У селі Світлану знали як жінку, яка здатна витиснути сік навіть із сухого каменя. Але справжній її «бенефіс» почався восени, коли перший іній сріблом ліг на стріхи, а в повітрі запахло гострим димком.
Від чоловіка-лісника, покійного Василя, Світлані лишилися не просто дрова, а справжні терикони добірного дуба, граба та акації. Половина лісництва заздрила тим запасам.
Світлана виставила на воротах оголошення: «Дрова елітні. Гріють душу і тіло. Ціна договірна (дорого)».
Першим прикотив на своєму старому «уазику» фермер Степан. Він виліз із кабіни, поправив кепку і тицьнув пальцем у купу колод:
— Світлано, мені три куби дуба. Скільки правиш?
Світлана, поправляючи яскраву хустку, оперлася на хвіртку з таким виглядом, ніби продавала не дрова, а діаманти з корони монарха.
— Добрий день, Степане. Дуба, кажеш? Це не просто дуб. Це дуб, який Василь п’ять років витримував, щоб вологість була як у пустелі Сахара. Один полін горить три дні і три ночі. Ціна — десять тисяч за куб.
У Степана відвисла щелепа.
— Скільки?! Світлано, ти з дуба впала, чи тим дубом тебе привалило? У районі по дві тисячі возять! Це ж дрова, жіночко, вони згорять і попіл лишиться, а не золоті злитки!
— То й купуй у районі ту мокру осику, що тільки свистить у печі та димить як паровоз! — відрізала Світлана. — Мої дрова — це інвестиція в затишок. Вони пахнуть лісом, а не болотом. Не подобається — їдь далі, не загорожуй краєвид потенційним меценатам!
Наступною була баба Ганна, місцева вчителька на пенсії. Вона підійшла тихо, тримаючи гаманець обома руками.
— Світланко, дитино, ну навіщо ж такі ціни? Зима ж на носі. Продай мені хоч трошки граба, бо в хаті вже холодно, як у льоху.
— Ганно Іванівно, — солодко пропіла Світлана, — ви ж грамотна людина. Граб — це залізне дерево. Він дає таку температуру, що у вас чавунці в печі плавитися будуть. За якість треба платити. П’ять тисяч за причеп — і я сама вам їх у двір закину.
— Та де ж я такі гроші візьму? — сплеснула руками вчителька. — Це ж три мої пенсії! Схаменися, Світлано, Бог усе бачить!
Василь би перевернувся, якби знав, що ти за його труди з людей три шкури дереш!
— Василь був лісником, а я — менеджер з продажу енергоносіїв! — гордо випнула підборіддя вдова. — І не треба мені тут про Бога. Коли я влітку ці дрова складала та від жуків обробляла, ніхто не прийшов допомагати!
Ближче до вечора біля хати зібрався справжній стихійний мітинг. Люди обурено гомоніли, а Світлана винесла стільчик, сіла біля воріт і почала демонстративно чистити нігті.
— Гей, Світлано! — кричав сусід Микола. — Ти що, вирішила собі на ці дрова золоті зуби в три ряди поставити? Звідки така ціна?
— Вони з нашого лісу, Миколо, але відібрані з любов’ю! — вигукнула вона у відповідь. — Хто хоче дешево — ідіть у посадку, збирайте хмиз! А в мене тут преміум-сегмент!
— Преміум-сегмент у дровітні! — реготав Микола. — Ти б ще кожне поліно в подарунковий папір загорнула!
— І загорну, якщо заплатиш! — відбрикувалася жінка. — Ти подивися на цей зріз! Це ж мармур, а не дерево! Ця акація дає полум’я кольору вечірньої зорі!
Суперечка розгорілася з новою силою. Люди звинувачували її в жадібності, називали «паливною королевою» та «нафтовим магнатом з Шпилів». Світлана ж стояла на своєму, як скеля.
— Слухайте сюди, громадо! — нарешті підвелася вона. — Ви можете сваритися хоч до ранку. Але коли вдарять морози мінус двадцять, ви приповзете до мене і будете благати про кожну тріску. Бо мої дрова гріють довше, ніж ваша злість!
— Та ми краще в пальтах будемо спати, ніж тобі статки робити! — вигукнув хтось із натовпу.
— Спіть хоч у шубах! — засміялася Світлана. — Моя ціна — це ціна мого спокою. Не купите ви — куплять дачники з міста, вони знають толк у гарному багатті!
Натовп потроху почав розходитися, кидаючи на адресу хитрої вдови колючі погляди. Світлана ж зачинила хвіртку, зайшла в хату і заварила собі чаю.
Вона знала одну маленьку таємницю: за прогнозом погоди, який вона почула по радіо, наступний тиждень обіцяв бути найхолоднішим за останні десять років.
І справді, через три дні, коли вікна затягнуло густим памороззю, а термометри впали до критичних позначок, біля її хати знову з’явився Степан. Цього разу він не кричав. Він мовчки витягнув пачку купюр.
— Твоя взяла, Світлано. Давай свій «золотий» дуб. Тільки вантаж сама, бо в мене від такої ціни руки відняло.
Світлана лише хитро посміхнулася, поправила хустку і взяла до рук лопату для снігу. Вона знала: коли людині холодно, золото перестає блищати, а звичайне сухе поліно стає дорожчим за всі скарби світу.
Успіх першого продажу подіяв на Світлану, як валер’янка на кота. Вона зрозуміла, що мороз — її найкращий торговий агент.
Поки село куталося в старі кожухи та намагалося розпалити печі вогким хмизом, вдова лісника розгорнула справжню маркетингову кампанію. Вона не просто продавала дрова — вона продавала виживання в умовах лютої зими.
Наступного ранку біля її воріт вишикувалася ціла черга. Люди стояли похмурі, ховаючи носи в шарфи, а Світлана випливла з хати в новій дублянці, яку, здавалося, дістала з самої глибини антресолей спеціально для такого випадку.
— О, пане голово! — сплеснула вона руками, побачивши в черзі Василя Петровича, голову сільради. — Невже і у вас казенний газ скінчився? Чи вирішили теж долучитися до «елітного опалення»?
Голова, чоловік поважний і зазвичай спокійний, зараз виглядав як розлючений бик.
— Світлано, це вже не смішно! Мені люди в сільраду скарги пишуть, що ти влаштувала тут монополію. Де це бачено — п’ять тисяч за причіп граба? Ти що, податки платиш? Документи на вирубку є?
— Аякже, Василю Петровичу, — спокійно відповіла Світлана, демонструючи йому жовтий від часу папірець із печаткою лісництва. — Василь ще за життя все оформив. Це приватна власність, спадщина. А ціна… ну, ви ж знаєте, ринкова економіка. Попит диктує пропозицію. Не подобається — ідіть у ліс, збирайте шишки, вони безкоштовні.
— Ти мені зуби не заговорюй! — вигукнув голова. — Люди мерзнуть! У садочку ледь дванадцять градусів! Продай дрова для громади за собівартістю, май совість!
— Совість, — протягнула Світлана, наче пробуючи слово на смак. — Совість мені підказує, що коли мій Василь у дощ і сніг ті дрова рубав, ніхто з громади не прийшов і не сказав: «Василю, давай допоможемо, щоб потім дешевше було». А тепер, як припекло, то згадали про садочок? Для садочка я дам знижку — п’ять відсотків. Але тільки якщо заберете самі і без зайвого галасу.
У черзі почався справжній бунт.
— Світлано, ти відьма! — крикнула Галка, продавчиня з магазину. — Я тобі хліб по сімнадцять гривень продаю, а ти мені дрова за ціною смартфона тулиш!
— То продавай по сімсот, Галко! — огризнулася Світлана. — Якщо в тебе хліб буде такий, що від одного шматочка тиждень ситий будеш, то я куплю! А мої дрова такі й є. Кинула поліно — і в хаті Таїті!
Суперечка переросла в колективне звинувачення. Люди згадували Світлані все: і те, як вона минулого року не дала сусідам яблук, і те, як її корова зайшла на чужий город. Світлана слухала це з олімпійським спокоєм. Вона знала: що більше вони кричать, то швидше змерзнуть і тим швидше розкуплять залишки.
— Знаєте що! — раптом виступив вперед Микола, той самий сусід, що намагався жартувати про Ватикан. — Ми не будемо в тебе нічого купувати! Змовимося селом, поїдемо в сусідній лісгосп, наймемо машину і привеземо дров на всіх. Буде і дешевше, і чесніше!
Натовп підтримав його схвальним гулом. «Правильно! Не дамо себе оббирати!» — кричали селяни. Вони почали розходитися, кидаючи на Світлану переможні погляди. Вдова лише знизала плечима і пішла до хати.
Минув день. Потім другий. Температура впала до мінус двадцяти п’яти. Село ніби вимерло, тільки рідкісні димки піднімалися над стріхами.
Світлана сиділа біля своєї печі, яка пахла дорогим дубом, і читала газету. Вона знала, що в лісгоспі черга на місяць наперед, а всі вільні машини застрягли на заметених дорогах.
Увечері третього дня почувся тихий стукіт у двері. На порозі стояв Микола. Весь замерзлий, із синім носом і вкритими інеєм бровами.
— Світлано… слухай… там це… машина в лісгоспі зламалася. І дороги переметені.
— Невже? — Світлана відпила чаю. — Яка прикра несподіванка. А я як раз збиралася ціну піднімати. Вечірній тариф, знаєш, націнка за терміновість.
— Світлано, не губи! — Микола майже плакав. — У мене діти в хаті в шкарпетках сплять! Вода в мисці замерзла! Скільки хочеш, стільки й дам, тільки відвантаж хоч трохи.
— Шість тисяч за куб, — твердо сказала вона. — І ти привселюдно завтра скажеш, що мої дрова — найкращі в області.
— Скажу! Навіть на воротах твоїх напишу, що ти королева лісу! Тільки дай дров!
За Миколою потягнулися й інші. Протягом наступних двох днів Світлана розпродала майже все. Вона виходила на подвір’я як генеральний директор корпорації, приймала гроші, вела точний облік у блокноті й нікому не давала ні грама понад норму.
Коли останній причіп акації покинув її подвір’я, Світлана залишилася з величезною сумою грошей і порожньою дровітнею. У селі її тепер потай називали «Світлана Золота Тріска», але в кожній хаті було тепло.
У неділю вона прийшла до церкви. Люди розступалися, хтось хрестився, хтось відвертався. Світлана підійшла до ікони, поставила найтовщу свічку і прошепотіла:
— Дякую, Василю, за спадок. Ти завжди казав, що дерево гріє двічі: коли його рубаєш і коли воно горить. А я додам — воно гріє ще й третій раз, коли рахуєш виручку.
Вона вийшла на ганок церкви, поправила хустку і подивилася на засніжені гори. Тепер у неї були гроші на нову дахову черепицю і навіть на поїздку в санаторій.
А на питання совісті вона відповідала просто: «Я не брала зайвого, я просто брала за те, чого інші не змогли передбачити».
Але найцікавіше сталося навесні. Коли сніг зійшов, Світлана найняла трьох міцних хлопців, закупила саджанці дуба та граба і поїхала на ту саму ділянку, де колись працював її Василь. Вона висадила сотні нових дерев.
— Це на майбутнє, — казала вона сусідам, які з подивом спостерігали за її роботою. — Поки ці дуби виростуть, якраз мої онуки стануть «енергетичними магнатами». Бо тепло, мої дорогі, — це єдина валюта, яка ніколи не знецінюється.
Село ще довго згадувало ту «золоту зиму». Світлану перестали ненавидіти — її почали поважати за залізний характер. А коли хтось намагався поскаржитися на дорожнечу, йому нагадували:
«Хочеш економити — готуй сани влітку, а дрова купуй у Світлани, поки вона в доброму гуморі».
Світлана Малосвітна
