Десять років тому втратив дружину. Смуток надовго скував душу чоловіка. Та життя продовжувалося

Випробування на міцність. У великому місті життя вирує, як у вулику. Особливо людно у Харкові на Південному вокзалі наприкінці тижня: студенти їдуть на вихідні додому, школярі разом із вчителями повертаються з екскурсій, бо в них зимові канікули.

Ми разом з онуком помилувалися красою ялинки і чудовими витворами майстрів, які перетворили привокзальну площу на дивовижний казковий куточок.
Почувши, що триває посадка на електричку Харків – Золочів, я поспішила на платформу. Хтось мене тихо погукав.

Читайте також: “Мужчино, я вам 100 лєт не нужна!””Та чого ви так?!” – ніяковіє черговий кавалер

Побачила поруч літнього чоловіка. Він попросив сісти з ним в один вагон і розповісти про села Золочівщини. Андрій Арсенович, мій співрозмовник, родом із Луганщини. Довго тримався свого рідного гніздечка, та коли серце почало тривожити, задумався, чи треба далі жити в страху.

Вiйна прийшла непроханим гостем. Вона принесла сльози, рoзруху, понівечені долі. Наслідки її він пам’ятає із дитинства. Першими почали покидати села і міста батьки з дітьми. Залишилися проживати переважно люди похилого віку. Вони не вірили, що це жaхіття затягнеться на довгі роки.

Андрій Арсенович пропрацював на шахті. Отримав кoнтузію, а багато товаришів залишилися під землею – праця шахтаря небезпечна, і кожна зміна могла виявитися останньою. Вийшовши на пенсію, із дружиною вирощували городину, тримали корівку. Жили в мирі та злагоді. Це були кращі роки його життя. Десять років тому втратив дружину. Смуток надовго скував душу чоловіка. Та життя продовжувалося. Тільки б не війна…

Якось після стpашного обстрілу чоловікові зателефонував двоюрідний брат із Черкаської області. Він гукав до себе в село на постійне проживання. Донька теж наполягала на переїзді в Росію, де сама мешкає, але він відмовився.  А вже через тиждень Андрій Арсенович був у Черкасах. Зрадів, бо дуже заскучав за тишею. Його все влаштовувало: придбаний дім, великий сад, доброзичливі сусіди. Життя налагоджувалося. Та сталося не так, як гадалося.

Коли чоловік поїхав у Черкаси оформляти на себе будинок, все прояснилося. Господарка будинку померла, а зосім сторонні люди продали його. Андрій Арсенович віддав їм всі гроші, а вони розтринькали їх на другий же день, бо пили. Купуючи дім, понадіявся, що невістка перевірить документи (вона працювала секретарем сільради). І знову почалася тяганина по судах.

Саме чекаючи на засідання суду, приїхав на Харківщину, щоб купити помешкання тут. Слухаючи життєву історію чоловіка, ніби й сама все це пережила. Порадила Андрію Арсеновичу побувати в селі Мала Рогозянка. Воно знаходиться в чотирьох кілометрах від залізниці. Будинки там по району найдешевші, красива природа, поруч ставок, на пагорбі церква, і люди живуть добрі та працьовиті.

Мене схвилювало, що мій знайомий декілька разів пив сердечні пігулки, а на дворі вечоріло, дорога далека. Навіть номера телефону не змогла записати, бо він у нього розрядився. Провела Андрія Арсеновича в тамбур. Один із дачників, якого зустрічав син на автомобілі, пообіцяв підвезти його.

– А якщо нічого підходящого не знайдете, тоді що? – запитала я.

– Поїду до родичів у Полтаву, – відповів Андрій Арсенович.

Зателефонувала до сільської ради на другий день. Будинку мій знайомий не купив, бо для нього виявилося задорого. Та я вірю, що своє 80-річчя Андрій Арсенович усе ж зустріне під мирним небом. А мені нічого не залишилось, як молитися за нього.

ГАННА РОМАНОВА