Сидить моя сусідочка, Люба на кухні і запиває свій гіркуватий біль гіркою кавою. Їй уже 45, а жіночого та материнського справжнього щастя вона так і не пізнала.
За 25 років так і не надбала собі бодай одного чоловіка. Знайти ідеального партнера вона так і не могла. Що з нею не так? Та з нею усе нормально, але розчарування дало своє.
Вона уже звикла, що дивляться на неї жінки переляканими очима.
Одного разу запросила я Любу до себе у гості. Приготувала смачну, запашну каву у гарне горнятко. Спартак спекла. Сіли ми щебетати з нею. Падає дощ. Люба незчулася як розповіла мені геть усе про своє життя. Говорила спокійно, розважливо, але відчувався сум у голосі.
Я чемно слухала не перебиваючи. Люба говорила, говорила, говорила.
-Думаєш, любов довго терпить і все пробачає?-спитала Люба.
-Ні, не все пробачає, тепер я це знаю. А ще я за своє життя так і не навчилася відрізняти правду і фальш. Люба заплакала.
Коли мені було 22, я планувала весілля, Захар клявся у щирій любові, я вибирала сукню весільну, думала про наш медовий місяць, хотіла дітей, та в якусь мить, він просто попросив вибачення у мене і сказав, ми не можемо одружитися. Ми не можемо бути разом. Я не роглядала його як ресурс чи гаманець. У нас були почуття. Хоча, думаю, що почуття були тільки у мене до нього.
-Згодом, я дізналася що того ж року він одружився з іншою. Костюм весільний купив такого ж кольору як ми планували з ним- прошепотіла Люба.
У дзеркало дивлюся тепер і бачу невпевнену, але розумну жінку. А ще у мене є таке правило, справжні красуні ніколи не плачуть. Тому я гордо піднімаю голову, взуваю підбори, одягаю посмішку і виходжу у світ, говорить Люба.
-А чому красуні не плачуть? Плакати це нормально. Дозволь і собі також. Ми ж не забороняємо собі прийняти ванну, так само чому ж собі забороняти виплакатись, якщо людині потрібно прожити цей стан, щоб залишити його в минулому.
Побажаймо Любі знайти надійне плече, щире кохання та Господнє диво.
Автор: Леся Вечірня.
