Дід Петро був однією з тих постатей у селі, яких поважали всі. Він був не тільки старшим за віком, але й мудрим, досвідченим, і вже давно вважався невід’ємною частиною сільської громади.
Після 50 років подружнього життя з бабусею Ганною, він здавалося, був втіленням стабільності та відданості. Село його добре знало і любило, і за всі ці роки про Петра не лунало жодного поганого слова.
Петро і Ганна були не просто чоловіком і дружиною, вони були мов дві половинки однієї цілі. Вони разом виростили трьох дітей, пережили і світлу радість, і гіркоту втрат.
Петро завжди підтримував Ганну, а вона — його, коли він, після важкої роботи на полі, втомлений, приходив додому. Вони разом працювали, разом сміялися, разом мовчали.
І хоча з роками Петро помічав, що вона стала менш енергійною, іноді затримувалася на кілька хвилин, щоб сісти на лавці біля хати, він не надавав цьому великого значення. Він вважав, що так і повинно бути: з роками все змінюється.
Але одного разу, коли їм виповнилося по 70, сталося те, чого ніхто не очікував — дід Петро, після півстоліття спільного життя, пішов до іншої. І не просто до іншої жінки, а до жінки, яку він любив багато років тому, коли був молодим хлопцем.
Історія почалася ще в його юності. Петро був сином бідних селян, але з ранніх років вирізнявся працелюбністю. Він багато працював на полі, допомагав батькам, і життя, здавалось, ішло своїм руслом.
Водночас його серце билося для однієї дівчини з сусіднього села — Олени. Вона була молодша за нього на рік, але вже в той час виглядала дивовижно.
Її розумні очі, біляве волосся та ніжний сміх завжди хвилювали Петра. Вона була трохи загадкова, і йому ніколи не вистачало сміливості зізнатися їй в почуттях.
Проте час ішов, і життя приносило свої випробування. Олена поїхала до міста, вона одружилася, а Петро залишився вдома, працюючи на землі. Він одружився з Ганною, і з часом цей шлюб став міцним.
Вони мали дітей, і хоч іноді були важкі моменти, як у кожної пари, але все ж були разом. Та було щось у тому дівочому образі Олени, що досі не полишало його серце.
Він часто згадував Олену, але з роками ці спогади ставали менш яскравими. Він любив свою Ганну, піклувався про неї, і вона була для нього все. Але у глибині душі все-таки залишалося те нестерпне відчуття: «Що, якби?» Що, якби він коли-небудь зважився на те, щоб бути з Оленою? Що, якби він колись спробував почати життя з нею?
І ось, на своєму ювілеї — на золотому весіллі — Петро все одно не міг втриматися від думок про Олену. Він розповідав гостям, як він і Ганна прожили ці 50 років разом, як допомагали одне одному, як раділи та плакали, але все одно в глибині душі відчував, що чогось не вистачає.
А потім, через кілька днів після свята, сталося те, що ніхто не міг передбачити. Одного разу Петро, як завжди, йшов до магазину. І раптом він побачив її — Олену.
Вона стояла біля магазину, поправляючи своє пальто, і навіть через роки Петро впізнав її. Вона залишалася такою ж красивою, як і в молодості. Її очі світилися теплом, і на обличчі було видно, що вона зовсім не змінилася, що все її життя було сповнене того самого світла, яке було колись.
І ось, стоячи там, на порозі магазину, Петро зрозумів: це була його можливість. Він подивився на неї, і щось всередині нього прокинулося. Своїм поглядом він запитав, чи може вона піти з ним. Вона кивнула.
З того часу Петро часто став навідувати Олену. Він чув її сміх, бачив її обличчя, і знову почувався молодим. Він забув про свої роки, забув про свою дружину. Він знову почав уявляти, як би було добре, якби вони були разом, якби у них був час для їхнього кохання.
Він повернувся додому до Ганни тільки тоді, коли зрозумів, що більше не може приховувати свої почуття. Він сказав їй правду.
— Ганно, я кохаю її. Я знаю, що я прожив з тобою все своє життя, але зараз я хочу бути з нею. Моя душа знову заговорила з тією, кого я колись любив. Вибач.
Ганна сиділа мовчки, не в змозі вимовити ані слова. Вона знала, що Петро завжди залишатиметься її чоловіком, навіть якщо вони більше не будуть разом. Вона поважала його вибір, хоча це і було для неї дуже боляче.
І ось Петро залишив її. Він поїхав до Олени, і їхнє нове життя почалося. Вони жили разом на околиці села, і хоч для села це була велика новина, для Петра це було саме те, що він шукав.
Це було кохання, яке він не зміг реалізувати в молодості, а тепер, у своїх 70, він знайшов можливість знову доторкнутися до того, що було забуте.
Дід Петро зрозумів, що кохання не завжди вдається знайти або зберегти вчасно, але навіть у старості можна знайти справжнє щастя.
Першого кохання та останньої любові, які пройшли крізь час, він більше не боявся втратити. Він знайшов свою справжню цінність у цих спогадах, і в той момент, коли серце знову заговорило, він зрозумів, що важливо не просто любити, а й бути готовим до того, щоб любити насправді.
Галина Червона
