— А чия це валіза? – Запитав чоловік, повернувшись ввечері додому.
— Твоя. Забирай свої речі та йди. Ти тут більше не живеш, – сказала спокійно дружина, але Євгеній бачив, як їй це непросто далося.
— Поліно, що відбувається? Ти можеш пояснити? – Хрипким голосом промовив чоловік.
— Можу, але не хочу. Немає бажання. Мені набагато цікавіше почути, що ти можеш розповісти.
— Розповісти? Ти про що? – Голос був неприємним і ніби чужим.
— Так … Я думала, що в тебе вистачить сміливості самому все мені розповісти. Особливо тепер, коли мені все відомо.
Чоловік мовчав, у нього у горлі пересохло, проте не розумів, що відбувається.
— Пам’ятаєш, п’ятнадцять років тому, коли ти переїхав сюди, до мене, я тобі сказала, що зможу тобі пробачити все, крім зради? – продовжувала Поліна сумним голосом.
— Пам’ятаю, – ледь чутно говорив Євгеній.
— І я прощала, – продовжувала Поліна. – І коли ти цілий рік сидів без роботи, пояснюючи це тим, що немає поки що гідної для тебе. А я працювала тоді на двох змінах, щоб нам було що їсти. Я пробачила тобі за те, що ти забув привітати з Днем народження мене та нашу з тобою дочку. У тебе вічно були якісь важливіші справи, ніж сім’я. Вибачила, що ти колись приревнував мене до колеги, влаштувавши грандіозний скандал на моєму ювілеї у ресторані. Я навіть прощала тобі відсутність уваги до мене всі останні роки. Але зради я тобі пробачити не зможу.
— Я тебе не зраджував, – відчуженим голосом промовив Євгеній.
— Ні? До мене сьогодні зателефонувала жінка й сказала, що кохає тебе, а ти її. І що вам дуже добре удвох. І щоб я тебе не тримала, а відпустила до неї.
— А чому ти їй повірила? А якби мені хтось подзвонив і сказав, що він твій коханець, я теж беззастережно мав би повірити? – Євгеній підвищив голос.
— А чому б мені й не повірити? Ти мене не помічаєш, цураєшся та вдаєш, що я тінь. А ця жінка розплющила мені очі на причину твоєї поведінки. Ось і все!
— Якої поведінки? Що ти вигадуєш? Я люблю тебе, як і раніше. Просто у нас із тобою зараз непростий період.
— Я тебе не тримаю, Євгенію. Іди.
— Та не піду я нікуди. Я твій чоловік, люблю тебе та нашу дочку. Що за нісенітниця? – обурювався чоловік.
— Я все сказала. І знаєш, ця розмова мене втомила. Чесно сказати, думала, що в тебе вистачить сміливості зізнатися та піти гідно. Але, мабуть, це не твоє.
Жінка не мала наміру продовжувати цю розмову, виставила речі чоловіка за двері і його самого туди ж хотіла випровадити. Тільки сили у неї не вистачило, а чоловік був принциповий. Він тоді заявив:
— Якщо немає доказів, то я не винен. Якщо у тебе немає довіри до мене, то я сам подам на розлучення.
Ці слова засіли глибоко у серці жінки. Вона вже і не знала чи була та зрада. Довести нічого не могла й допускала думку, що хтось міг помилитись номером.
Ввечері Євгену зателефонував хтось з невідомого номеру.
— Алло, хто це? – тихо спитав Євген.
— Це Марія Степанівна, твоя вже колишня начальниця, – промовила жінка, не приховуючи піднесеного настрою. – Ну як, сподобався мій сюрприз?
— Який ще сюрприз? – спантеличено запитав чоловік.
— Це я дзвонила твоїй дружині, – коротко сказала Марія.
— Що? Але навіщо?
— А ти сам не здогадуєшся? Як я ще могла помститися тобі за те, що ти відкинув моє кохання? А той спосіб, який я обрала, просто чудовий, погодься.
— Але це підло! Хто Вам дав таке право – втручатися в особисте життя своїх підлеглих?
— А я сама собі це право визначила. Сама! З тієї простої причини, що я не прощаю тих, хто нехтує моїми бажаннями. Ну що, отримав сповна від дружини? – Розсміялась жінка та кинула слухавку.
Після цього Євгеній намагався пояснити Поліні, що у всьому винна його колишня начальниця, яка так підло підставила його, але та не хотіла нічого чути. Чоловік з дружиною перестали спілкуватися, проте продовжували жити в одній квартирі.
Жінка щодня намагалася знайти докази своєї правоти, а чоловік сподівався, що все минеться, проте на розлучення ніхто не подавав. Можливо жінка була здатна простити зраду заради коханого, а чоловік — жити з тою, яка йому не довіряє.
