fbpx

Друг розповів, що вже більше року зустрічає її Остапа у спальному районі міста, де придбав квартиру для мами, з жінкою під руку і хлопчиком років десяти. Це було, наче грім серед ясного неба

Їй, сорокарічній, вродливій жінці, що працювала в органах місцевого самоврядування, була депутаткою районної ради, мала пошанування на роботі – не вистачало любові та тепла. Їх просто не було у її житті. Єдиний син Олексій цьогоріч поступив у вуз в сусідній Польщі, залишивши її в трьохкімнатній сучасній квартирі з нелюбим чоловіком. З ним Олеся була розлученою вже десять років. Він для неї став чужим.

Чужий… Це слово зірвалося з вуст і наче замерзло в повітрі та пливло сизою хмаринкою за жінкою.

– Чому так, чому? – крутилося в голові, текло сльозами по обличчі.

Остап був красенем: високий, чорнявий, спортивної тілобудови. Хлопець привертав увагу багатьох дівчат, а вибрав Олесю – тендітну, синьооку шатенку, яка тільки-но закінчила педінститут. Він так лестився біля дівчини, такі подарунки дарував та обсипав компліментами, що та повірила в його щирі почуття.

Остап якось навіть заявив, що коли вона не вийде за нього заміж, він щось скоїть. У той же вечір завітав до Олесиних батьків просити її руки. Приніс дорогий перстень, для мами – квіти, для батька – коньяк. Завоював їхню прихильність. І незчулася дівчина, як весільні музики заграли і стали вони подружжям.

Остап працював в органах внутрішніх справ, мав невнормований робочий день і часті відрядження. Поселилися молодята в окремій квартирі, яку придбали Олесині батьки. Все було наче добре. Олесі здавалося, що вона любить Остапа. На роботі всі їй заздрили: дім повна чаша, люблячий чоловік, чемний син-першокласник і вона – молода, красива, успішна…

Все перевернулося в одну мить, коли Олесю перестрів знайомий, який теж колись залицявся до дівчини.

– Не знаю, чи маю право вмішуватися, але така жінка, як ти, не може бути приниженою, – почав здалека.

– Що сталося, Юро? – схвилювалася жінка.

І той розповів, що вже більше року зустрічає її Остапа у спальному районі міста, де придбав квартиру для мами, з жінкою під руку і хлопчиком років десяти. Це було, наче грім серед ясного неба. Остап спершу все заперечував, а потім признався, що мав дівчину ще до неї. Посварилися, та чекала дитину, але йому не призналася, народила сина.

Коли дізнався, то Олеся вже теж була при надії. Зрозумів, що зробив помилку, любить Катю, але сім’ї залишати не хотів. Таємно став зустрічатися зі своєю колишньою та допомагати синові. Олеся подала на розлучення, а Катя не прийняла Остапа, теж не пробачила. Їй він вигідним був, як коханець та батько дитини, який допомагав матеріально.

Стали вони жити в різних кімнатах. Перед сином робили вигляд, що нічого не сталося. І ось так проминуло десять років.

Вчора був святий вечір. Олеся вперше його провела сама, бо ж син не приїхав з Варшави, а Остап десь подався, може, в село до батька. А нині вранці, при святі, приїхав і навіть не сказав «Христос народився!». Який він немилий став, як змінився від брехні та підлості, як постарів… Чужа людина, що сама живе без любові і їй заважає.

Олеся повернула до міського парку. Робила перші кроки на снігу, протоптуючи стежину до лавочки. Згорнула рукавичкою сніг, сіла під засніжену ялинку, задумалася. Вона б втекла світ за очі, щоб не бачити осоружного чоловіка, та йти було нікуди. Після того, як не стало батьків ні однієї рідної людини в місті не залишилося. А подруги, то так… Нині, в такий світлий день, кожна пильнує свою родину.

Набігли хмари, заховали сонце, з неба посипався сніг, наче мішок з білим пухом розв’язався. Мороз послабшав. Сніг падав на Олесю і заспокоював її, мав притрушував сердечні рани.

– Ти що робиш тут, Сніжинко? – почула знайомий голос і наче пробудилася зі сну. Перед нею стояв Юра.

– А я на ранкову запізнілу пробіжку при святі зібрався. Наче тягнуло мене сьогодні. А тут – ти…Він говорив, а Олесі сльози горохом котилися з очей. І були такими гарячими, наче кип’яток. Вона не могла вимовити ні слова. Та Юра зрозумів усе. Він обняв її за плечі і повів засніженим парком до свого дому, що був неподалік.

– Де ж ти раніше був? – крутилося Олесі в голові, але вона мовчала навіть тоді, коли він поцілунками сушив їй сльози і повторював: «Сніжинко, Сніжинко, кохана моя…»

Автор – Раїса ОбШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне спеціально для Особлива

Позначки:
facebook