Два невдалі заміжжя, пристойна робота, достаток і він – простий сільський хлопчина, який мовчки кохає її уже життя

Його простота дозволяла Софії зачерпнути у пригорщі води, коли поруч стояло горня. Зняти з гвіздка цибулині коралі і похизуватися цією бурштиновою прикрасою. Визволити ноги з полону високих підборів і пірнути разом з бджолами у солодкі трави або з осіннім притомленим сонцем у золоту перину із жовтого листя.

Вони жили у різних світах. У його світі не було ідеальних обманів, фальшивих усмішок, відшліфованих статусами та іміджами дyш. Її світ був зітканий з умовностей, словопоклонств та інших непотрібностей, без яких, однак, не можна було обійтися.

Софії було шість років, коли бабуся Аделька перебралася в сусіднє село на обійстя пoмepлої сестри. Перший візит до нової бабусиної оселі запам’ятався падінням з велосипеда і втовченим коліном. Дівчинка сиділа посеред дороги, дмухала на коліно і не знала, в який бік має чалапати з неслухняним велосипедиком.

– Кульбабко, хочеш, щоб тебе машина роз’їхала? – хлопчисько у сандалях, в які влізли б ще по півноги, з цікавістю розглядав маленьку незнайомку.

– Ти чужа? – запитав.

– Я не чужа. Я своя-яяя, – заплакала «кульбабка».

Степанко, так звали хлопця, допоміг Софії везти додому велосипедика, дорогою розповідав про свого пса Муху, про пасовисько, яке вже добряче обридло, але мама пообіцяла купити обновки за те, що гонить корову, про друзів Михаська і Петьку. Біля бабусиної хвіртки повчально мовив:

– Не падай більше, мала. А як не вмієш їздити, то можу навчити.

Таким було перше знайомство шестирічної Софійки і третьокласника Стьопки. Він так і називав її – Кульбабка. Спершу трохи ображалася, а потім змирилася.

Коли хлопець подорослішав, зрозумів: білявка-Кульбабка йому подобається. По суботах бігав до автобусної зупинки поглянути, чи приїхала Софійка. Йому хотілося зовсім «ненароком» зустрітися з нею. А ще більше хотів, аби дівчина звернула на нього увагу.

У чотирнадцять років Софійку вперше відпустили до сільського клубу. Степан тоді дивився у три ока, аби ніхто не зобидив його Кульбабку. А вона й не здогадувалася. Після індійського фільму «про велике і тpaгічне кохання» хлопець ішов назирці за Софійкою аж до оселі бабусі Адельки. Він не довіряв безпеку Кульбабки її сусідкам-подружкам.

Якось згодом Степан спромігся запропонувати дівчині провести її додому. Софійка не відмовила. Вона вважала його гарним другом. Він її – своєю коханою. Вона розповідала йому про хлопців, які хочуть зустрічатися з нею. Він слухав і стpaждав.

Армія, ветеринарний технікум, щоденні сільські клопоти – таким було Степанове життя.

Інститут – факультет іноземних мов, раннє заміжжя, розчарування і розлучення, пристойна робота перекладача, нові знайомства, поїздки, короткі романи. У такому вихорі жила Софія.

– Одружився б ти, Степане, – час від часу заводила розмову матір. – Ми з батьком не вічні. А тобі вже тридцять п’ятий минув.

– Ще встигну, – відповідав.

– Софійка голову заморочила.

– Що ви, мамо?

Він боявся розповісти Софії про своє кохання. Вони ж такі різні. Його Кульбабка – справжня пані. Вишукана, багата. А він – простий сільський не то ще парубок, не то вже дядько. Інколи Степан трохи злився і ображався на дорослу Софію. Зате обожнював маленьку дівчинку-Кульбабку, яку, на свою голову, зустрів посеред дороги з розбитим коліном.

Софія вдруге збиралася заміж. За поважного чиновника-вдiвця.

– Кохаєш його? – запитав Спепан.

– Признаюся тобі, як найкращому другові, – не знаю. Просто втомилася бути одна.

Те «другові» Степана бoляче вдapило по дyші.

– А ти, Степане, чому не одружуєшся?

– Встигну ще, – відповів Софії так, як і матері.

Друге Софіїне заміжжя також тривало недовго. Після чергового застілля чоловік не розминувся із зустрічним автомобілем. Їй залишилася солідна спадщина і самoтність.

Софія везла свої смутки та жалі на обійстя пoкiйної бабусі Адельки. Сільська хатина вміла краще заспокоїти душу, ніж міські хороми. Степан підрихтовував оселю. Сіяв квіти і садив трішки городини біля хати. Обрізував сухе гілля в садку. В селі вже й перестали тому всьому дивуватися. Навіть шкодували обох. Софію, що oвдoвіла. Степана, що пари не знайшов.

Він перестав знічуватися, коли чув: «Щось давно, Степане, не видно Софії». Вона картала себе, коли довго не могла вибратися до села. Він не міг не чекати її. Їй потрібно, аби він маленьку дещицю часу дбав про неї. Він любив милуватися її вишуканістю і красою. Їй подобалася його простота. Вони любили згадувати їхню першу зустріч, разом сміялися, а потім сумували – кожен наодинці.

– Може, колись вони зійдуться, – гадали люди.

– Якщо вже до тих пір не зійшлися, то

– Хто вона, а хто – він? Різні вони дуже

Софія не була в селі кілька місяців: мала тривале закордонне відрядження. І ось подвір’я зустріло її розмаїттям осінніх квітів, а сад – запахом спілих яблук. Усміхнулася: бабусі Адельки давно нема, а, здається, тут є жива дyша. Стьопка. Набрала номер його телефону.

– Привіт! Я приїхала. Маю тобі подарунки. З Європи.

Вона привезла йому дорогу брендову сорочку, краватку, якісь дрібнички. А він приніс їй свіжого молока і окраєць чорного, спеченого на черені, хліба.

Читайте також: «Не пручайся, дypепо, тут тебе ніхто не почує»: До лікаря Люба звернулася запізно, від сина відмовилася

Софія сіла на купці нагрітого сонцем листя. Смакувала житнім хлібом і молоком, розповідала про свої європейські мандри і справи. Але все це пролітало повз Степанові вуха. Він був щасливий, що знову бачить свою Кульбабку. І, може, нині нарешті зізнається, що кохає її давно-давно, відтоді, коли плакала посеред дороги з розбитим коліном.

– Софіє

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День