Ну от і все. Завтра у Ангеліни випуск з дитячого будинку. Завтра вона буде самостійною людиною. І радість переповнювала її і в той же час їй було неспокійно, як там зустріне її доросле життя. Майже з народження вона в дитячому будинку, тут про неї дбали, годували-поїли, одягали, вчили, а тепер все це потрібно робити їй самій.
Зовсім нещодавно дівчина так думала, а сьогодні вона вже стала господинею однокімнатної квартири, яку їй надали як сироті.
Також вона влаштувалася на роботу в кондитерський цех при заводі, який знаходився недалеко від будинку. Три зупинки на автобусі – і ти на роботі. Дівчата-кондитери зустріли її привітно і намагалися в усьому допомогти їй, пояснювали, як краще виконати роботу, так вони і здружилися. В дитбудинку Ангеліна навчилася дружити, друзі і подруги замінили їй рідних.
Навіть роз’їхавшись після випуску з дитбудинку, вони намагалися підтримувати одне одного. Дуже важко було дівчині перший час самій в квартирі, тому вона намагалася побільше спілкуватися з дівчатами по цеху.
Одного разу Ангеліна трохи затрималася на роботі і коли підходила до зупинки побачила тільки хвіст автобуса.
– Ну от, запізнилася, тепер цілу годину потрібно буде чекати наступного.
Ангеліна сіла на лавку, дістала з сумки булочку, куплену в буфеті і маленьку пляшечку соку.
– Ось заодно і повечеряю, та й ноги відпочинуть, не звикла ще так довго бути на ногах.
Хвилин через 20 на зупинку підійшов високий статний хлопець.
– Давно пішов? Ви теж спізнилися? Доведеться тепер чекати. Ви теж працюєте на нашому заводі? Я начебто вас вже не вперше бачу. Ой, як від вас смачно пахне, ванільними булочками, вгадав?
– Вгадали, я в кондитерському цеху працюю, нещодавно зовсім, а вже вся ваніліном пропахла.
– Раз разом працюємо, давайте хоч познайомимося, часто тепер будемо бачитися.
– Мене звати Ангеліна.
– Ой, яке гарне ім’я, Ангеліна, прямо Ангел, Янголятко, ви й справді на ангелика схожі, я таких дівчат ніколи не зустрічав.
Ангеліна зашарілася, їй ще ніхто і ніколи не говорив стільки компліментів.
– А вас як звуть?
– Халіль.
Яке цікаве ім’я, ніколи ще такого не чула.
– Звичайне, татарське. У мене тато татарин був, а мама – наша.
– А чому був? Він що, пішов від вас?
-Ні, просто захворів і відійшов. Удвох з мамою тепер живемо.
– А я взагалі одна, з дитбудинку я, батьків не стало в пожежі, тато мене встиг винести і пішов за мамою, пізніше сусіди розповіли, мені в той час два роки було, так я потрапила в дитбудинок, родичів у нас не було.
Незабаром підійшов автобус.
Вдома Ангеліна довго лежала з відкритими очима, все згадувала розмову з Халілем. Дуже їй сподобався цей хлопець – простий, відкритий, та й вона, як їй здалося, сподобалася йому.
З тих пір молоді люди, коли бачилися в автобусі, кивали одне одному головою, як старі знайомі.
Одного разу Халіль запросив дівчину в кіно, в інший раз погуляти в парк. З тих пір вони стали зустрічатися. Ангеліні подобалося, що хлопець поводився коректно, нічого зайвого собі не дозволяв, за це дівчина дуже поважала його, вона терпіти не могла нахабних хлопців.
Десь через півроку Халіль вирішив познайомити Ангеліну зі своєю мамою. Лариса Семенівна дуже сподобалася Ангеліні – привітна, добра, вона напекла пирогів і щедро пригощала молодих. Саме такою уявляла собі справжню матір дівчина, своєї мами вона не пам’ятала, замалою була.
Через тиждень Халіль освідчився Ангеліні, мабуть, мама допомогла цьому і дівчина була їй дуже вдячна. Зіграли скромне весілля і зажили сімейним життям.
Жили дружно, в усьому допомагали одне одному, через рік Ангеліна подарувала коханому сина Артемка.
Щоб якось поліпшити матеріальне становище, Халіль пішов із заводу і став далекобійником. Згодом вони продали квартиру Ангеліни і купили собі житло побільше, а ще пізніше придбали не шикарну, але цілком пристойну машину. Життя налагоджувалося.
Лариса Семенівна в усьому допомагала молодим, шалено любила онука, але несподівано захворіла і через півроку її не стало. Як тоді Ангеліна плакала, вона вже вважала свекруху своєю матір’ю і знову втратила маму.
Десять років Ангеліна з Халілем прожили дуже щасливо. Чоловік все так же був турботливим по відношенню до дружини, а сина взагалі обожнював, але вона раптом відчула якусь тривогу. Вона не стала робити якісь припущення, а безпосередньо запитала чоловіка:
– Халіль, щось трапилося? Я відчуваю, що в тобі щось змінилося. Чи мені просто здалося?
– Знаєш, Ангеліно, ти права. Не гнівайся на мене, але я полюбив іншу жінку, вона у нас диспетчером працює. Ти тут ні при чому, ти завжди була хорошою дружиною і матір’ю. Я довго боровся з собою, але це виявилося сильнішим за мене. Я не кину вас напризволяще, буду допомагати. Прости мене, якщо можеш, і відпусти.
– Ну що ж, сталося і сталося. І зі мною могло таке статися. Любов понад усе. Я відпускаю тебе. Тільки що я скажу синові, він так любить тебе.
– З сином я сам поговорю. На квартиру я не претендую, якщо можна, я тільки машину заберу.
Ось так Ангеліна розлучилася зі своїм чоловіком. Подружки, щоб швидше забути Халіля, радили жінці завести новий роман. Вона начебто погоджувалася з ними, але розумом розуміла, що ніхто крім Халіля їй не потрібен. Геля все ніяк не могла зрозуміти, як вона взагалі погодилася відпустити чоловіка до іншої. Ну а що б вона зробила – на милування нема силування, навіть любов іноді проходить.
Ночами подушка Ангеліни була мокрою від сліз. Вона навчилася плакати тихо, щоб син не чув. Просила Бога пробачити чоловіка і нехай він буде щасливий, якщо не з нею, то з тієї – іншою.
Від тих же подружок Геля дізналася, що Халіль одружився зі своєю обраницею, з часом у них народилася дочка.
Минуло три роки. За цей час жінка жодного разу не бачила колишнього чоловіка, їй було дуже боляче бачити його. Гроші на сина він переказував на картку, вони іноді зідзвонювалися, щоб вирішити якісь питання, що стосуються сина, у вихідні Артемко бачився з батьком і вони разом проводили час.
Одного разу Ангеліні зателефонувала подруга.
– Ти чула новину? Твій колишній разом з дружиною потрапили в аварію, вона відразу до Бога, а Халіль в лікарні, дуже важкий, виживе чи ні – невідомо.
– А дочка з ними була?
-Наче ні, мабуть, з кимось залишили.
Від почутого Ангеліна ледь не втратила свідомість. Згадала, що десь в лікарні працює санітаркою Іра, з якою вони разом були в дитбудинку, впросила її дізнатися, як справи у Халіля.
Через кілька днів Іра передзвонила подрузі і повідомила, що нічого обнадійливого немає, якщо навіть і буде жити – ходити вряд чи зможе, а йому ще й 40 немає.
Ангеліна ніколи особливо віруючою не була, але тут стала часто відвідувати церкву, молилася, щоб Бог залишив в живих її коханого.
Через якийсь час Ірина знову зателефонувала і повідомила, що Халіля можуть скоро виписати, але забрати його нікому, напевно, в Будинок людей з вадами відправлять.
Ангеліна поспішила до лікарні.
Халіля спочатку не впізнала – на ліжку, на яке їй вказали, лежав зовсім незнайомий їй чоловік, зовсім не схожий на її колишнього чоловіка. І тільки коли він заговорив, вона зрозуміла, що це її Халіль.
– Ангелінко? Ти що тут робиш?
– Здрастуй, Халіль. По-перше, я прийшла провідати тебе, а по-друге, кажуть тебе готують до виписки, а куди ти підеш, рідних то у тебе немає, крім нас з сином.
– Я не хочу так, знаю, ти прийшла з жалю.
– Ні, ти ж знаєш, що я люблю тебе і завжди любила. Тим більше я клятву тобі давала, бути з тобою і в горі, і в радості.
– Любов і жалість дуже схожі, можна сплутати. Я звільняю тебе від цієї клятви. Тим більше, я сам порушив її, я зрадив тебе, обдурив.
– Ну, взагалі-то ти мене не обманював, ти відразу зізнався, що покохав іншу, і якщо б вона була жива, я ніколи б не стала у вас на шляху. Але Бог зробив по-своєму, вирішив знову зв’язати нас з тобою, тим більше у нас син росте і ти йому дуже потрібен.
– Але я ж не один. У мене ще дочка є – Лариса, в честь бабусі назвали, за нею поки Галина подруга доглядає, а у Галі теж нікого немає, її мами зовсім недавно не стало. Чи потрібно тобі звалювати на плечі такий тягар?
– Але ж це твоя дочка, до того ж вона сестричка Артемкові. Давай я заберу вас до себе, будь ласка, погоджуйся. Раптом у нас все ще вийде, а якщо не вийде – тоді і будемо вирішувати.
– Недаром я колись називав тебе янголятком, для мене ти ним же і залишилася, оберігаєш мене і наших дітей.
У вечірні години люди часто бачили, як по доріжках парку хлопчик-підліток котив візок, в якому сидів цікавий чоловік з густим, злегка посрібленим волоссям, а поруч йшла елегантна жінка, ведучи за ручку маленьку дівчинку. Вони всі дуже захоплено про щось говорили, сміялися.
Перехожі посміхалися, дивлячись на них.
