Олеся зупинилася біля невеликого, але доглянутого будинку з гарним садом, — якщо рахувати від повороту, то він п’ятий».
Попри те, що хвіртка була відчинена, дівчина вирішила не заходити без дозволу й постукала.
Господар будинку був неподалік, почув і підійшов до незнайомої дівчини.
На вигляд чоловіку було близько вісімдесяти років, сивоволосий, худорлявий і високий.
— Добрий день. Мене звати Олеся Мельничук, я студентка.
Проводжу експедицію, збираю фольклор у селі. У мене за практикою таке завдання.
— Значить, звати Олеся, — повторив ще раз для себе чоловік. — Тоді заходь у двір або в дім, — він так лагідно вимовив ім’я студентки, що та засоромилася.
Вони сіли за стіл, випили чаю, скуштували щойно спечені пироги і тоді взялися до роботи.
Олеся витягла з сумки блокнот, приготувалася записувати рідкісні вірші, пісні, поглянула на стіну, де висів календар 1984 року.
Ігор Володимирович трохи розгубився, пригадуючи старі пісні та коломийки.
— Там трапляються лайливі слова, — пояснював він.
— Неважливо. Це ж народ склав. Ви не соромтеся, все добре, — заспокоювала Олеся.
— Нічого на думку не спадає, всюди або лайка, або щось непристойне, — сказав і засміявся Ігор Володимирович.
— Та ви кажіть усе, що пам’ятаєте, не соромтеся, — сказала Олеся чоловікові й вирішила поки що залишити його в спокої та звернулася з проханням до Ганни Петрівни, щоб та пригадала якусь пісню.
Жінка, довго не думаючи, заспівала дівчині стару пісню. За кілька хвилин і коломийки проспівала.
— От бачиш, Ганно більше знає, — сказав Ігор Володимирович.
Чоловік із жінкою подивилися одне на одного і посміхнулися.
Дівчина почувалася дуже затишно в цьому домі. Дім був наповнений теплом, любов’ю, а господарі дуже щирі, відкриті, хороші люди, які люблять одне одного, це було одразу видно.
— Ого, вже три години минуло, як я з вами розмовляю. Засиділася у вас, — схопилася з місця Олеся. — Вочевидь, у вас багато своїх справ, не хочу заважати.
— Донечко, посиди ще. Ми нікуди не поспішаємо. Ще встигнемо всі справи зробити, — відповіла Ганна Петрівна.
Перед обідом дівчина захотіла вийти на вулицю, де повітря було просякнуте запахом скошеної трави, польових квітів і свіжістю. Вона зайшла в коридор і почула голос Івана Васильовича:
— Голубко моя, час накривати на стіл, а то наша гостя вже збирається.
Після почутого на душі у дівчини стало так сонячно, тепло. «Цікаво, скільки років вони вже разом, — міркувала Олеся. — На стінах є фотографії й дітей, і онуків.
Вочевидь, понад сорок років живуть під дахом цього будинку і все одно так тепло звертаються одне до одного. Я ще ніколи не чула, щоб чоловік так називав свою жінку.
Щойно подружжя побачило дівчину, знову стало поводитися стриманіше.
Створювалося враження, ніби вони соромляться своїх почуттів, наче це таємниця, яку ні за яку ціну не можна розкрити.
— Донечко, я пригадала все, що тільки змогла. Не ображайся, якщо щось, — сказала жінка на прощання.
— Ви й так багато мені всього розповіли. Мені у вас дуже сподобалося, тут таке повітря, що хочеться дихати на повні груди. І ваші, Ігоре Володимировичу, коломийки запишу, хоч вони й із нецензурними словами, але нічого страшного.
Не минуло й двадцяти хвилин, як Олеся стояла на автобусній зупинці. Вона стояла й думала про свою сварку з хлопцем. Настрій одразу зіпсувався. Вони зустрічаються два роки, а живуть разом тільки пів року і вже встигли посваритися через якусь дрібницю.
Наступного дня після сварки ні слова одне одному не сказали, цілий день провели у мовчанні. Увечері повернулася додому раніше Віталія.
Тому приготувала вечерю, запекла картоплю, зварила каву.
Віталій повернувся додому, буркнув під ніс «привіт». Олеся тепло усміхнулася. Вона так просто це зробила.
— Привіт, голубчику мій.
Віталій застиг на місці, погляд зупинився на Олесі.
Закохані сиділи в маленькій кухні, вечеряли й усміхалися одне одному очима, і вже ніхто не згадував про вчорашню сварку.
Олеся розмірковувала, як одне ніжне слово може зігріти душу людини.
Але вся сила полягає в тому, що такі слова потрібно вимовляти з щирою любов’ю, ось як Ігор Володимирович до Ганни Петрівни: «голубко моя».
А ви як називаєте своїх коханих?
Дарина Озерна
