Моє життя таке, що я готова на відчайдушний крок. При цьому я майже нікому не можу розповісти про свою біду і свої почуття, ніхто не зрозуміє. І швидше засудять, від цього ще важче.
Загалом, у мене троє дітей. Хотіла б написати у нас з чоловіком, але по факту у мене. Хоча чоловік тут головний винуватець, якщо так можна сказати.
Ми кілька років жили в бездітному шлюбі і чоловіка це цілком влаштовувало, поки у його друзів не стали з’являтися діти. І він, як і більшість чоловіків, захотів мати своїх дітей. Тільки зараз я розумію, що не так то й захотів, просто соромно йому було бути білою вороною.
Я дітей не особливо хотіла, тому сказала, що всі турботи по догляду за ними будуть на нас двох порівну. Чоловік погодився. Народилися двоє дітей. Чоловік дійсно допомагав з ними, не так, як мені хотілося звичайно, але не особливо ухилявся.
І тут у його приятеля народжується третя дитина – і моєму тут же закортіло зрівняти рахунки. Маленький нюанс, у нас дві дочки, тому терміново був потрібний «спадкоємець».
Уламував мене чоловік довго. Обіцяв і допомогу, і фінанси, і підтримку, і що свобода моя ніяк не постраждає.
Загалом я погодилася. І тут чоловіка як підмінили. Мало того що до сина не підходить взагалі, так і старшим дітям уваги майже ніякої. Робота – комп’ютер – друзі. Я з дітьми одна. Намагаюся змусити – у відповідь крик.
Я дуже стомилася, на мені все – будинок, діти, робота, побут. Бабусі не допомагають. Готова піти в нікуди і залишити дітей чоловікові. Але тут сюрприз, коли я збиралася йому про це натякнути і налякати, він мені перший сказав, що втомився, йому все набридло і думає про розлучення. Природно, ніякої мови про те щоб забрати дітей, немає.
Але якщо я залишуся одна з дітьми це взагалі дно. Так що зовсім не знаю, що робити. Хоч в дитячий будинок здавай …»
Ось така історія. Який вихід, дорогі читачі?