Василина сиділа на старому дерев’яному стільці в коридорі і дивилась у вікно. Її погляд був порожнім. За останні кілька років життя стало для неї справжнім випробуванням.
Однак найбільше боліло те, що її діти не брали на себе жодної відповідальності за батька.
Іван, старший син, вже давно жив окремо, у великому місті. Людмила, молодша, вийшла заміж і виїхала до столиці. Вони рідко приїжджали додому, а коли приїжджали — було лише на свята, та й то з обов’язку.
— Мамо, ти не можеш так далі… Ми з Іваном вирішили, що найкраще буде, якщо ти забереш батька до себе в Італію, — сказала Людмила в телефонній розмові, коли Василина знову звернулася до неї за допомогою.
— Людо, ти ж знаєш, я не можу його там тримати. У мене маленька квартира. І він, з його станом… Я не впораюся одна! — відповіла Василина, приголомшена її словами.
— Мамо, ми з Іваном вже все обговорили. Якщо ти хочеш, то пришли гроші на доглядальницю, адже ми не можемо самі приїздити до батька. Василина почула в голосі доньки відчуження, холодну байдужість.
— Мамо, ти повинна зрозуміти, що ми не можемо жити там постійно. Я працюю, у мене маленька дитина, і в мене нема часу. Якщо не доглядальниця то бери його з собою, ми не можемо допомогти більше, — повторила Людмила на наступному телефонному дзвінку.
Василина відклала телефон на стіл і закрила очі, намагаючись стримати сльози. Як так сталося? Коли вони були маленькими, вони з чоловіком віддавала їм усе: час, любов, підтримку. А тепер, коли вони так потребують їхньої допомоги, вони не бажають навіть слухати її. Як це можливо?
Вона піднялася і пішла до кімнати, дивився в стелю, в її очах було так багато гіркоти. Василина просиділа в тій кімнаті кілька годин.
Думки не покидали її: що робити далі? Чи має вона право на допомогу від дітей, чи повинна вирішувати все сама? Кожен її крок у цьому напрямку здавався їй важким і безнадійним.
Чому діти так легко забули, скільки вона для них зробила? Може, це була її помилка — забагато прощати? Чи це просто зрада? Чи дійсно це її останній шанс вирішити, що ж їй робити?
Проте вранці Василина прокинулася з чітким планом. Вона вирішила, що все одно найме доглядальницю. Але вона також вирішила, що більше не буде чекати від дітей ні допомоги, ні підтримки. Вона більше не буде ставати для них тягарем.
Вона подзвонила до свого чоловіка і сказала: — Мій дорогий, я все вирішила. Я знайду того, хто буде тобі допомагати. І я більше не буду просити наших дітей про допомогу. Ми з тобою самі зможемо все зробити.
Василина нарешті зрозуміла, що не може дозволити, щоб інші контролювали її життя. Можливо, вона і не має великої підтримки і допомоги від дітей , але вона не дозволить покинути чоловіка напризволяще.
Минуло кілька тижнів. Василина найняла доглядальницю, і життя стало трохи легшим. Вона зрозуміла, що її вибір, хоч і болючий, був правильним. Вона не буде більше жити в залежності від чужих рішень і чекати допомоги від тих, хто вже давно забув, що таке сім’я та батьки.
А коли жінка через пів року назовсім повернулася додому з Італії щоб самій бути поряд з чоловіком і доглядати за ним, то син з донькою дізнавшись одразу приїхали до них.
Вони приїхали не скільки щоб відвідати батька а скільки для того, що сподівалися що Василина і їм вділить певну суму заробленого.
.Однак жінка відповіла дітям так само як вони їй колись: ” Вибачайте Іване та Людмило але в мене не вистачило часу щоб і вам ще заробити пару євро”. Тільки онукам Валентина привезла солодких гостинців.
А ви що думаєте про таку ситуацію? Як би ви вчинили, перебуваючи на місці Василини? Чи можна виправдати відсутність підтримки з боку дітей? Чи можна так просто забути про батьків і жити далі? Чи діти, які відмовляються від своїх батьків, справді мають право на прощення?
Віра Лісова
