Серія Записки кухонної вар’ятки.
“Продавчиня була люта, яко фурія!
На покупців – мало що не гавкала”.
День так гарно починався, а потім…
Водій в автобусі нахамив на звернення переключити радіоприймач на українську хвилю.
Далі – підвернула ногу, та ще й саме ту, на якій колись було двічі порване сухожилля.
Тепер болить нестерпно.
Потім зайшла в крамницю, де хотіла придбати светрика вподобаного мною вчора, але на мою біду – забракло коштів, бо перед тим витратилася на книги.
Думала придбати нині, але… його вже хтось купив.
Повертаючись додому, вирішила купити хліба.
Зайшла в крамницю, що біля нашого будинку. Тут мене чекала нова халепа.
Продавчиня була люта, як фурія. На покупців – мало що не гавкала.
Я спитала, який хліб найсвіжіший – краще б не питала…
– У нас увесь хліб свіжий, – рявкнкула.
– Добре, – кажу, – дайте половинку дарницького.
Вона мало не жбурнула ним у мене, а коли я зауважила, що таки черствий, бо беручи його до рук відразу відчула, що хлібчик не першої свіжості, повернула його й попросила натомість батон.
Вона, мало що не вкусила мене, мовляв купчиня неадекватна, сама не знає шо хоче.
Уявляєте? Оце я прийшла до неї додому, та й голови їй завертаю якимись забаганками.
Таке ото… Ну, але треба шукати позитиву… Ото сиджу й вишукую. І… здається знайшла.
По-перше – водій просто страшенно невихована людина, що взяти з такого?
По-друге – нога. Добре, що не впала, не зламала.
По-третє – светрик.
Мабуть, тому комусь, хто його придбав, він був потрібніший ніж мені.
По-четверте – то й що, що хліб купила білий замість сірого?
Домашні хай їдять, а я не мушу їсти.
Аби не поправлятися від мучного.
© В. С
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено
