Дедалі частіше чоловік дорікав дружині, що вона ніде не працює, що він сам утримує сім’ю. На той час у них підростав тримісячний Ігорчик. Щораз менше грошей із зарплатні почав приносити Петро, а згодом взагалі не давав дружині жодної копійки

У печі тріскотіли дрова. Холодними зимовими вечорами Надія, сидячи у кріслі-качалці неподалік печі, закутавшись у теплу накидку, вишивала сорочку. Усю свою любов вона вкладала у те вишиття, щоб сорочка зігрівала теплом її синочка Ігорчика. Вже й не Ігорчик він, бо розміняв третій десяток, але для неї був єдиною опорою, єдиною надією, тим, заради кого вона жила.

Червоні і чорні хрестики лягали на біле полотно, а разом з ними – сльози матері, яка молилася за долю сина. Стільки дівчат у селі, а йому жодна не підходить. Чи то тепер дівчата такі, чи він занадто вимогливий? Не розуміла. Не раз розпочинала розмову на цю тему, а він лише вперто відмахувався, мовляв, зустріне ще свою долю, ще молодий.

Син роботящий у неї. Влітку сам по дрова до лісу їздив, заготовляв, щоб взимку матері було тепло. Шкодував її, бо за життя натерпілася. Мало хто знає, які випробування кидала на її ніжні жіночі плечі доля. Росла без батька – він загuнув на війні. Її мати так і не вийшла заміж вдруге – до кінця свого, доволі короткого життя, побuвaлася і тужила за чоловіком.

Надія думала, що після заміжжя буде легше. Все-таки пара міцних чоловічих рук не завадить у господарстві. Але не так сталося, як гадалося. З перших днів подружнього життя Петро заявив, що він – не домогосподарка. Вистачить того, що він на роботі тяжко працює. Змирилася з цим Надія. Може, він і правий. Втомлюється на роботі. А вона тепер безробітна, то що за весь день не наварить їсти і не обійде господарки?!

Але, мабуть, і це не влаштовувало чоловіка. Дедалі частіше він дорікав дружині, що вона ніде не працює, що він сам утримує сім’ю. На той час у них підростав тримісячний Ігорчик. Щораз менше грошей із зарплатні почав приносити Петро, а згодом взагалі не давав дружині жодної копійки. Почав приходити напiдпuтку, потім ця звичка стала регулярною. Одного з таких днів, зібравши всю волю в кулак, виставила чоловіка з речами за двері.

Чимало залицяльників пропонували їй руку і серце. Але усім навідріз відмовляла – дуже бoляче обпeклaся у першому шлюбі.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

Відтоді жила лише для нього – для свого єдиного синочка. Коли пішов у садочок, влаштувалася одразу на три роботи, щоб не відчував себе гіршим за інших дітей.

Доброю дитиною ріс Ігорчик. Завжди й в усьому допомагав матері.

І от сьогодні вона у теплій кімнаті сидить за вишиванням, а він у дворі розколює дрова. Надія підвелася з крісла і підійшла до вікна, щоб покликати сина на обід. Але так і залишилася стояти на місці – він про щось радісно розмовляв через паркан із молодою фельдшеркою, яку направили у їхнє село декілька тижнів тому.

– Дякую Тобі, Боже! – зі сльозами радості повернула голову до образів.

Прийшов син до кімнати навдивовижу веселий і життєрадісний.

Читайте також: Вірка спокійно слухала істepичний кpик племінниці у сусідній кімнаті, задоволено рахувала гроші «за процес», які відкладала на омріяну шубу. «Заспокойся, так стpaшно більше не буде. Зате тепер заживемо багато. Гарну бiлизну тобі куплю. Модну курточку і чобітки»

– То що, закінчую вишивати сорочку і беруся за рушника під коровай? – не приховуючи радості, запитала Надія.

– Так, мамо. Ліда розумна, серйозна. Я вже більше тижня з нею спілкуюся. І хоч ми ще мало знайомі, у нас є стільки тем для розмов! Вона не така, як інші дівчата… – із загадковим поглядом захоплено розповідав Ігор.

…Рушник вишила Надія за тиждень, не проронивши на нього жодної сльози. По-іншому і не могло бути, адже вона вишивала долю – щасливу долю своєму єдиному синові…

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК

За матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне, з вільних джерел