— Як там твоя утриманка поживає?
Таке питання мені ставили подруги. З метою вколоти поболющіше, вжалити. Проткнути шкіру, щоб потім ще боліло. Такі вони, мої подруги. Тераріум.
Дівчата наші – Людмила, Катерина та Ірина – самі були на утриманні чоловіків, якщо чесно казати. Але це для них було нормально. Правильно. Ні, Катя працювала, наприклад, моделлю – раз на місяць їздила на зйомки для каталогів. Щось їй платили навіть. Люда й Іра просто були дружинами при багатих чоловіках. Іркин чоловік, до речі, був моїм партнером по бізнесу.
Дівчаткам здавалося, що такий розклад – нормальний, правильний. Дружина сидить удома й робить вигляд, що створює затишок (помічницю по господарству ніхто не скасовував), а чоловік – вкалує й заробляє для сім’ї на заможне життя. У нас же з Петею було все навпаки – так склалося, що його професія себе не виправдала. Він отримав театральну освіту, але не всі актори стають відомими. І не завжди це зумовлено нестачею таланту – Петька був досить талановитий. Але… удача не всміхнулася.
І тоді ми поділили обов’язки так: я заробляю, а він займається домом. Добре займається-бо! Не кожній жінці під силу був би такий порядок і турбота про дитину. Але мої подружки, а також моя мама, «жартуючи» називали Петю утриманцем.
Свекруха – та взагалі просто давно перестала зі мною розмовляти.
— Петрусик мав стати зіркою! Сяяти! А ти, Даріє, перетворила його на ганчірку для підлоги!
Тоді я ще тільки починала свою справу, — рекламне агентство, — і грошей було не надто багато. Ми вирішили, що Петро залишається на господарстві з восьмимісячним Арсенієм, а я труджуся в поті чола.
Потім, коли сину було вже близько двох років, я запропонувала найняти домробітницю. Або няню. Вже могла оплатити допомогу по дому. Не в тому сенсі допомогу, щоб безцінного помічника Петра вислати на роботу – ні. А щоб йому стало легше.
— Дашко, не дурій! Я справляюся. Не треба нам тут ніяких чужих тьоток. – сказав Петро.
А я з вдячністю обійняла його. Шкода було, звісно, що чоловік вирішив зовсім наплювати на свою професію, але це був його вибір.
Ми з Ігорем, чоловіком Ірини, потроху обросли клієнтами, все якось налагодилося. Вкалувати, правда, доводилося ого-го як. Але зате не бідували. Я згадувала наші діряві голодні часи й нерозуміла, коли дівчата з нашої компанії встигли стати такими зарозумілими.
З Ірою та Ігорем ми разом навчалися в школі. В одному класі. Петя з нами, але в паралельному. З Людою та Катею познайомилися в студентську пору, коли дикунами відпочивали в наметовому містечку неподалік від Одеси. Дівчата теж тоді, в нульових, килькою харчувалися й тісто на хліб самі місили. І заміж згодом вийшли за простих, небагатих хлопців. Пощастило, що їхні чоловіки, так би мовити, піднялися. Зуміли заробити. Але хіба це привід носа задирати?
Ірину я взагалі не розуміла. Ми ж дружили зі школи. Вона мала підтримувати мене, а не підхихікувати цим злюкам.
Петька поступово перестав брати участь у спільних збіговиськах. Він вважав, що на нього скоса дивляться. І слушно, загалом, вважав.
— Давай взагалі перестанемо дружити з усіма. – якось сказала я, зітхнувши, лежачи в Петра на плечі.
— Ми не можемо перестати дружити з усіма. Ти працюєш з Ігорем. Або у вас щось не ладнається?
— Що ти! Ігор порядна людина. Та ти й сам знаєш…
— Гроші змінюють людей… — задумливо сказав Петя.
— Не-а. Ніфіга не змінюють. Проявляють!
— Тоді тим більше сумно. – чоловік обійняв мене. – Спи! Зранку багато справ.
Так. Мені бігти в агентство, а Петру займатися домом і дитиною… може, все-таки, це неправильно? І глузування подруг і матері варто сприймати, як інформацію, а не ображатися?
— Давай наймемо няню. – пробурмотіла я, засинаючи. – Решту поділимо. А ти підеш…
У цьому місці втомлена я вирубилася в обіймах мого надійного чоловіка. Яке мені діло до того, хто і що про нього говорить? Я-то знаю, який він.
Якось раз до нас на вечерю в суботу заявилася моя мати. Я не дуже любила її візити. Так, Тамара була моєю матір’ю, але також вона була змією, яка норовила вкусити нас за те, що наша сім’я живе «неправильно».
За вечерею – заради дорогої гості ми накрили стіл у вітальні – мама оглянула стіл у пошуках чогось і сказала:
— Петенько, принеси мені перцю, будь люб’язний.
Так розмовляють із прислугою, але в моєї-то матері зроду ніякої прислуги не було. Чоловік без розмов зібрався йти за перцем. Я не витримала:
— Стоп! Петре, зачекай, будь ласка.
Наш першокласник Арсен завмер з виделкою біля рота. Він ніколи не чув від мене таких інтонацій.
— Та мені неважко, Даш… — спробував згладити ситуацію Петро.
— Я тебе прошу, не ходи!
Я подивилася чоловікові в очі. Він щось уловив, мабуть. Опустився назад на стілець.
— Мамо, ти може щось переплутала? Петя не твоя покоївка. Потрібен перець – сходи і візьми. Або попроси по-людськи. Ввічливо. І найкраще, мене.
— Я?! – театрально розплющила очі мати. – Я неввічливо попросила?!
— Саме так. Ти попросила неввічливо. Ти намагаєшся принизити мого чоловіка, я не потерплю!
— Дашо, ми з сино в кімнату підемо, мабуть. – зітхнув Петро. – Даремно ти це все… ну справді… нічого особливого вона не сказала.
— Ось! Ось! Петя нічого не побачив. Це твої комплекси. Це ти зробила його покоївкою, а люди навколо просто дзеркалять вашу ситуацію.
Петя, який не встиг відвести Арсенія, від слів тещі завмер на місці. Мені кров ударила в обличчя. Я встала, відклала серветку й сказала:
— Покинь наш дім, будь ласка. Негайно!
Мати, звісно, очманіла. Кинулася причитати, що ми її, літню людину, через дрібниці хочемо кинути. Вік її не поважаємо. Онука рідного позбавляємо.
Петя з Арсенієм уже пішли на той час із кімнати. Я нахилилася до матері й виразно сказала:
— Жодного онука, раз ти не поважаєш його батька! Іди геть. Знати тебе не бажаю.
Мати, не перестаючи причитати, пішла. Наприкінці ще кинула мені, що я проміняла її, рідну матір, на чужого мужика. Ну що це за людина!
— Петю, давай знайдемо няню! І йди вже, шукай собі театр, роль, що завгодно! Ти ж проклянеш мене потім! – я заплакала.
— Не хочу я чужій людині сина довіряти. – чесно сказав Петро. – Давай, підросте… мені ж не сорок! Які мої літа? Дашко… не плач. Або… або тобі самій я таким не подобаюсь?
— Яким – таким?
— Ну… домогосподарним.
Петро закинув рушника на плече й узяв у руку блюдо з куркою. Залишилося вклонитися й сказати: «Їсти подано!»
Я всміхнулася. Сльози висохли.
— Ти мені подобаєшся. І я тебе люблю.
А за місяць я якось розговорилася з одним режисером. Він знімав ролики для нашої компанії. Я часто приїжджала на майданчик – контролювала, щоб зробили все на п’ять.
— Востаннє з тобою працюємо, Дашуль. – розповів мені Микита на перекурі. – Пощастило мені, вважай. Запросили знімати серіал.
Він так поважно це сказав. «Запросили!»
Потім ми базікали про сам проєкт. Микита мав брати участь у тому числі в кастингу – переглядати проби. Герой серіалу був поліцейським. Тридцятирічним, неголеним, похмурим. У процесі серіалу він мав віднайти особисте щастя й повеселішати. Любовна лінія на тлі злочинів і розслідувань – романтика!
У мене в голові щось клацнуло. Я витягла телефон. Прогортала галерею, знайшла фото неголеного й похмурого Петьки. У нього тоді болів зуб.
— Такий він, твій герой?
Микита взяв телефон, збільшив. Вдивився.
— Та-ак. Прям у точку. А це хто? Обличчя незнайоме.
— Ти не повіриш… це мій чоловік. І він – актор.
— Де знімався?
— Микито, ну яка тобі різниця, де він знімався… знімався десь одразу після інституту. В епізодах. Ти можеш його подивитися, чи ні? – я наступала на бідного режисера, і, зрештою, приперла його до стіни.
Буквально.
Микита проковтнув і сказав:
— Дашо, я нічого не обіцяю. Нехай запише самопробу, текст я дам. Але вибирати буду не я один! Це мій перший великий проєкт. І взагалі, слово продюсера вирішальне.
Господи, нехай збудеться! Для Петьки це теж буде перший великий проєкт. А раптом… раптом він не хоче?
Я набрала номер чоловіка.
— Зараз перешлю тобі текст. Швидко запиши самопроби. І не забудь сказати, що ти готовий не митися й не голитися. Зрозумів?
— А-а.. а не митися – це обов’язково?
— Якщо знадобиться, то так. Але я пожартувала.
— Я так і зрозумів.
Самопроби були записані й відіслані Микиті. А ще через два тижні, коли я вже й забула про це, – ну не збулося, і не збулося, – мені зателефонував Микита.
— Телефонуй своєму. Нехай приїжджає на колбек.
— Куди?
— На проби вживу – куди-куди.
— А-а… я зрозуміла.
— Зараз, Дашо!
Я тремтячими руками знайшла номер Петра в телефоні.
— Швидко на колбек! Це проби вживу.
— Я знаю, що це. Але я тільки Арсенія зі школи забрав…
— Ну і вези його сюди! Швидше, благаю!
— Дашко, що з тобою… ти так хочеш, щоб я отримав цю роль?
— Так!
— Навіть незважаючи на те, що за сюжетом мені треба буде цілуватися з героїнею?
— Ти можеш перецілувати всю знімальну групу, якщо тебе візьмуть у цей серіал. – дозволила я.
Уже потім я дізналася, що проба Петьки були верхньою в запасних – вони хотіли затвердити іншого актора. Але той відмовився заради більш виграшного проєкту. І роль дісталася Петру.
Про те, що його затвердили, ми дізналися через три дні. Микита зателефонував моєму чоловікові й урочисто привітав. Сказав, що про старт зйомок повідомить пізніше. І додав, що сподівається, що працювати з Петром буде так само приємно, як зі мною.
— Я готовий приревнувати. – сказав чоловік, намагаючись приховати усмішку.
— Перестань! Ти там он будеш з усією знімальною групою цілуватися, я ж не влаштовую істерик.
— Ну, ні! Тільки з акторкою. І думатиму про тебе.
Я розсміялася й дістала з бару пляшку шампанського. Мені хотілося співати й танцювати. Петька гратиме головну роль у серіалі! Ура!
А ось чоловік щось засмутився.
— Ти чого?
— А що ж буде з сином?
— Слухай, ну перестань! Я, зрештою, спихну частину обов’язків в офісі на Ігоря, і буду сама його зі школи забирати. Ну ти що, не радий?
— Радий. Може, з мамою помиришся? Вона й допоможе…
— Не хочу. Я образилася.
— Я ніколи не перестану дивуватися, що ти за мене будь-кого порвеш.
— Будь-кого, Петю. Будь-кого. Ти – моя сім’я.
Зі своєї кімнати висунувся задоволений Арсеній:
— Тато буде зіркою, так? На телику?
— Ти чому не спиш? – закричала я. – Швидко в ліжко, десять годин уже.
— Ясно. – скис синочок. – Ну я й попав! Прощавай, лайт. Тепер за діло візьметься матуся.
Петя хихотів. Я суворо подивилася на чоловіка, потім на сина. Той пішов спати.
— Ти з ним пом’якше. Все-таки, він твій син, а не найманий працівник.
Зйомки серіалу стартували. А потім стартував і сам серіал, на хорошому такому, добротному, популярному інтернет-майданчику. І вистрілив. І продовжили на другий сезон. Ми з Петькою були щасливі. Ну, а з материнськими обов’язками я, як не дивно, впоралася.
Мама прийшла миритися сама. Поводилася вона тепер із зятем з належною повагою: як же! Актор! Популярний! Без хвилини зірка.
А свекруха просто була така щаслива, що пробачила мені все!
Закляті подружки знайшли нову тему для злослів’я: у мого чоловіка ТОЧНО роман із партнеркою по серіалу. Якщо раніше вони питали, як там моя утриманка, то тепер казали, округляючи очі:
— Між ними точно щось є, Дашко. Ти б придивилася. Бачила, якими очима він на неї дивиться?
Але я-то знала, що в мене просто дуже талановитий чоловік. Завжди знала.
