У школі забили на сполох, коли худенька Дашка почала перетворюватися на бомбочку на тоненьких ніжках, були комісії, якісь розгляди. На п’ятнадцятий день народження, о шостій ранку, зателефонувала Дашка й тихим голосом привітала з народженням дитини.
Світлана приходить до коханого й бачить на його руках заплакану дівчину. Оля пояснює, ким доводиться Сергієві й чому нещодавно намагалася знайти свою матір.
Світлана хотіла зробити сюрприз.
Місяць тому Сергій дав їй ключі від своєї квартири, сказав, хай будуть… Квартира нова, як зрозуміла Світлана, живе він основну частину часу в батьків.
Сьогодні Світлана вирішила зробити коханому сюрприз — прийти раніше й приготувати смачну вечерю.
Сергій приходить з роботи, а там вона, Світланка, у затишному халаті й домашніх капцях, і приголомшливий запах на всю квартиру…
Наспівуючи, Світлана піднялася на п’ятий поверх, вставила ключ, відчинила нечутно двері, ступила в передпокій і завмерла…
Світлана почула голоси.
— Ну, заспокойся, заспокойся, маленька, адже в тебе є я… ну, що ти, ніхто нам не потрібен, ми з тобою удвох… ну… заспокойся, я люблю тебе більше за життя, ти ж знаєш про це й ніколи-ніколи тебе не покину.
Світлана ніколи не чула такого лагідного голосу від Сергія, таких інтонацій.
— Ти ж моя ляля.
Це добило Світлану, вона заглянула для чогось у велику кімнату, там у кріслі сидів Сергій й гойдав на руках, як маленьку, заплакану дівчину, що затишно вмостилася в нього на колінах.
— Світлано, — Сергій трохи хвилювався, але продовжував сидіти в кріслі, машинально гойдаючи дівчину. Та повернула до Світлани заплакане обличчя.
Красива, — машинально відзначила про себе Світлана, — і молода.
Світлана розвернулася й, не кажучи ні слова, поклавши ключі на тумбочку, пішла вниз.
— Світлано, та зачекай ти.
Вона повернулася й побачила трохи зхвильованого й чомусь усміхненого Сергія.
— Свєт… ну зачекай… ми тобі все пояснимо.
Ми…
Світлана похитала головою й пішла… Як же їй було боляче, боляче й образливо.
— От дурепа, — вела вона внутрішній діалог, — розкотила губи, ну-ну, можна подумати, що красивий, не бідний, молодий чоловік тридцяти років сидить ченцем і чекає на неї, Свєточку, яка на добрий десяток років старша за ту, що на колінах… Ляля… з тугою подумала Свєточка, звісно Ляля.
Дізналася, мабуть, що Сергій з якоюсь тіткою час проводить, і пустила в хід найщо є — жіночу зброю, сльози… Боже, як банально.
Ну от як? Як вона вмудрилася вскочити? Фу, як мерзенно.
Всі вихідні Світлана проревіла, все ж сподівалася, що Сергій зателефонує, почне виправдовуватися, щось казати… але ні, тиша.
У понеділок прийшло смс із номера Сергія:
Треба поговорити.
Адреса й час.
Як завжди, точно, чітко й по суті, усміхнулася й внутрішньо зіщулилася Світлана… Ну от і все… Подякує за проведений час, скаже, щоб більше не турбувала, чи як там у них прийнято.
Може, не йти? Ні, піду! Рішуче сказала собі Світлана, піду!
Вона знала це кафе, недалеко від роботи, між іншим не дуже й дешевеньке. Гаразд, за чашку кави Свєточка спроможна заплатити.
Тиха музика, безшумні, як тіні, офіціанти проводжають за столик, за яким сидить молода дівчина, віддалено когось нагадуючи.
Так, це та, яка Ляля, як же Світлана так попалася… Розвернутися й піти? Ну вже ні… Вона не дозволить нікому сміятися з себе.
— Добрий вечір.
— Вітаю, — дівчина не виглядала грубою, вальяжною, але вона відверто розглядала Світлану, — це я вам надіслала смс.
— Так я вже зрозуміла, для чого?
— Я ж написала, треба поговорити.
— Про що? Я не претендую на Сергія, я все прекрасно розумію, він вас любить і…
— Мене звати Оля, — дівчина дивилася не змигнувши на Світлану, — ви присідайте, розмова буде довгою… Ви були заміжня?
— Так.
— Діти є?
— Ні, не сталося, а до чого власне питання? Що за допит і…
— Я хочу вам розповісти історію, а ви послухайте. Він сказав, що ви розумна, добра й красива. Поки бачу тільки те, що красива.
Вона що мене красивою назвала, щиро здивувалася Світлана.
— Я вас слухаю.
Дашка була шибайголова, грала у футбол із хлопцями, носилася з ними по гаражах, билася. У десять років почала курити, у дванадцять напилася, пити їй не сподобалося.
Сергій з благополучної родини. Відмінник, навчається в школі з математичним ухилом і поглибленим знанням англійської, жодної вільної хвилинки, і де тільки вони перетнулися.
Спочатку ніхто не знав про їхню дружбу, бачилися вони уривками.
Мамина подруга дитинства була вчителем фізики в школі, де навчалася Дашка, вона й розповіла якось мамі при зустрічі, що Сергій благотворно впливає на дівчисько, дівчинка ж непогана, та й взагалі.
Мама не надала значення словам подруги, а дарма.
Дитяча дружба переросла в щось більше, набагато більше, ніж могла собі уявити мама Сергія, ну а Дашчиній було, як би сказати м’якше, байдуже.
Сергій з дитинства відрізнявся відповідальністю й педантичністю. А ще він, коли був маленьким, мріяв про брата чи хоч би сестру. Але мрія не збулася.
Мама вважала, що обов’язок перед суспільством і чоловіком вона виконала, народивши сина, і може собі дозволити жити так, як вважає за потрібне.
Сергія же тато був дуже далекий від цього всього, він заробляв гроші й теж вважав, що може дозволити жити так, як йому хочеться.
Можливо, й потягнулися ці двоє одне до одного, попри відмінності в соціальному середовищі.
Спочатку вони розгубилися, все ж не кожен чотирнадцятирічний підліток знає, як вчинити в такій ситуації, тут дорослі губляться й творять що попало, а вже вчорашні діти, які з цікавості чинять такі вчинки, й поготів… Це зараз можна все дізнатися в інтернеті.
У школі забили на сполох, коли худенька Дашка почала перетворюватися на бомбочку на тоненьких ніжках, були комісії, якісь розгляди.
І, що дуже дивно, жодного разу не смикнули Сергія, наче його й не існувало зовсім. Наче Даша сама якимось чином все це провернула, та й він якось не заглиблювався, а задовольнявся тільки тим, що розповідала йому Дашка.
А вчитель фізики, мамина подруга, на той час звільнилася й поїхала.
На п’ятнадцятий день народження, о шостій ранку, зателефонувала Дашка й тихим голосом привітала з народженням дитини.
Сергій сказав спасибі й ліг спати далі. Удень йому було якось не до цього, і тільки ввечері він згадав, що начебто телефонувала Дашка, набравши її, він почув схлипування… Вона в лікарні й у них народилася дитина.
Сергій з’їздив за адресою, яку вказала Дашка, привіз що вона просила. Вона стояла у вікні, маленька, худа, безбарвна й якась загадкова.
Він приходив за можливості до них… у грошах обмежений не був, тому міг купувати якісь речі, кіндери й усяку дурницю.
Сергій все не наважувався сказати батькам про те, що вони стали бабусею й дідусем, поки одного разу, сонячного ранку, коли що було рідкістю, вся родина була в зборі, у двері подзвонили.
На порозі стояла Дашчина мати, вона тримала на руках заплакану, брудну дитину.
— Нуу, до вас не потрапиш, окопалися, буржуї прокляті… А он ти де, тату, — останнє слово Дашчина мати з ненавистю виплюнула в бік Сергія, — забирай, своє багатство… Та вертихвістка умотала, а я що, казенна.
Нічого не розуміючі батьки дивилися на жінку, дитину й переводили погляд на Сергія.
Він мовчки взяв дитину на руки й пішов у кімнату, відчувши й упізнавши рідну людину, дитина почала заспокоюватися.
У дверях з’явилися батьки, мати, тримаючи в руках якісь папери, була біла, як крейда… Батько ж навпаки — червоними плямами, обоє хотіли пояснень.
Сергій, тримаючи на руках дитину, спокійно пояснив, що він уже вісім місяців як тато.
Мати почала кричати, що вона не вірить, що це все якийсь сюр, почала плакати, кудись телефонувати, і зрештою сказала, що вона не готова, вона не хоче бути бабусею.
Батько вигнав її з кімнати, наказав синові розповісти ВСЕ…
Батько влаштував експертизу, звісно, дитина була його, Сергійова.
Мати ридала й заломлювала руки, шукала варіанти приховати ганьбу, доки не приїхала Сергія бабуся, татова мама. Вона швидко все розставила по місцях і дуже допомогла Сергію з Олечкою.
Дашка зрідка з’являлася, у неї було своє, веселе життя, місця в якому Сергію й Олечці не було, а потім вона зовсім зникла.
— Тато закінчив школу, вступив до університету, бабуся змирилася з тим, що вона бабуся, і полюбила мене, дідусь теж.
У тата хороша освіта, непогана робота, тільки немає особистого життя. Звісно, у нього були жінки, але вони або самі йшли, або він ішов. Я не знаю, може, він якихось однотипних вибирає, але всі вони, як одна, тільки трохи відчувши владу, намагалися позбутися мене.
Ні, не в прямому сенсі, без криміналу. Я не вередлива, Світлано, ви не подумайте…
І ось я поставила собі за мету знайти матір. Я думала, що мало що, раптом вона любить мене, прийме мене, і татові буде легше, не маячитиме доросла донька на горизонті.
Того вечора… я татові не казала, що знайшла її. Вона власне й не губилася, живе за сорок кілометрів… я з’їздила.
Вона відчинила мені двері, до квартири не запросила. Живе добре, хоч слава богу не спилася.
Спитала, чого я хочу… Знаєте, поки ми стояли в дверях, звідкись із глибини квартири виїхала дівчинка на велосипеді, років трьох… У них сталася розмова, наслідки цього візиту й цієї розмови ви й застали, Світлано…
— Мамочка, — покликала дівчинка, — хто там?
— Донечко, їдь до няні, мамочка зараз.
Я стояла й дивилася на дівчинку, це моя сестра, розуміла я… рідна… а ця красива молода жінка — моя мама.
— Це ваша донька?
— Бачиш же, чого ти хотіла? Я не думаю, що твої бабуся з дідусем збанкрутували, і ти доїдаєш останній шматок хліба.
— Просто хотіла подивитися на вас.
— Для чого? Я не буду просити прощення в тебе за те, що покинула тоді, я не хотіла повторити долю своєї матері, а твій татусь так і не наважився б сказати своїм батькам про тебе, про нас… Я все прорахувала, тож ти маєш бути мені вдячна за те, що я так тебе прилаштувала.
— А якби ваша мати не віднесла мене до тата?
— Прям… Я з нею ж ішла, грошей їй пообіцяла, батько твій приносив, а я відкладала на втечу… Ну й коли вона вийшла, дала їй трохи й пішла… Що ти від мене ще хочеш почути? Ти вчишся? Хлопець є? Он яка, красуня, хлопці то, певно, шиї звертають… Дивись, не будь дурепою… Гаразд, вибач, мені йти треба… І це, не приходь сюди більше, не треба. Ти, мабуть, все ж прости мене, що я не змогла стати тобі матір’ю.
Я йшла, як уві сні. Я ж ночами мріяла маленькою, що мамочка моя десь є, чекає на мене, любить. Ні, мені вистачало любові, звісно.
Я в місто приїхала, татові зателефонувала, а він тут, у квартирі, побачила його, хотіла все приховати, та не змогла, от і розревілася, а тут ви… Збіг обставин.
Загалом вам вирішувати, чи потрібен вам такий чоловік? Знаєте, чому він вам не телефонував усі вихідні? Я не дала, сказала, що ви маєте охолонути, і краще я поговорю спочатку.
Загалом ось… Ви подумайте, номер татів знаєте, сто разів подумайте, я нікуди не подінуся, це теж враховувати треба… Щоб не було потім… боляче.
Через рік, гуляючи з коляскою, Лялька зустріла її — матір. Вона приїздила ховати свою матір, Олину бабусю.
— Вітаю.
— Привіт, — протягнула мати, — та вже, яблучко від яблуньки.
— Ви про себе? Бачу, попивати стали, до пляшки тягне.
— А ти, бачу, дотепна, у мене видимо, та тільки от…
— Що? Ах це…
Це мій братик, ми гуляємо, поки батьки в магазин ходили, мама й тато мої та Альошкині.
Прощавайте, Дар’є Андріївно, не пийте багато, а то самі розумієте, яблучко від яблуні…
