Я завжди вважала себе спокійною людиною, та, як це не дивно, у стосунках виявилося, що я, скоріш за все, флегматик. Не скажу, що лінива, просто люблю робити все у своєму темпі — розмірено, без поспіху. Кожен день для мене наче гарна обідня прогулянка — не кваплива, зі спостереженням навколишнього світу, з дрібними радощами. Але тут є один нюанс… мій чоловік — абсолютна моя протилежність. Його, мабуть, у дитинстві батьки обдарували вічним моторчиком в одному місці. З ним життя — справжній атракціон.
— Ой, Наталю, ти знову сидиш? Ми ж домовлялися о п’ятій піти до магазину! — кричить він з передпокою, надягаючи кросівки на ходу, ніби час знову тікає від нього.
Я підіймаю погляд від книжки, яку читала, й відчуваю, як мої нерви починають смикатись. Ну як можна так жити? Усі ці його швидкі рішення, зміни планів на ходу, вічна біганина — це просто зводить мене з розуму. Раніше, коли ми тільки починали жити разом, це навіть трохи зачаровувало. Його енергія підштовхувала мене бути більш активною, ми багато встигали, все було весело. Але зараз, коли ми вже з десяток років разом, я відчуваю себе як вичавлений лимон.
— Зачекай хвилинку, – кажу йому, кладучи книгу на столик. – Ти завжди біжиш, як навіжений! Може, хоча б сьогодні спокійно сходимо?
— Спокійно? — він сміється, наче я сказала щось неймовірно смішне.
— Наталю, час тікає, життя — це драйв! Навіщо гаяти його на просте сидіння?
Але ж мені якраз хочеться іноді не робити нічого. Просто полежати, посидіти біля вікна і спостерігати за тим, як листя падає з дерев, як сонце сідає за обрій. Дивитися, як перехожі поспішають додому, а ти стоїш, ніби поза часом й нікуди не треба бігти. Але, здавалося, Андрій цього ніколи не зрозуміє.
— Наталю, де мій рюкзак? — знову крик з коридору. Ну звісно, де ж він може бути, як не в самому центрі коридору, куди ти його кидаєш щовечора.
— Там, де завжди, любий, просто глянь уважніше, — відповідаю, навіть не обертаючись.
— А, бачу! Вже знайшов! — чую позаду. І раптом — шум, грюкіт й на порозі з’являється чоловік, тримаючи в руках рюкзак.
Не міг він його просто так до рук взяти, обов’язково треба було щось перевернути, поки він йшов по квартирі.
Коли ми були молодшими, тримати цей темп було легше, навіть захоплювало, але з кожним роком я все більше відчуваю, як швидкість його життя мене виснажує. Я вже мрію про звичайний вечір, коли можна спокійно випити теплого чаю, загорнутися у ковдру, вимкнути телефон та просто лежати у тиші. Уявляю, як закриваю очі й нікого немає поруч, тільки я та мої думки.
— Може, сьогодні ляжемо раніше? Я так втомилася… — кажу йому, намагаючись приховати втому в голосі.
— А навіщо лягати? Встигнемо ще виспатися. Давай краще поговоримо, посміємося, ти ж знаєш, я люблю на ніч трошки пожартувати, — і він підморгує мені.
Та мені хочеться лише одного — тиші. Я завжди була прихильницею спокою, а він — ходячий оркестр. Куди б не пішов, всюди якась музика, шум, розмови. Іноді я думаю, що ми настільки різні, це навіть не дивно, що останнім часом мене все більше дратують його звички. Не те щоб я не любила його, але ці постійні перегони за невідомо чим втомлюють, особливо коли ти на межі виснаження.
Я мрію про вечори без зайвих розмов та сміху. Просто випити склянку теплої води, вимкнути світло, телефон та просто відключитись. Хоча б на кілька годин. Чи це так багато? Мабуть, для Андрія це не реально.
Якось я запитала свою подругу Олену:
— Як ти думаєш, як можна жити у своєму темпі, коли поруч такий ось гіперактивний чоловік?
Вона тільки посміхнулась:
— Та ти ж його так любиш! Хіба тобі не подобалося раніше, що він такий енергійний?
— Подобалося, але раніше це не втомлювало, — відповіла я, хитаючи головою.
Зараз я часто думаю, чи можна знайти баланс між нашими ритмами. В один момент мені хочеться відкрити двері й просто піти кудись, де ніхто не буде мене підганяти, де тиша стане моєю єдиною музикою. Але потім приходить думка: а що, якщо без цього постійного драйву життя стане занадто спокійним, занадто передбачуваним? Можливо, саме його енергія змушує мене рухатися вперед?
