Мій коханий чоловік поїхав додому, до своєї мами й старшого брата. У брата є двоє дітей і він їх просто обожнює. Син, якому дванадцять років, то на річку з ним ходить, то разом підтягування роблять, то одяг купують — нещодавно нові окуляри допомагав йому вибирати. А племінниця — маленька принцеса, їй чотири роки. Мій коханий як тільки бачить її, хапає і не випускає з рук. Здається, що він просто розчиняється в них, коли знаходиться поруч. Ось з цього місця і починається моя сумна історія.
Нещодавно вирішила підняти серйозну тему про роботу, про перспективи, про наше з ним майбутнє. Ну, як це зазвичай буває: ти будуєш плани, намагаєшся обговорити розвиток, а натомість стикаєшся з… гумором. Я почала з того, що нам слід подумати про нові можливості, як можна розширити бізнес, можливо, запустити якусь спільну справу.
— От уяви, – кажу йому, – якщо ми запустимо свій проєкт, ти міг би взяти на себе технічну частину, а я займусь просуванням. Це серйозний крок.
Він замість відповіді на мої слова лише усміхнувся і вставив черговий жарт про свого племінника.
— Як малий виросте, теж стане нашим партнером по бізнесу – сказав чоловік, сміючись. – Та він генієм росте, точно тобі кажу! Він уже зараз краще за багатьох програмує, уявляєш?
Я намагалась продовжувати розмову серйозно, але він знову:
— Ось я йому показав як код писати, а він через пару хвилин уже щось там творить!
— Добре, – терпляче відповідаю, хоча вже починаю дратуватися. – Але я ж кажу про наші плани, про майбутнє. Може, варто подумати про якісь курси для тебе? Або розглянути варіанти роботи з новими клієнтами…
І знову він, не даючи мені завершити думку:
— Ой, це все дрібниці. Племінник за пару років нас всіх обжене, буде як Ілон Маск.
Я усміхаюся, але моя усмішка стає все більш натягнутою. Невже він не розуміє, що я намагаюся говорити серйозно? Та де там… Як тільки зачіпаємо тему майбутнього, його мозок відразу перемикається на сім’ю і я відчуваю себе на другому плані. Чесно кажучи, не вистачає терпіння слухати ці жарти.
— Ти взагалі чуєш, про що я кажу? – нарешті зриваюсь.
Він дивиться на мене, злегка здивований моєю реакцією і відповідає так, ніби нічого не сталося:
– Ну, зрозумій, малий важливий для мене. Зараз мені треба приділити час родині.
Я буквально зависаю. Мовчу. Всередині все кипить, але я не хочу сваритися, хоча слова самі вириваються:
— А що мені тоді робити? Куди подітися у цій твоїй схемі?
Він зітхає, наче я знову не зрозуміла щось просте:
— Ну, ти ж знаєш, як я до тебе ставлюсь. Але зараз так вийшло. Брат, операція, діти. Це важливо.
Знаю, що він з малим носиться з самого дитинства. Коли племінник ще зовсім був малюком, він його всюди тягав за собою: і на рибалку, і на футбол. Якось я вперше приїхала до них, і це мені здалось дуже дивним. Малий буквально вчепився у нього й не відпускав від себе. Смішно було дивитися, як він за ним повторює кожен рух, кожне слово. Своєму татові, до речі, він теж до певної міри симпатизує, але набагато менше. Наприклад, коли його батьки сваряться, малий завжди на боці мами. А тут така любов до дядька.
Мій коханий щедра людина, він постійно витрачає на мене гроші — подарунки, поїздки, все на найвищому рівні, нічого не жалкує. Так само чинить і з родиною. З братом у них ситуація не з легких. Весною йому робили операцію, навіть брали гроші в борг. І зараз, м’яко кажучи, їм нелегко фінансово.
Сім’я брата заробляє значно менше, а він намагається їм допомагати. Я розумію, що мені немає на що скаржитися. Він турботливий, щедрий, завжди поруч. І все б нічого, якби не одна маленька деталь, яка буквально з’їдає мене зсередини: я дуже ревную його до цього малого.
Ну, погодьтеся, коли ти знаєш, що чоловік має тебе обожнювати, а він кожну свою думку присвячує племіннику — це зовсім не просто терпіти. Він нічого особливого не робить, але кожен раз, як він згадує свого племінника, у мене аж око сіпається.
Чоловік мав повернутися додому на цьому тижні. Чекаю його, готуюся. І тут роздається дзвінок:
— Я, напевно, ще трохи затримаюсь, малий так мене просить ще з ним побути. Я на наступному тижні приїду.
І що мені лишається? Усміхаюся у слухавку, а всередині уся киплю. Він запрошував мене приїхати, але я не можу. У мене робота, якісь обов’язки, своє життя. Я, як не крути, не можу кинути все заради того, щоб сидіти з ними там, у селі.
Сказати, що це мене виводить із себе, нічого не сказати. Ось так і стою перед дзеркалом: “Чи це нормально, що я ревную до дванадцятирічного хлопця?” Та що там нормально! Він для чоловіка мало не ідеал. І я починаю боятися, що рано чи пізно мене просто замінять. Племінник підросте і все його життя буде крутитися навколо сім’ї брата, племінників і десь там на другому плані залишуся я. Я починаю сумніватися, чи взагалі є у нас майбутнє, якщо його душа належить зовсім іншим людям.
А що як він ніколи не перестане обирати замість мене сім’ю, а я так і залишуся в його житті лише другим варіантом?
