Дідусь здув пил, відкрив скриньку. І ахнув. Усередині золоті прикраси. Сережки, каблучки. Ось навіщо тітка його в місто їздила! А він зовсім про неї забув. Вона горда, не набивалася, але думала, що хоч колись згадають її добрим словом! Дід вирішив, що тепер можна і доньці зізнатися, що наробив

– Скоро зима … Як же я тут житиму? Оце я влип!

Сумні думки крутилися в голові. Сивий літній чоловік обвів поглядом своє житло. Так, сумна картина… Два маленькі віконця висвітлювали бідну обстановку. Пошарпаний диван, облізла шафа, обшарпана лежанка, з потрісканою цеглою.

Одягнувся, вийшов надвір. У похилому сараї він знайшов дрова, їх виявилося чимало, на його велику радість. Ще й запаси торфу! Набрав його у відро, захопив оберемок дров, повернувся до хати.

Виріс Михайлович у селі, умів керуватися піччю. Колись давно батьки переїхали до міста. А будинок не продали, тітка жила, далека їхня родичка. Після неї будинок так і стояв забитий. А тепер ось він знову опинився в селі… Повернувся, так би мовити, на круги свої… Старий знайшов на кухні електричну плитку. Дістав із сумки шматок сала, хліб, порізав. Заварив чай… Від гарячого чаю трохи зігрівся… Ось як життя з ним обійшлося!

Михайлович жив у місті, у невеликій, але доглянутій квартирі. Дружини давно немає. Єдина дочка жила в іншому місті із сім’єю. Все кликала батька до себе.

– Тату, давай продамо квартиру, до нас переїдеш, місця вистачить, у нас великий будинок! З онуками гуляти будеш! Що ти все один і один!

Старий спочатку не хотів ні в яку їхати, тут його дім. Але потихеньку почав допускати думку про переїзд. Уявляв прогулянки з онуками.

Будинок свій, город, може, і його допомога знадобиться. Головне, не хотів тягарем бути. Він старий ще міцний! Думав, думав … Зважився.

Дочці не став нічого говорити. Вирішив продати квартиру, і приїхати, ось сюрприз буде! Знайшов конторку, обіцяли швидко все зробити, знайти хорошого покупця, продати вигідно квартиру!

– Пощастило тобі, діду, все зробимо швидко! Зараз договір оформимо, все в кращому вигляді!

І не помітив старий каверзи. Начебто все читав, все переглядав, тільки толку-то!

Якось пролунав дзвінок у двері, люди показали документи. Нові мешканці. У чоловіка підкосилися ноги. Дали день вивезти речі.

У поліції прийняли заяву, пообіцяли розібратися. Тільки кому потрібно це! Та й спробуй, доведи, що грошей не отримував!

Михайлович за голову схопився, як розповістидоньці, що батько її накоїв!

Зібрав пожитки, поїхав у село. Поки тут поживе, подумає, що далі робити… Відірвав дошки з вікон.

Дочка дзвонила, питала, чи все в нього добре, серце в неї неспокійне! Михайлович витер сльози, що виступили.

– Не хвилюйся, мила, все добре! Він, батько, вона – дочка. А йому так хотілося розплакатися, ніби, це він дитина, поскаржитися, розповісти про свою біду. Взяв себе в руки. Ну не може, не зараз. Добре, що дочка далеко. Приїде не скоро.

Так і залишився в селі. Навів порядок у будинку, все перемив, підмазав піч. Йому не звикати, один довго жив. А руки золоті у нього.

У селі ще багато жителів, але більше всі у віці вже, допомога всім потрібна. Гостинці давали. Потихеньку життя налагодилося. Доньці так і не зізнався. Їздив у місто.

Після останньої поїздки в місто, зовсім знітився, і вирішив остаточно до доньки не їхати, навіщо їй такий батько, без грошей і квартири!

По сусідству жила Ганна, самотня жінка. Михайловичу довелося спочатку частенько до неї заходити. То інструмент попросити, що від колишнього чоловіка залишився, то солі, то каструлю. Не відмовить, знає про його біду.

Треба виручати бідолаху. Коли чоловік Ганни кинув її, поїхав у місто, так і залишилася жити одна.

Згадувала тільки дружину його Настю, хорошими словами згадувала. Все переживала, що Настюша перестала до неї їздити, забула її. Не знала, що немає Настюші.

– Тітка сама і корову тримала, і свиней, і курей, все своє було.

Ганна розповіла Михайловичу про його тітку, про її життя. Міцна була жінка. Працювала, не покладаючи рук. Влітку продавала приїжджим дачникам молоко і яйця. їй віддала.

Чоловікові стало соромно, адже він не цікавився життям самотньої дальньої родички.

– Куди гроші поділа, одна ж живе! І навіщо таке господарство тягнути?

Ганна теж дивувалася, куди вона гроші дівала. Літній чоловік швидко прив’язався до сусідки. Часто приходив до неї в гості, на чай. Анна була гарною господинею.

Михайлович підремонтував стару лазню, поправив сусідці паркан. Будинок у неї був непоганий, трохи дах поправив, живи і радуйся. Ганна і не сподівалася, що у своїй глушині вона зустріне такого чоловіка. будинок у нього для життя неважливий, довго стояв без господаря. Хто її засудить?

Так він перебрався до сусідки. Але навесні вирішив будинок свій полагодити.

Якось пішов у будинок, перевірити чи не протікає дах, на вулиці сніг з дощем, холодно. Зайшов, присів на старий диван. Згадав дитинство. Придивився, шматок шпалер свіжіший приклеєний зверху. Підійшов, відірвав. Так і є, тайничок.

Дідусь здув пил, відкрив скриньку. І ахнув. Усередині золоті прикраси. Сережки, каблучки. Ось навіщо тітка його в місто їздила! А він зовсім про неї забув. Вона горда, не набивалася, але думала, що хоч колись згадають її добрим словом! Дід вирішив, що тепер можна і доньці зізнатися, що наробив. Тяжко вантаж нести одному. Ікони старі, дорогі, ще при бабусі висіли, тітка все зберегла!

Донька з чоловіком приїхала до батька. Звинувачувала себе, давно треба було забрати батька, не було б лиха. А то зовсім сивий став від переживань. Обійняла його.

– Як ти міг, не зателефонувати, не розповісти, рідний ти мій. Може й адвоката відразу найняли, а то стільки часу втратили! Але справу переглядають, може, що і вийде! Збирайся, батьку, тепер я тебе не залишу!

Ганна стояла осторонь і мовчки спостерігала. Знову одна залишиться, а щастя було так близько. Поїде її Микола, що йому робити тут, у відсталому селі, тепер багатий він, є з чим до дочки їхати.

Микола Михайлович підвів доньку до Анни.

– Ні, доню, ви вже самі розпоряджуйтеся тіткиними цяцьками, їдьте додому. А я вже вдома! Повернувся я на батьківщину, і знайшов своє щастя! Не думав я, що на старості життя зробить мені такий подарунок!