“Хіба Господь їй нагадає. Навіть думати про таку помсту гріх”, – махнула рукою мама

Сірники в попелі. Ви помічали, як з плином часу змінюються люди? Ні, не тільки зовнішньо, що цілком зрозуміло, а й внутрішньо. Невблаганний митець – Хронос – немов загострює і поглиблює, вигранює найсуттєвіше в характері.

Тож одні ще більше лагіднішають, аж світяться доброзичливістю (мимоволі пригадую слова Олександра Довженка: “Стаю таким добрим, що птиці сідають на мою сиву голову”), спілкування з ними додає сил і снаги; інші – озлоблюються на всіх і вся, нeнависть вихлюпує з них, після навіть короткої розмови з такими почуваєшся розбитим, забрудненим, хочеться вмити не лише руки, обличчя, а й, якби зміг, душу. За матеріалами видання “Наш День”

До перших належала моя мама, Царство їй Небесне; уособленням других залишається ще живa (тому й змінюю її ім’я) моя тітка. Підстави для такого висновку сягають корінням у давно минулі дні. Запитаєте, навіщо я так ославлюю тітку, все ж таки рідня? Прикро, але, як мовиться, з пісні слів не викинеш. А якою була ця “пісня”, зараз судитимете самі. Може, вони, ті слова, підкажуть комусь, як не треба жити, застережуть від помилок – чи випадкових

Фросина через тиждень приїздить із Донецька, – мій тато подав мамі щойно прочитаного листа. – Просить, щоб я зустрів її у Ланівцях на вокзалі. Доведеться кланятися перед головою колгоспу, “виписувати” в конторі машину, а там ненажерливий бухгалтер злупить зо три шкури, бо вже другу хату почав будувати, каже, що для сина, хоча він тільки п’ятикласник.

Читайте також:Невістка зауважувала: – Шкода, що вам Господь з дядьком Іваном діток не послав – були б у Володі гарні брати-сестри

– А ти пам’ятаєш, чоловіче, як Фросина сірники від нас ховала? – на мить посмутнішала мама. – І треба ж було додуматися до такого…

– Коли то було… – почав вечеряти батько. – А тепер привіт тобі передає, сама прочитаєш, тож забудь про ті сірники. Будемо морально вищими від неї, ми ж християни, маємо вміти прощати…

Ненька про сірники, може, більше і не згадала б, якби наступного дня, коли тата ще не було з роботи, я не причепився зі своїм запитанням:

– Мамо, а куди вона їх ховала? І коли то було?

– Нащо воно тобі? Багато знатимеш – швидко постарієш, – віджартувалася мати. – А ти лише в третьому класі

Але мені дуже кортіло дізнатися про Фросинину схованку, і я раз у раз, так, як набридливе курчатко дзьобає квочку, нагадуючи про себе, клював маму тими запитаннями. Урешті вона не витримала:

– Ти ніколи не здогадаєшся, що Фросина придумала. І я не могла второпати, де вона заникала сірники. Перешукала всю хату, щоб запалити в плиті, татові обід зварити – марно. Сіла та й плачу. Оце так молоденька невістка – мені тільки сімнадцять минуло – зустрічає чоловіка з роботи! А мешкали ми разом з татовою сестрою Фросиною, бо своєї хати ще не зліпили. Тоді з глиняних вальків стіни викладали, цегла була великим дефіцитом. У батьківській хаті господарювала Фросина, хоча вона молодша від твого тата. Так склалося, бо їхніх батьків німці розстріляли, коли село палили, а тато тоді був на війні. Повернувшись у сорок шостому додому, незабаром мене засватав, бо разом, як казав, легше біду долати.

Почали ми в одній хаті з Фросиною хазяйнувати. І ось нема чим дрова підпалити. Доведеться, думаю, йти до сусідів – позичити кілька сірників, бо тоді, після війни, вони були майже на вагу золота. Витерши сльози, взялася вибирати з плити попіл. І – о диво! – разом з ним у старе відро впала коробка з сірниками.

Потім оповіла це татові, а він наказав мовчати, поводитися так, ніби нічого й не сталося, щоб не скандалити в хаті. Але після того випадку ми через кілька днів перебралися жити до баби Улити. Бо ж Фросина від нас не тільки сірники ховала… А потім вона завербувалася, виїхала в Донецьк. Там і заміж вийшла, бо тут, знаючи її характер, хлопці десятою дорогою обминали таку наречену.

Фросина, яку батько зустрів на вокзалі, найнявши вантажне авто – свого “бобика” колгоспний голова не давав нікому, – приїхала не сама, а з чоловіком-“шахтьором” і дочкою. Жили у нас зо два тижні. “Шахтьор” глушив горілку й, бродячи у пошуках пригод та співпляшників берегом річки, матюкався “вєлікім і могучім” так, що було чути на протилежний берег, у Хмельницьку область. А мама все клопоталася, чим нагодувати гостей, щоб не почувались обділеними.

Про сірники в попелі не згадувала, але й залишатися наодинці з Фросиною уникала під будь-яким приводом: розмова у них не клеїлася.

Потім був і другий, і третій приїзд гостей із східного краю. Фросинина дочка підростала, навколо неї, надміру охочої до хлопців, крутилися, мов мухи біля меду, сільські парубки, хоча вона, зачата, як проговорилася тітка, від п’яного батька, дуже заїкалась. А “шахтьор” невблаганно спивався, чорнів на лиці, стаючи схожим на отой “угольок”, який він довбав. Незабаром після третього повернення від нас оковита таки добила його, і моєму татові довелося їхати у Донецьк на похорон.

Залишившись удовою, Фросина, працюючи прибиральницею, не могла звести кінці з кінцями й повернулася до нашого села. Тут кілька разів переселялася з хати у хату, перед тим неодмінно просячи в моїх батьків “капнути грошей на купівлю”. І тато з мамою відривали дещицю від своєї скромної вчительської платні, хоча знали: то – “на вічне віддання”.

А Фросина ніяк не могла вжитись із сусідами: то чужі кури на її городі тлумляться, то ворiженьки дерева в тітчиному садку чимось поливають, і вони всихають, то хтось на величину сірникової коробки межу підорав, тому й урожаю не вистачить… І зяті, а було їх троє чи четверо, не могли прижитися в цій родині: всі вони, судячи зі слів тітки, виявилися неробами, спроможними тільки на те, щоб дітей множити.

Якось тато не витримав і кинув спересердя:

– Фросино, якщо тебе послухати, то в нас у селі живуть не нормальні люди, а суцільні вирoдки.

Але грошей сестрі знову дав.

Змінивши кілька хат у селі, Фросина, вкотре позичивши у моїх батьків якусь суму “на нове обійстя”, перебралася з дочкою та внуками на хутір посеред поля, де вже, здавалося б, ніхто й ніщо не завадить жити так, як тітка бажала. Але через кілька місяців вона монотонно-набридливим, як осінній дощ, голосом бідкалась у нас: і картопля в неї дрібненька, і кури не несуться, і компотів на зиму не накрутила, бо не мала з чого, та й слоїків не вистачає…

Тато змушений був шукати підводу, бо всього того, чим поділивсь із сестрою, вона б і за кілька разів не донесла на хутір.

Так повторювалося з року в рік. Коли тата не стало, Фросина деякий час не наважувалася навідуватися до мами, а потім таки напросилася нарвати вишень. Згодом черговий зять пропив тітчину пенсію, і мама поділилася своєю. Опісля виявилося, що молока від двох Фросининих корів “не вистачає” внукам, бо “треба ще щось і продати, аби якусь копійку мати”.

Повторила ті слова й під час цього приходу, і мама покивала головою на знак згоди. Два сивих пасма давно не митого волосся, що вибилося з-під хустини, коли тітка вкладала в широченну сумку подаровані харчі, робили її схожою на відьму.

Принаймні, такою малюють цю представницю дідькового кодла у збірниках казок. Подібності з відьмою додавало те, що на верхній щелепі було тільки два зуби, до того ж, металевих, котрі іклами стирчали з боків.

Аж перехилившись набік од сумки, наталованої молоком, сиром, сметаною та іншими продуктами, Фросина скрипнула хвірткою і щезла за обліпленими білим цвітом вишнями – живим пам’ятником батьковій любові до садівництва. Дивлячись їй услід, мама зітхнула, мабуть, знову спогадавши колишнє.

– А я б на вашому місці кинув би на дно банки зі сметаною сірника, – не втримавшись, буркнув я. – Може, то нагадало б Фросині про її схованку в попелі.

– Навіть думати про таку помсту гріх, – махнула рукою мама. – Та й Фросина, либонь, і не пам’ятає про ті сірники. Хіба Господь їй нагадає… А вона хай їсть на здоров’я те, що я їй наладнувала, дочку та внуків пригостить. Молоко в нашої корови добре, жирне

І мама обережно здмухнула з плеча своєрідне вітання від батька – кілька пелюстин вишневого цвіту. Мовби не хотіла зробити їм боляче.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.