До коридору зайшов її чоловік, тримаючи на руках маленького хлопчика, як дві краплі води, схожого на нього. Він поставив на підлогу велику валізу. Очі в нього були й сумні, і винні. Хлопчик обхопив ручками його шию і з цікавістю дивився на Валю. – Я тобі зараз все поясню. Ти мене вислухай, будь ласка, а потім робитимеш висновки

Валя лежала в ліжку і ніяк не могла змусити себе підвестися. Це добре, що сьогодні вихідний, та ще й Сашко в черговій поїздці у справах фірми, відлетів учора, тому можна дозволити собі цю лінь.

Вона перекинулася на інший бік і заплющила очі. Думка про те, що вона живе, не напружуючись у шлюбі вже п’ять років, з одного боку радувала її, а з іншого – засмучувала.

Вони з чоловіком ще до весілля вирішили пожити для себе, забезпечити своє майбутнє та дітей, які потім у них будуть. Вони справді жили в своє задоволення, багато подорожували, побували в різних країнах.

Сашко молодець, завжди в поїздках, окрім відпочинку вивчав ринки, знайомився з тими, хто мав свій бізнес і навчався у них, як його треба правильно вести. На відпочинку люди розслабляються і можуть багато розповісти та поділитися, тим, що у діловому світі просто так не дізнаєшся.

Як їй набридли ці його поїздки, чому він обов’язково сам повинен домовлятися з постачальниками, адже є для цього помічники. Ну гаразд, переживемо – вирішила вона.

Так, ліньки лінощами, а кави вже хочеться сьорбнути, яку вона дуже любила пити вранці з молочком. Валя на ходу ввімкнула чайник і побігла до ванної.

Потім повільно, розтягуючи насолоду, пила каву. Її ідилію порушив дзвінок від подруги Світлани. Валя засмучено зітхнула, зараз знову почне плакатися про свого Артура. Вони розлучилися два місяці тому, він пішов до іншої, а вона все ніяк не заспокоїться, хоче його повернути.

– Алло, чого тобі не спиться, ти тривожна моя?

– Валь, привіт. Ти ж мені друг?

– Подруга і що далі, кажи вже, не сопи у слухавку.

– Я записалася сьогодні на прийом до однієї дуже крутої тіточки, пішли разом, боюся одна. Будь ласка.

– Що за тітонька?

– Вона обдарована, вона мені все скаже про Артура. Тільки прошу, не відмовляйся, ти ж знаєш, як для мене це важливо.

– А ти знаєш, погоджусь. Відведу тебе до неї, нехай вона тобі вже щось скаже, щоб ти всіх перестала діставати, а головне, може, перестанеш себе мучити. О котрій ідемо?

– Я за тобою під’їду о дванадцятій.

– Ну ти, Світланко, даєш, це ж за годину, а я тільки прокинулася. Ти що, вчора не могла зателефонувати, я раніше встала б, зібралася як людина.

– Та мені тільки сьогодні, півгодини тому жінка з роботи зателефонувала і сказала, що вона може прийняти, у неї вікно. Це вона зустріч мені організувала з нею. А так до неї за місяць, а то й більше запис іде. Вона всю правду каже.

– Добре, о дванадцятій біля під’їзду.

Валя швидко прийняла душ, голову мити не стала. Одягнулася, трохи підфарбувалася і в призначений час уже стояла внизу біля будинку. Світлана була точно як ніколи – рівно опівдні підкотила на своїй старенькій тойоті.

Вона тараторила без зупинки, як завжди, всю дорогу, благо їхати було не так далеко. Припаркувались і Світлана, глянувши на якийсь час у телефоні, схопила за руку Валентину і рвонула до першого під’їзду.

Жінка жила на другому поверсі, двері відчинилися відразу, ніби вона чекала їх за дверима. Це була невисока, охайна і мила на вигляд жінка років п’ятдесяти.

— Із групою підтримки? – пожартувала вона.

Світлана кивнула.

— Проходьте до кімнати. Ти на стілець біля столу сідай, а ти на диван – повернувшись до Валентини, закінчила господиня.

Валя вмостилася на маленькому дивані і приготувалася до вистави. Вона ніколи не вірила у всю цю нісенітницю і зараз була налаштована скептично. І раптом жінка сказала, звертаючись до неї:

— Мене звуть Клавдія Михайлівна. І до речі, я не актриса, тож видовища не буде, а вірити чи ні, це ваше право.

Валя мимоволі відкрила рота від подиву. А та уже почала спілкуватися зі Світланою. Взяла її за руку і, дивлячись їй у вічі, сказала:

— Ну не можна бути такою відкритою чоловікам, адже не дарма кажуть, що жінка це загадка. А ти моя гарна викладаєш усім і все, кажеш і кажеш. Навіщо? Ось і твій чоловік втомився від твоєї балаканини і знайшов собі спокійнішу жінку. Так, вона старша за нього, але він щасливий з нею і до тебе не повернеться. Ти зустрінеш свого чоловіка, тобі призначеного долею, але спершу навчися хоч трохи тримати рота на замку. Все зрозуміла? – Запитала вона у Світлани.

– Так. А що, Артур мене не любить? – жінка заперечливо похитала головою. – А коли я зустріну свою долю, ну цього, чоловіка?

– Я гадаю, що протягом року. Ти з ним познайомишся на якомусь святі, він буде старший за тебе років на сім. Чоловік хороший, серйозний і тобі треба бути йому під стать – серйозніше, ніж ти зараз. На цьому все.

Коли вона проводжала їх до дверей, то доторкнулася рукою до плеча Валентини і сказала:

– Прийми його, не відштовхуй. Через півтора роки і свою дочку матимеш, і все у вас буде добре. Відштовхнеш їх обох, все шкереберть у тебе буде. Згадай через кілька днів мої слова, добре подумай і постарайся пробачити, зрозуміти і прийняти, перш ніж рубати з плеча будеш.

– Ви взагалі про що?

– Потім зрозумієш. Все, пані, у мене зараз інший клієнт приходить. До побачення.

Світлана з подивом дивилася на ще більше здивовану Валю:

– Це вона про що тобі говорила?

– Якби я знала. Дурниця якась і твоя ця тітонька теж нісенітниця. Навіщо я взагалі сюди приїхала.

Увечері зателефонував Сашко. Він мав чомусь сумний голос, він сказав, що затримається ще на два дні, термінові справи.

Зранку в четвер вона збиралася до поліклініки, як раптом почула, як у замку повертається ключ. Вона кинулася до дверей, а коли вони відчинилися, Валя здивовано застигла біля порога.

До коридору зайшов її чоловік, тримаючи на руках маленького хлопчика, як дві краплі води, схожого на нього. Він поставив на підлогу велику валізу. Очі в нього були й сумні, і винні. Хлопчик обхопив ручками його шию і з цікавістю дивився на Валю.

– Я тобі зараз все поясню. Ти мене вислухай, будь ласка, а потім робитимеш висновки.

Він опустив на підлогу хлопчика і сказав йому:

– Міш, ось ми й удома. Зараз підемо пити чай на кухню, гаразд.

– Тату, ми тут житимемо?

– Тато? – У Валі очі округлилися від подиву і тут вона вийшла зі ступору – це твій син?

– Я ж сказав, що зараз все поясню, давай погодуємо Мишка, він голодний. У тебе є що поїсти.

Вона машинально кивнула і пішла на кухню, хлопчик, побіг було слідом, питаючи на ходу:

– Тітонько, а що ти мені даси? Я так хочу їсти, так хочу, аж животик кличе – булчить.

Але чоловік покликав його мити руки. Валя в цей час дістала з холодильника домашню локшину, улюблену страву Сашка, налила в тарілку і трохи підігріла в мікрохвильовій печі. Все робила автоматом.

– О, суп макалошкін – і хлопчик почав уплітати його за обидві щоки.

– Валю, ти мені вибач, будь ласка, це було лише один раз в перший рік, коли я відкрив фірму. Я тоді поїхав домовлятися вперше з постачальниками. Там я зовсім випадково зустрів своє перше кохання, ми з нею навчалися в інституті і на другому курсі почали дружити. Потім у неї не стало батьків і Юля, покинувши навчання, поїхала до себе в місто, там залишилася молодша сестра, її треба було виховувати.

Спочатку ми листувалися, потім вона вийшла заміж, потім я зустрів і полюбив тебе, і все. І ось коли ми зустрілися, вона вже не жила із чоловіком. Юля запросила в гості, ми посиділи, згадували студентські часи, і я залишився в неї, вночі вона прийшла до мене.

Більше, хоч би скільки я їздив, ми не бачилися з нею. А цього приїзду я зустрів на вулиці її сестру з Мишком. Коли він побачив мене, закричав:

— Людо, Людо, а он мій тато, він знайшов мене.

Я сам був приголомшений, побачивши, як малюк схожий на мене, а він, як вчепився, більше і відпускати не хотів. Запитав про Юлю, виявилося, що вона потрапила взимку під машину. Люда не знала, де мене шукати і тому взяла опікунство над Мишком. Він мене впізнав з фотографії, яку йому показувала Люда і казала, що тато його обов’язково знайде.

А сама Юля навіть не намагалася мене знайти, вона виявляється хотіла дитину для себе і дуже зраділа, коли дізналася, що все так і буде після нашої з нею ночі, як розповіла сестра. Сина вона просто любила. Ось така історія. Якщо ти мене пробачиш і зрозумієш і, дуже сподіваюся, що приймеш Мішку, то в нас все буде добре, я тобі обіцяю. Хлопчик він чудовий.

А Мишко, з’ївши весь суп, зліз із стільця, підійшов до неї і, дивлячись знизу вгору, спитав:

– Ти нас плимаєш?

І тут у Валі в голові промайнули слова тієї дивакуватої. І хоч їй було боляче дізнатися про зраду і важко відразу все прийняти, вона, пересиливши себе, присіла навпочіпки поруч із Мишком. Малюк відразу обійняв її. Валя, притиснувши його до себе і ковтаючи сльози, сказала:

– Ну куди ж від вас подінуся, звісно – прийму.

Через півтора року Валя подарувала Мишкові сестричку Даринку.

Фото ілюстративне спеціально для Особлива