Володя ніколи не відмовляв матері, біг за першим її дзвінком. Діти боялися, що нова обраниця батька повністю завоює його серце

Валентина залишилася самою дуже рано, донька ще навіть до школи не ходила. Вона свого жартівливого чоловіка знала дуже давно.

Володимир жив у спокійному режимі, пересувався за звичним маршрутом: дім – робота – кафе – Валентина – дім. Часто дівчина дивилася на нього як на дитину. Де ж його мужність поділася, думала. Не давав їй ясності, сьогодні любить її і хоче одружитися, завтра ж уже з іншою не проти. Врешті, коли дівчина зрозуміла, що чекає дитину, поставила його перед фактом, що потрібно оформити їхні стосунки. І тут у житті молодих вперше з’явилася свекруха. Вона була категорично проти, щоб її син одружувався саме з Валентиною, оскільки в її планах була інша обраниця, заможніших батьків і на посадах. Жінку не зупиняв навіть той факт, що у їх скоро народиться малюк, і вона стане бабусею.

Свекруха синові дорікала у всьому. І знову почалося те саме – то одружуємося, то ні. Але час ішов, і він вирішив, нарешті, всупереч материним протистоянням, присилати сватів. У призначений день Валентина з матір’ю накрила стіл і чекала коханого з його мамою. Вони чомусь запізнилися на чотири години.

Нарешті, побачили у вікні два силуети. Довгоочікувані гості зайшли до світлиці й почали пояснювати, мовляв, саме сьогодні до них приїхав далекий родич із сусідньої області, котрому потрібна була якась там допомога. Посидівши неповну годинку, Володимир з матір’ю встали і пішли. Свекруха всім своїм виглядом показувала, що ні Валентина, ні її сім’я їй неприємні. «Все-таки було вирішено, що ми розписуємося, але без весілля». Мати дивилася зі сльозами на свою єдину дитину і сумно хитала головою: «Не заздрю я тобі, моя донько. Наберешся ще лиха з цими новими родичами». Валя притисла її голову до свого кругленького животика, де несміливими поштовхами маля давало про себе знати і заспокоювала: «Матусю, а може все владнається. З’явиться дитинка, вона подобрішає. Зрештою, хіба мені з нею жити…».

Молодята після офіційного оформлення стосунків й скромної вечірки почали жити у свекрухи, але дуже швидко Валя зрозуміла, що так довго вона не витримає. Молода дружина ледь не щодня тихцем плакала, а чоловік аж ніяк не втручався у жіночі стосунки. Йому, чесно кажучи, було шкода молодої дружини, а з іншого боку – він остерігався маминого нестримного галасу.

З величезними зусиллями Валентині вдалося переконати чоловіка поїхати в місто, орендувати там житло. Коли ж про цю задумку дізналася свекруха, знову влаштувала скандал. І знову Володя ледь не передумав, але вона сама, залишивши доньку на свою маму, поїхала до міста, знайшла квартиру, роботу і поїхала від свекрухи. Без особливого бажання, але Володя теж переїхав через певний період за нею. Влаштувався на роботу . Чоловікові пообіцяли на підприємстві виділити невдовзі службове житло. Так воно і сталося.

Але як тільки свекруха зрозуміла, що її син тепер став самостійним, більше уваги приділяє молодій сім’ї, а до неї практично перестав їздити, знайшла спосіб привернути увагу сина. Спочатку це були дрібні поломки вдома, говорила, щоб син приїхав, допоміг підремонтувати техніку. Володя ніколи не відмовляв матері, біг за першим її дзвінком.

Якось свекруха перейшла всі межі, сказала сину, що захворіла і може в будь-яку хвилину зомліти, а вдома немає нікого. Валя прекрасно усвідомлювала, що жінка бреше, адже вона бачила її абсолютно здоровою. Просто свекруха хотіла так прив’язати до себе сина і не давала йому нормально жити.

Валентина не стрималася і вперше накричала на чоловіка, сказала все, що про нього думає. Він не чекав такого відвертого опору з її боку.  Спересердя плюнув і випалив: «Я сюди більше ніколи не прийду»…

Якби ж то вона знала. Чоловік справді ніколи не повернувся в їхню домівку. Він поїхав до матері в село, так і не доїхав…

Відтоді Валентина сама виховувала донечку, багато працювала, про особисте життя не думала. Нещодавно їй мало виповнитися сорок років і саме в цей час вона випадково познайомилася із чоловіком. Він був уважним, доброзичливим і з добрим почуттям гумору. Це була повна протилежність її чоловіка. Жінці здалося, що цей підтягнутий чоловік є саме тим, кого вона чекала все життя.

Віталій був доволі заможною людиною. Мав кілька магазинів, скромне кафе майже у центрі міста. У нього було двоє дорослих синів, обидва мали власні сім’ї. У кожного було по великій гарній квартирі, робота, що дозволяла їм жити безбідно, престижні автомобілі. Та й батько, якщо потрібно, завжди допомагав. Віталій придивлявся до Валентини не довго, жінка просто зачарувала його своєю порядністю, тож невдовзі він запропонував їй переїхати до нього в котедж за містом.

Вона не опиралася. Бо була ще зовсім молодою, навіть не проти була б народити Віталію ще одного сина. Залишила свою двокімнатну квартиру дочці, котра нещодавно одружилася. І все було б у них чудово, якби не його сини і невістки, котрі зустріли її неприязно. Вони зрідка приходили в гості, однак при кожному зручному випадку намагалися Валі нагадати неприємні речі, дати їй зрозуміти, що вона не повинна бути з їхнім батьком. Говорили різні небилиці про неї батькові. Він пояснював, що заслуговує ще на особисте щастя.

Синів можна було зрозуміти. Хлопці боялися, що нова обраниця батька повністю завоює його серце, народить йому дітей, і вони можуть втратити спадщину. З часом стосунки батька і синів ставали більш напруженими. Валентина сподівалася, що незабаром Віталій запропонує їй одружитися, але сама заводити розмову на цю тему соромилася. А коханий чоловік не поспішав узаконювати їхні стосунки. Так вони щасливо прожили кілька років, а потім після чергового з’ясовування стосунків із синами його забрали до лікарні, звідки він вже не повернувся.

Сини відразу вирішили Валю виселити– не соромившись, змінили замки, а речі її склали в сумку і за двері.

Але серед речей не було ні дорогої шуби, яку подарував їй Віталій на день народження, ні прикрас, ніяких більш-менш пристойних речей. Їй не залишалося нічого іншого, як повернутися у свою колишню квартиру, в якій вона була прописана. Але Світлана із зятем зустріли її непривітно, і вона чітко зрозуміла, що і тут їй не раді. Але ж жити десь треба було. До того ж вона ще й працювала. Валентина терпіла кілька місяців прохолоду доньки і зятя, а потім вирішила поїхала в село, де народилася, де ще збереглася старенька батьківська хата. Так і жила вона у родинному гнізді, допомагаючи пристарілим сусідам. Оскільки до пенсії залишалося ще кілька років, то влаштувалася санітаркою у місцеву амбулаторію.

Нещодавно Валя зустріла однокласника, який вже багато років самотній. Він кличе її жити до себе, але навчена своїм непростим досвідом жінка боїться втретє наступити на одні й ті ж граблі. Так і живе спогадами про своє непросте життя …

Фото спеціально для Osoblyva.com