Варвара з чотирирічною донькою приїхала в село рік тому. Сімейне життя у жінки не склалося, колись люблячий і турботливий чоловік раптом почав вuпuвати, а потім і зовсім заявив, що вони чужі одне одному люди, не розгледів вчасно, на жаль.
Зібравши речі, жінка з дитиною вирушила до старенької матері в село. Там все нагадувало їй про дитинство, було тепло і затишно, мати прийняла дочку, пораділа внучці. Так прожили вони рік. А потім бабуся почала здавати, незабаром і зовсім злягла, Варвара доглядала за матір’ю, вела господарство, в будинку все трималося тепер на її тендітних плечах.
Кілька разів приїжджав з міста брат Михайло, довідатися про здоров’я матері, але на цьому його візити і закінчувалися. Ні грошей, ні допомоги від нього жінки так і не дочекалися.
Через рік бабусі не стало. Михайло примчав тут же, взяв на себе всі організаційні справи, та Варя особливо то і не вникала ні в що, треба підписати – будь ласка. Брат же рідний, завжди каже правду.
Ось і вийшло, тільки Михайло поїхав, тут же з’явився новий господар будинку.
– Ех, Варваро Іванівно, що ж ви документи не дивлячись підписуєте? Продав ваш брат будинок, місяць уже як.
– Куди ж нам тепер з донькою йти? У нас же і немає нікого, це помилка – металася по будинку Варвара, марно намагаючись додзвонитися до брата. – У мене маленька донька, зима на дворі, ви що виставите нас на вулицю?
– Ні, що ви, ми теж люди, і всі розуміємо, – відповідав новий власник будинку – я купив цей будинок для своєї мами, вона зараз на лікуванні, через кілька місяців я привезу її в село … стривайте, ви начебто говорили, що за матір’ю своєї доглядали так?
– Казала, я – медсестрою відпрацювала десять років в міській поліклініці, перш ніж сюди переїхати.
Чоловік посміхнувся.
– Тоді сама доля послала мені вас разом з цим будинком. Моїй мамі потрібна буде доглядальниця, я не завжди зможу бути з нею поруч, саме хотів зайнятися пошуком підходящої кандидатури, ну що погодитеся?
Варвара згідно кивнула. Наступні місяці в будинку йшов ремонт, Варі було боляче на все це дивитися, вона попросила, щоб хоча б одну кімнатку залишили недоторканою, на свій подив отримавши позитивну відповідь.
Через два місяці Олексій привіз свою стареньку матір. Маленька Юля кинулася до жінки, щойно та переступила поріг будинку:
– Тепер ти будеш моєю бабусею?
– Напевно так, що ж давайте знайомитися, я – Антоніна Іванівна. Та не метушися ти так, присядь, – кивнула вона Варварі. – Олексій, розпаковувати гостинці! Будемо чай пити.
Щодня Варя вимірювала старенькій тиск, готувала їжу, поїла, давала ліки. Поступово їй ставало краще, вона пробувала сама, без підтримки, вставати і навіть виходити у двір. Довгими зимовими вечорами жінки просиджували за теплим ароматним чаєм і душевними бесідами.
Олексій бував у матері рідко, а коли приїжджав – вдома було справжнє свято.
Ось і цього разу він з’явився несподівано для всіх з великими пакетами гостинців.
Назустріч йому вибігла Юля:
– Здрастуйте дядь Льош, ми з бабусею сьогодні ходили на прогулянку, їй вже набагато краще, ходімо, мама вечерю приготувала, пальчики оближеш! – з порога доповіла дівчинка.
– Я дуже вдячний вам, Варю, і мені там спокійніше і мамі веселіше. Сподіваюся і вам з нами добре.
– Спасибі, так проходьте ж, я вам борщу приготувала, пироги підходять, з дороги втомилися напевно.
Олексія так ніхто ще не зустрічав, сімейне життя його звалилося в перший же рік, дружина готувати не хотіла, їй подавай кожен день ресторани та кафе! Дітей вона теж не планувала, їй потрібні були тільки гроші і магазини. А тут і зустріли тепло, і смачно нагодували, тоді то чоловік зрозумів – ось про яку сім’ю він мріяв все життя. Того вечора Олексій по іншому глянув на Варю, побачивши в ній не просто доглядальницю для матері, а жінку – молоду, красиву, яка вже так багато пережила.
З цими думками Олексій поїхав до міста, від його очей не сховалася її тепла усмішка на прощання, і сльоза, яка скотилася крадькома по щоці.
Повернувшись додому, він не знаходив собі місця, перед очима стояла Варвара – справжня казкова красуня. А вже через тиждень Олексій мчав назад, з великим букетом червоних троянд і каблучкою в оксамитовому футлярі.
Читайте також: “Який авітаміноз, Віро, де твої очі, вона ж вaгiтна! І це ще школу не закінчила”
Думки його витали десь далеко з нею, снігопад, поступово переріс у справжню заметіль, по вузькій дорозі було вже не пробратися. Кинувши машину на півдорозі він ліз через замети, з квітами.
З’явився на порозі гість застав зненацька всіх домочадців. У той же вечір вона сказала йому «так!»
Минуло кілька років, правду кажуть, що однією рукою доля забирає, а іншою дає. Олексій і Варвара одружилися, жінка знайшла міцну і дружну сім’ю. Вона давно пробачила брата, та що вже там гріха то таїти, адже завдяки йому вона і стала знову щасливою, знайшовши дорогих серцю людей!
