Чи пробачить чоловіка Бог? Це знає лише Бог. Аби лиш діти не відповідали за його гріхи. Ось що мені важливо.
Коли я зустріла Ігоря, мені було двадцять два. Світ здавався повним можливостей, а він – тим чоловіком, який підкорив моє серце. Гарний, дотепний, впевнений у собі, наче йому весь світ належав. І мені здавалося, що ми разом – це назавжди.
Пам’ятаю той вечір, коли він вперше прийшов до мене не з квітами, а з пачкою креслень. “Це твоя мрія,” – сказав він, розгортаючи переді мною плани будинку. Великий двоповерховий дім, веранда, сад. “Ти заслужила, ти ж матір моєї дитини.” І я тоді повірила, що це і є щасливий кінець нашої історії. Але виявилося – це лише початок.
Минуло кілька місяців, а потім я дізналася, що є інші. Одна – власниця новенького авто, інша – жінка, яка отримала від нього хату. І в кожної з нас була дитина від Ігоря. Троє жінок. Троє дітей. Один чоловік, який вважав, що дорогими подарунками зможе купити собі спокій.
Але скажіть, хіба можна відкупитися від відповідальності?
– Ігорю, що це? – запитала я його, коли вперше дізналася про інших.
– Ти вважаєш, що кинув мені план на будівництво, комусь машину, а комусь хату – і на цьому все?
– Ну, а чого ти ще хочеш? Я ж не покинув вас ні з чим, – відмахнувся він, наливаючи собі кави.
– А де ти сам, Ігорю? Де твій час, твоя підтримка, твоє бажання бути батьком?
Він лише знизав плечима.
Йому здавалося, що гроші та матеріальні речі можуть замінити батьківську любов. Він думав, що коли кожна з нас отримає свій “приз”, ми перестанемо його турбувати. Але діти не ростуть від самих лише подарунків. Вони ростуть у любові. А що ми могли їм дати, якщо їхній батько приходив раз на рік, залишав купу солодощів і йшов далі?
Скажіть, хіба це справедливо? Хіба гроші можуть купити душевний спокій?
Ігоря довго не хвилювала совість. Він жив так, наче перед Богом можна відкупитися. Поки був молодий, вважав, що встигне все. Але старість не питає дозволу, вона приходить без попередження.
Одного дня він подзвонив мені. Голос тремтів.
– Я хворий, – зізнався. – Не знаю, скільки мені лишилося.
Я мовчала. Десь у глибині душі я розуміла: цей дзвінок – не просто слова. Він шукав порятунку, прощення.
– І що ти хочеш від мене? – спитала я прямо.
– Хочу поговорити… Пояснити.
– Пояснити що? Що ти залишив нам свої гроші, але не залишив себе? Що наш син ріс без твого плеча? Що інші діти теж так само? Як думаєш, їм вистачило твоєї допомоги?
Він мовчав. Вперше в житті в нього не було жодної відповіді.
Він знайшов у собі сили зустрітися з нами всіма – трьома жінками та трьома дітьми. Стояв перед нами зморений, слабкий, не такий, як раніше. Ігор, якого я знала, ніколи б не опустив очі. А цей чоловік перед нами – опустив.
– Пробачте мені, – прошепотів.
Ніхто не відповів. Навіть його власні діти мовчали. Бо що можна сказати після всього цього? Що можна відчувати, коли батько, якого не було поряд усе життя, раптом з’являється на його закаті?
Чи простила я його? Не знаю.
Чи пробачили його інші? Не впевнена.
Чи пробачив його Бог? Це питання не до мене.
Але я точно знаю одне: від відповідальності не втечеш. Від себе не втечеш. Від батьківства не відкупишся ні хатами, ні машинами, ні грошима.
А що думаєте ви? Чи можна загладити своє ставлення дорогими подарунками? Чи вистачить матеріальних благ, щоб замінити дитині батька?
Ігор залишив цей світ самотнім. Його діти, які ніколи не знали його любові, не прийшли провести в останню дорогу його.
Я прийшла. Стояла перед його могилою і думала: а якби він жив інакше? Якби замість грошей давав любов? Якби не боявся відповідальності? Якби він був батьком, а не гаманцем?
Історія написана спеціально для osoblyva.сom Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
