покине, що все буде гаразд.
Ніна повірила. А ближче до пологів він просто зник. Спершу перестав відповідати на дзвінки, потім змінив номер, а через спільних знайомих Ніна дізналася, що він поїхав до іншого міста. Жодних пояснень, жодних грошей, навіть спроби якось поговорити, пояснитися не було.
Батьки зустріли новину про дитину без радості. Мати плакала й говорила, що Ніна зіпсувала собі життя, батько мовчки ходив квартирою й важко зітхав. Кожна розмова закінчувалася одним і тим самим: «Ми тебе попереджали», «Кому ти тепер потрібна», «Сама винна».
Ніна тоді ще сподівалася продовжити навчання, але після появи Лєри довелося кинути інститут. Вона працювала продавчинею, прибиральницею, потім влаштувалася в невелику фірму й брала додаткові зміни. Жила в орендованій кімнаті, економила на всьому, аби не повертатися до батьків і знову не вислуховувати докори. Їй хотілося якнайшвидше стати самостійною, щоб ніхто не міг нагадувати, якою помилкою виявилося її життя.
Лєру вона не покинула. Дівчинка була одягнена, взута, нагодована, ходила до садка, потім до школи. Ніна водила її до лікарів, коли треба, записала на танці, купувала всі потрібні книжки, допомагала з уроками. Вона стежила, щоб дочка не тинялася без діла й звикала відповідати за свої вчинки.
Тільки радості від материнства Ніна майже не відчувала. Їй було важко зізнатися в цьому навіть самій собі, але Лєра від самого початку асоціювалася в неї не з щастям, а з втраченою молодістю. Ніна дивилася на доньку й згадувала хлопця, який обіцяв бути поруч, батьків, які соромилися її, і роки, коли замість подруг, прогулянок і навчання були підгузки, безсонні ночі, підробітки й нескінченна втома.
До того ж Лєра зовні дуже нагадувала свого батька. Ті самі світлі очі, такий самий розріз губ, схожа манера хмуритися. Іноді Ніна ловила себе на тому, що сердилася на доньку за цю схожість, хоча розуміла: дитина ні в чому не винна.
Ніна намагалася бути справедливою, але лагідною матір’ю стати в неї не виходило. Вона думала, що суворість допоможе Лєрі не повторити її долю. Ніна не дозволяла доньці пізно гуляти, вимагала гарних оцінок, змушувала прибирати за собою й не терпіла сліз через дрібниці.
— Життя тебе не пожаліє, — часто говорила вона. — Тому вчися давати раду сама. І не нити.
Лєра виросла, закінчила інститут, влаштувалася на роботу. Почала зустрічатися з Максимом. Потім вони подали заяву до РАЦСу. Ніна допомогла їм відсвяткувати весілля, а потім дала дочці гроші на перший внесок за квартиру. Лєра з Максимом робили ремонт, а Ніна допомагала їм платити іпотеку й взагалі всіляко підстраховувала.
Вона вважала, що виконала все, що мала. Лєра отримала освіту, житло, підтримку, а тепер у неї була власна сім’я. Ніна планувала, що тепер відійде вбік, буде зідзвонюватися з донькою на великі свята, і на цьому все. Але коли чотири роки тому в доньки з зятем з’явилася Віка, Ніні довелося два тижні доглядати за малям: Лєру забрали до лікарні з ускладненнями.
Тоді Ніна вперше відчула, як сильно може прив’язатися до дитини.
Потім так і повелося: Ніна приїздила до доньки з пакетами, забирала Віку на прогулянки, читала їй книжки, дозволяла вибирати мультики й іноді давала цукерки перед обідом. Якщо дівчинка капризувала, Ніна не сердилася, а брала її на руки й питала, що сталося.
З Лєрою все було інакше. Ніна не вміла тоді обіймати без причини, не вміла говорити, що сумує, не вміла довго слухати дитячі історії. Їй постійно здавалося, що в неї немає часу на ніжності: треба було працювати, готувати, прати, оплачувати рахунки.
Та й взагалі ці сюсюкання ні до чого. З Ніною в дитинстві теж ніхто не сюсюкав, і це пішло тільки на користь. Вона зібрана, сувора, цілеспрямована, не якась розмазня.
За тридцять один рік після появи Лєри Ніна стала на ноги. Вона багато років працювала, потім вдало вклала заощадження, отримала спадок від далекої родички й давно перестала жити від зарплати до зарплати. Купила собі гарну квартиру, зробила ремонт, у попередні роки ще встигла трохи подорожувати.
Тепер їй хотілося витратити все те, чого вона не могла дозволити собі раніше, на Віку. Для онучки вона купувала гарні речі, водила її до театру, замовляла піцу й не сварила за безлад.
Ніна щиро не розуміла, чому Лєра сприймала це як особисту образу.
— Ти ж розумієш, що я тебе виростила? — запитала вона, намагаючись говорити спокійно. — Я сама все тягнула. У тебе було все необхідне.
— Необхідне — так, — відповіла Лєра. — Але от тепла мені бракувало, мамо… Я взагалі тобі була потрібна?
Питання прозвучало несподівано. Ніна навіть перестала складати продукти.
— Що за нісенітниця?
— Я питаю, мамо. Я тобі була потрібна? Чи ти вирішила, що раз привела мене у світ, то треба якось дотягнути до повноліття? Відбути строк?
— Лєро, ти зараз говориш неприємні речі.
— А ти думаєш, я нічого не відчувала? Я ж пам’ятаю. Ти ніколи не раділа, коли я прокидалася маленька, чи коли пізніше приходила зі школи. Тебе дратувало, якщо я хотіла з тобою поговорити. Ти весь час була зайнята або втомлена. А якщо я плакала, ти говорила, що я маніпулюю.
Ніна відчула, як усередині піднімається знайоме роздратування. Їй хотілося нагадати, що Лєра в дитинстві не голодувала, не ходила в рваному одязі й не ночувала сама в холодній квартирі. Але донька дивилася на неї так, ніби йшлося не про старі образи, а про щось, що відбувалося вчора.
— Ти була не найпростішою дитиною, — сказала Ніна. — Ти пам’ятаєш, як дивачила в підлітковому віці?
Лєра коротко засміялася.
— Звісно. Це я була складною. Не ти, яка постійно нагадувала, що через мене кинула інститут і не влаштувала особисте життя.
Ніна відвела погляд. Вона справді говорила таке. Не часто, але говорила. Особливо коли втомлювалася або коли Лєра починала сперечатися.
— Я не хотіла тебе образити.
— Але ображала.
Тим часом у Лєри задзвонив телефон. Це був зять: він повідомив, що вони виїхали й будуть хвилин за двадцять, запитав, чи ще чекає бабуся.
— Звісно, чекаю! Дуже чекаю! — весело прокричала йому Ніна. Донька закінчила розмову з чоловіком, а потім сказала:
— Оце бачиш? Її ти завжди чекаєш і радієш їй. А я скільки не стараюся, все одно ніби не така.
— Ти доросла жінка, Лєро. У тебе своя сім’я. Чоловік. Ось він і має зараз тебе любити й чекати.
Лєра зітхнула й нічого не відповіла.
Коли вони приїхали, Віка влетіла до квартири в рожевій куртці, з рюкзачком за спиною й розтріпаним після шапки волоссям. Вона кинулася до бабусі, і Ніна підхопила її на руки. Дівчинка відразу почала розповідати про садок, про нову виховательку й про те, що їй приснився величезний кіт.
Ніна сміялася, ставила запитання, поправляла їй волосся. Лєра стояла поруч і дивилася на них з незрозумілим виразом обличчя.
За вечерею Віка пролила компот. Ніна тут же встала, витерла стіл і сказала:
— Нічого, сонечко. Буває.
Лєра мовчки підняла очі.
— Що? — запитала Ніна.
— Нічого. Просто згадала, як у дитинстві ти півдня на мене кричала за розбиту чашку.
— Ну, це була моя улюблена чашка, Лєро. Ти її розбила й ще збрехала, сказала, що це не ти.
— Мені було шість років, мамо.
— Ну й що? Треба було говорити правду.
Лєра знову невесело всміхнулася й нічого не сказала.
Ніна відчула, що вечір остаточно псується. Віка сиділа поруч і водила ложкою по тарілці, нічого не розуміючи. Ніна не хотіла продовжувати розмову при дитині, тому весело всміхнулася й сказала онучці:
— Ну що, Віко, ти поїла? Поїдеш до мене в гості? Не передумала ще?
— Ти що, бабусю, звісно, ні! Поїду!
— Ну от і чудово. Біжи тоді, збирайся.
— Ніно Володимирівно, вас підвезти? — запитав зять Максим.
— Ні, Максе, не треба. Я на машині.
— Гаразд! Я тоді допоможу Віці зібратися й проведу вас трохи, — сказав зять і пішов одягати Віку.
Жінки залишилися на кухні.
— Ти можеш пояснити, Лєро, що на тебе сьогодні найшло? — запитала Ніна, встаючи й починаючи збирати посуд зі столу. — Ти іншого часу не знайшла, коли почати звинувачувати мене в своєму нещасному дитинстві? Обов’язково це треба було робити при дитині?
— А іншого часу не буває, мамо. Ти весь час зайнята Вікою.
— Бо я її люблю.
Слова вирвалися самі. Ніна побачила, як донька зблідла, і зрозуміла, що сказала саме те, що давно сиділо в неї всередині.
— Я знаю, — відповіла Лєра. — А мене ти любила?
Ніна могла б сказати, що, звісно, любила. Що робила все заради неї, що ночами не спала, що відмовляла собі в багато чому. Але перед очима раптом постала маленька Лєра, яка сиділа на краю ліжка й обережно питала: «Мамо, а ти сьогодні зі мною посидиш?»
Ніна тоді відповіла, що в неї справи, а Лєрі треба вчитися засинати самостійно.
Вона пам’ятала цей момент. І ще кілька схожих. Не тому, що донька була поганою чи вимогливою, а тому, що Ніна сама не вміла бути поруч, коли від неї не вимагалося нічого, крім тепла.
— Я не знаю, — сказала Ніна після паузи.
Лєра відвернулася.
— От і я не знаю.
…Увечері наступного дня Лєра з Максимом приїхали за Вікою. Ніна зібрала онучці повний пакет солодощів, поклала до рюкзака фломастери й пакет печива.
— Мамо, ну куди знову? Навіщо так багато? — звично відбивалася Лєра.
Після їхнього відходу квартира здалася Ніні незвично тихою. На підлозі залишилася одна рожева заколка, біля дивана лежала книжка з загнутим кутиком. Ніна підняла її, розгладила обкладинку й довго стояла посеред кімнати.
Вона й досі вважала, що не була поганою матір’ю. Вона працювала, годувала, одягала, вчила, допомагала. Вона не покинула Лєру й не дозволила їй мати потребу в найнеобхіднішому. Але, можливо, донька говорила не про речі й не про гроші.
Можливо, їй усе життя хотілося не більшого, а іншого — щоб мати одного разу подивилася на неї так само, як дивиться на Віку.
Ніна не знала, чи можна виправити це тепер. І в чому вона винна, якщо тоді справді робила все, на що була здатна?
