Я не шукала правди. Вона сама знайшла мене. Але так кортіло всі крапки над і поставити. Та все ж я вирішила подивитися як проявить себе мій чоловік.
Це був звичайний вечір. Я довго дивилася у вікно. Зібрала брудний одяг на прання і, як завжди, перевіряла кишені, перш ніж закинути речі в машинку. У джинсах Олега знайшла два зім’ятих папірці.
Чеки.
Перший – з ресторану. Дорогий заклад, якого я навіть не знала. Дата – три дні тому, коли він сказав, що затримався на роботі.
Другий – із ювелірного магазину. Купівля дорогої прикраси.
І останній – на чеку красувалася помітка: “14.02”.
Я сіла на край ліжка, стискаючи ці клаптики паперу в руках.
Сумнівів не було. Олег – той, що говорить неправду.
—Ох, і наколов дров.
Він повернувся додому, як завжди, пізно. Кинув на мене швидкий погляд і почав щось шукати в телефоні.
Я мовчала. Дістала чеки й поклала перед ним на стіл.
— Олеже, що це?
Він навіть не здивувався.
— Галя, чому ти риєшся в моїх речах?
Я пирхнула.
— Риєшся? Це просто прання. І знаєш, що смішно? Ці папірці розповіли мені більше, ніж ти за останній рік.
Він узяв чеки, швидко пробігся поглядом, а потім звично змінив тон.
— Галю, це не те, що ти думаєш…
— О, звісно, — я перехопила його погляд. — Тоді поясни.
Він знизав плечима.
— Чек із ресторану? Ну, це був діловий обід із колегами.
— У ресторані, де середній чек — як твоя половина зарплати?
Він затнувся, але миттєво знайшов відповідь.
— Начальство пригощало.
Я взяла другий чек.
— А ось це?
Його очі забігали.
— Це… сюрприз для тебе!
Я засміялася. Але сміх був гірким.
— Сюрприз? Який же ти уважний, Олеже. Купити мені браслет і навіть не подарувати.
Він ковтнув слину.
— Просто… я хотів зробити це особливим моментом…
Я відкинулася на спинку стільця.
— Олеже, ти хоча б зараз можеш сказати правду?
Він подивився на мене, і на секунду я побачила страх у його очах. Але він тут же сховав його за маскою впевненості.
— Галя, ти щось собі вигадуєш.
— Гаразд. Давай зробимо так. — Я схрестила руки.
— Як звати ту, якій ти насправді купив цей браслет?
Він зробив вигляд, що ображений.
— Галю, що за маячня?
—Маячня! Ну добре, покажи мені прикрасу.
— Вона… — він почухав підборіддя, — на роботі, у сейфі.
Я зітхнула.
— Ти не правду говориш, Олеже. І знаєш що? Мені не боляче. Ти навчив мене цьому. А в глибині душі ти ж сам себе обманюєш?
Я пішла в спальню, залишивши його наодинці зі своїм жалюгідним виправданням.
Лежачи в ліжку, я дивилася в стелю й думала: чому я закривала очі так довго?
Наступного ранку він прийшов із квітами.
— Пробач, Галю, я вів себе непорядно.
Я подивилася на нього й зрозуміла: це вже не має значення. Та я воліла бачити з собою поруч чоловіка здатного взяти на себе відповідальність за власні вчинки.
Чи можна пробачити брехню, якщо вона стала частиною стосунків?
Бо я знаю лише одне – я більше не хочу жити в цьому обмані.
