Хлопчик прибіг до могили й сказав: «Мамо, вставай, ти вже достатньо відпочила. Нам до школи потрібно». І тут сталося те, чого він зовсім не очікував…
Максим знову зайшов до класу після дзвінка й одразу опустив очі. За його спиною почувся сміх. Восьмирічний хлопчик спробував прикрити долонею дірку на штанях і якнайшвидше дістатися до своєї парти. Брудний одяг давно став приводом для насмішок, а сил відповідати однокласникам у нього вже не залишилося.
Учительку його вигляд дратував до нестями. Вона передавала матері записки, робила зауваження в щоденнику, вимагала привести сина до ладу. Відповіді не було. Щодня жінці дедалі важче ставало стримувати роздратування, а Максим щоразу нижче схиляв голову, коли вона до нього зверталася.
Одного разу його викликали до дошки, але замість завдання він почув докори перед усім класом. Хлопчик стояв під поглядами однокласників, стискаючи пальці, поки вчителька сварила його за неохайність. Йому хотілося провалитися крізь землю, аби тільки більше не чути цих слів.
Останньою краплею стала шкільна виставка. Максим не приніс свого проєкту. Учителька схопила його за руку, вивела з класу й написала в щоденнику вимогу до матері: завтра особисто прийти до школи. Інакше хлопчика більше не допускатимуть до занять.
Він крізь сльози дивився на ці рядки. Раніше йому залишалося хіба що терпіти насмішки й приходити на наступний урок. Тепер під загрозою опинилося навіть це.
Йому була потрібна мама. Просто зараз. Лише вона могла пояснити, чому він приходить до школи брудним і чому на вчительчині зауваження ніхто не відповідає.
Максим вибіг зі школи й помчав на кладовище. Діставшись потрібної могили, він зупинився, глибоко вдихнув і нахилився ближче, наче так його могли краще почути.
— Мамо, вставай… Ти вже достатньо відпочила. Ходімо зі мною до вчительки. Скажи їй, що я брудний, бо тебе немає вдома!
Голос зірвався, але хлопчик продовжував кликати маму дедалі голосніше.
Його відчайдушний крик рознісся між могилами. І тут сталося те, чого Максим зовсім не очікував…
Хтось поклав руку йому на плече.
На одну коротку мить він повірив. Рука була теплою і легкою — такою, як у мами, коли вона будила його вранці й казала: «Підйом, космонавте!»
Максим навіть не відразу обернувся, боявся злякати це диво. А потім почув важке, збите дихання. Так дихають після бігу. Від незнайомця пахло не маминими парфумами, а крейдою й холодною вулицею.
Він обернувся.
Позаду стояла Ірина Вікторівна — у розстебнутому пальті, без шапки, з червоними плямами на щоках. У руці вона досі тримала його щоденник — той самий, у якому вимагала, щоб мати прийшла до школи.
Вона побачила, як він пробіг під вікнами класу, без куртки, з рюкзаком на одному плечі. Черговий охоронець лише розвів руками: мовляв, хлопець вискочив, а він не встиг його зупинити.
Ірина залишила клас під наглядом колеги, схопила пальто й кинулася навздогін. Якщо з дитиною щось станеться, відповідати доведеться їй. А за цим «відповідати» стояли пояснювальні записки, директорка, а може, й прокуратура.
Про це вона думала, коли бігла.
Двічі втрачала Максима з поля зору біля гаражів, а потім помітила, як він звернув за кладовищенську браму. Спочатку вирішила, що хлопчисько просто зрізає дорогу.
Аж раптом прочитала напис на пам’ятнику.
Він був тимчасовим — металева табличка з написом: «Лапіна Олена Миколаївна». Дата смерті — квітень цього року.
Фотографія на табличці вицвіла під літнім сонцем, але усмішку ще можна було розгледіти. І кирпатий ніс у жінки був такий самий, як у Максима.
Ірина Вікторівна прибрала руку з його плеча. Вона не знала, куди її подіти.
— Максиме… — промовила вона й замовкла.
Хлопчик відступив на крок, ближче до могили, наче мама могла його захистити.
Він чекав, що зараз його знову сваритимуть: за втечу з уроку, за брудні коліна, за те, що кричить на кладовищі.
Але вчителька мовчала.
Вона дивилася на табличку, потім на щоденник у своїй руці. Її обличчя було таким, ніби тепер уже її саму викликали до дошки.
— Чому ти не сказав? — нарешті запитала вона.
Голос прозвучав тихо й чомусь сердито, хоча тепер вона сердилася зовсім не на нього.
Максим знизав плечима.
Що тут було казати? Минулого року всі знали. Знала й Галина Петрівна, його попередня вчителька. Вона навіть плакала, коли він повернувся до школи в травні після.
А у вересні Галина Петрівна пішла на пенсію, прийшла нова вчителька, і Максимові здавалося, що вона теж усе знає, просто їй байдуже.
Дорослі ж завжди все знають.
— Я думав, вам сказали, — пробурмотів він.
Ніхто їй нічого не казав.
В особовій справі були записані ім’я матері й номер її телефону. Ірина Вікторівна тричі телефонувала за цим номером і щоразу чула, що абонент недоступний. Вона вирішила, що мати заблокувала її номер, і розсердилася ще дужче.
Саме тоді й почала писати зауваження в щоденнику великими літерами.
Максим стояв у самому светрі, рукави якого вже розтягнулися. Ірина Вікторівна помітила, що в нього посиніли губи.
Вона зняла свій шарф і незграбно, наче робила це з чужою дитиною, обмотала йому шию.
Він не пручався, лише втягнув голову в плечі.
— Ходімо, — сказала вона. — Змерзнеш.
— Я ще трішечки, — попросив він. — Я мамі ще не все розповів.
Учителька відійшла до огорожі сусідньої могили й відвернулася, щоб не заважати.
Але вітер однаково доносив до неї уривки хлопчикових слів.
Максим розповідав мамі про шкільну виставку.
Проєкт називався «Моє родинне дерево». Його задали ще два тижні тому. Треба було принести фотографії бабусь і дідусів, мами й тата та наклеїти їх на ватман у вигляді дерева.
Ватман у Максима був, а фотографії лежали в маминому альбомі. Альбом стояв у шафі в кімнаті, куди тато нікого не пускав і сам майже не заходив.
А ще Максим не знав, що робити з маминою фотографією: клеїти її чи ні.
Якщо клеїти, треба було підписати дві дати, як у прадідуся.
А він не хотів, щоб у мами теж було дві дати, як у прадідуся.
Ірина Вікторівна стояла біля чужої могили й кусала губи.
Цей проєкт вона сама придумала. Сама склала критерії оцінювання. Сама сказала класу, що той, хто не принесе роботи, виходить, не поважає власну родину.
Назад вони йшли повільно.
Учителька запитала, де він живе. Максим назвав адресу: п’ятиповерхівка за ринком, неподалік від школи.
— А з ким ти живеш?
— Із татом.
— А тато… Тато читав мої записки?
Максим довго мовчав.
Вони дійшли до світлофора. Поки горіло червоне світло, він дивився на свої кросівки й нарешті відповів:
— Одну читав. Найпершу. Прочитав і вдарив кулаком по шафі. Там тепер вм’ятина. А потім пішов у ванну й довго звідти не виходив. Я чув, як він…
Максим не договорив.
— Більше я йому не показував. Сам розписувався. Я вмію мамин підпис підробляти.
Ірина Вікторівна згадала акуратний, трохи дитячий завиток «Лапіна» під своїми зауваженнями.
Тоді вона ще подумала: «Навіть нормально розписатися не може, ота мати».
Саме через це слово — «мати», яке вона нікому не сказала вголос, — їй тепер було найгірше.
До школи вона Максима не повела. Просто зателефонувала директорці з вулиці й коротко повідомила, що Лапіна знайшла, з ним усе гаразд, а подробиці розповість завтра.
Директорка, Тамара Сергіївна, хотіла щось заперечити, але Ірина Вікторівна вже завершила дзвінок.
Вона повела Максима додому.
Квартира була на третьому поверсі. Хлопчик відчинив двері своїм ключем, який висів у нього на шиї на шнурку від кросівок.
Усередині виявилося не так страшно, як Ірина встигла собі уявити, поки вони підіймалися сходами. Ніяких пляшок по кутках, ніякого смороду.
Просто порожньо й неприбрано — як буває там, де люди приходять лише переночувати.
На кухні стояла немита сковорідка із засохлими макаронами. На підвіконні лежала стосом платіжки, а на холодильнику під магнітом висів дитячий малюнок: троє людей, у середнього — довге жовте волосся.
Двері до однієї з кімнат були зачинені.
У ванній Ірина Вікторівна побачила пральну машину з відчиненим люком. Барабан був забитий білизною, вода не злилася, а від машинки тхнуло кислим болотом.
— Вона зламалася, — пояснив Максим, помітивши її погляд. — Ще влітку. Тато каже, що там насос. Купить, коли зарплату отримає. А я сам перу, у тазику. Тільки в мене погано виходить, речі потім усі сірі. І штани я порвав, коли з гірки впав, а зашивати не вмію. Мама вміла.
На батареї висіли його шкільні штани — мокрі, з білими розводами від мила.
Отже, учора ввечері він сам їх виправ, а вранці вдягнув інші, порвані, бо ці ще не висохли.
Ірина поставила чайник.
У холодильнику знайшлися яйця, пів пачки масла й каструля супу — цілком свіжого.
Вона відзначила це з дивним полегшенням, ніби їй конче потрібно було переконатися, що батько бодай у чомусь нормальний.
Хлопчик їв суп, а вона мила сковорідку, бо не могла просто сидіти без діла. І водночас сердилася на себе за те, що миє чужу сковорідку в чужій квартирі.
— А тато коли приходить?
— Сьогодні о дев’ятій. Він працює на складі, вантажником. Раніше водієм був, на маршрутці. А тепер на складі більше платять, якщо вночі працювати. Тільки мене не можна самого вночі залишати, тому він працює вдень і ввечері. У дві зміни.
Ірина залишилася чекати.
Вона перевірила його зошити, хоча ніхто її про це не просив. Почерк у хлопчика був старанний, а помилок виявилося менше, ніж вона думала.
Вона звикла вважати Максима неохайним двієчником і лише тепер помітила, що з математики в нього самі четвірки.
Сергій Лапін повернувся без чверті десята.
Ірина Вікторівна почула, як у замку повернувся ключ, а потім у передпокої щось важко гепнулося на підлогу — мабуть, сумка.
Тоді пролунав хрипкий, утомлений голос:
— Максе, чого не спиш?
Потім він побачив її.
Чоловік був високий, сутулий, у робочій куртці з логотипом складу. Під очима залягли синці, щетина була щонайменше триденною.
Він глянув на вчительку, потім на сина, а тоді знову на неї. Обличчя миттєво стало жорстким.
— Ви хто?
— Учителька Максима. Ірина Вікторівна.
— І що сталося? — Він навіть не роззувся, так і залишився стояти у дверях кухні, наче ще не вирішив, впускати її далі чи виставити за двері. — Щось накоїв?
— Сьогодні він утік з уроків. На кладовище.
Сергій здригнувся. Максим зіщулився над тарілкою.
— Максе, іди до себе, — сказав батько.
— Тату…
— Я сказав, іди!
Хлопчик пішов. Двері до його кімнати зачинилися не до кінця. Обоє дорослих це помітили, але ніхто не став їх зачиняти.
— Чому ви не повідомили школу? — запитала Ірина Вікторівна.
Вона збиралася почати інакше, м’якше, але слова прозвучали саме так.
— А що я мав повідомляти? Галина Петрівна знала. — Він нарешті сів на табурет, не знімаючи куртки. — На похороні її не було, але вона знала. Квіти передавала.
— Галина Петрівна пішла на пенсію. Я працюю з вересня. В особовій справі вказаний номер вашої дружини. Я телефонувала.
Сергій довго й важко подивився на неї.
— Я відключив Лєнин номер у травні. Не міг платити за два телефони. Та й чути, як він дзвонить, більше не міг. Їй же всілякі телефонували — з банків, із салонів краси. На манікюр записували.
Він замовк.
— То ви телефонували. А потім?
— Потім писала в щоденнику. Багато разів. Він вам не показував. Сам за маму розписувався.
Вона бачила, як повільно до нього доходить сказане.
Спочатку він не зрозумів. Потім зрозумів, але не повірив. А коли нарешті повірив, потер обличчя долонями й наче зовсім знесилився.
— Одну записку я бачив, — глухо промовив він. — Там було написано, що дитина приходить до школи в неналежному вигляді й батькам має бути соромно. Я тоді… Ну, неважливо. Думав, вона одна.
— Їх було дев’ять.
— Дев’ять, — повторив він.
Ось тут їй і варто було замовкнути. Пізніше вона сама це зрозуміла.
Але в ній накопичилося надто багато за цей день: кладовище, мокрі штани на батареї, власний сором, якому більше не було куди подітися, окрім як вирватися назовні.
— Сергію… Вибачте, не знаю вашого по батькові.
— Та без по батькові.
— Сергію, він сам пере собі речі. У тазику. Восьмирічна дитина пере штани господарським милом, бо пральна машина зламалася ще влітку. Він ходить у порваних штанях, із нього сміється весь клас. Він сам удома до дев’ятої вечора. Ви розумієте, що, якщо я зараз звернуся до соціального педагога, завтра до вас прийде служба у справах дітей?
Чоловік підняв голову.
— І ви підете?
Вона не відповіла відразу. Цієї паузи йому вистачило.
— Зрозуміло, — сказав він і підвівся. — Ну, то йдіть. Нехай приходять. Нехай подивляться, як я морю його голодом. Суп у холодильнику бачите? Сам зварив у неділю. Нехай подивляться, що в мене кредит за похорон на сто вісімдесят тисяч, що я його виплачую, за квартиру плачу. Нехай дізнаються, чому я пішов із маршрутки: там такий графік, що я б узагалі сина не бачив. А на складі я хоча б в обід можу додому заскочити. Нехай усе перевірять! А ви, виходить, дев’ять разів написали, що мені має бути соромно, а один раз прийти й поговорити не спромоглися…
— Я не знала адреси! Тобто знала, але…
— Але не прийшли, — сказав він. — Вам зручніше було писати.
Це було несправедливо. І водночас — справедливо.
Ірина Вікторівна підвелася, застебнула пальто й раптом згадала, що шарф залишився на хлопчикові.
— Я поки нікуди не піду, — сказала вона, дивлячись повз чоловіка на малюнок на холодильнику. — Я зобов’язана повідомити школу, що Максимова мама померла, бо це потрібно внести до документів. І я повідомлю. А щодо решти… Хочу, щоб ви завтра особисто прийшли до школи. Не через службу у справах дітей. Просто хочу, щоб ми могли розмовляти не лише через щоденник.
— Завтра я на складі до восьмої вечора.
— Тоді в обід. У мене вікно з 12:40 до 13:20.
Він нічого не відповів.
Коли вона взувалася в передпокої, з-за дверей визирнув Максим. Уже в піжамі, досі з її шарфом на шиї. Він хотів його зняти, але вона махнула рукою: мовляв, потім.
На вулиці Ірина ще довго стояла біля під’їзду.
Вона жила сама, в однокімнатній квартирі на іншому кінці міста. На столі лежала стосом неперевірена учнівська робота, а в шухляді — заява на розлучення, яку вона підписала ще в червні, але так і не віднесла до суду, бо чоловік просив почекати.
У школі про це ніхто не знав.
Усю осінь вона почувалася, наче натягнутий дріт, і зривалася на дітях. А вдома переконувала себе, що просто втомилася, що цього року діти особливо важкі.
Тепер вона стояла біля чужого під’їзду й думала, що насправді важким цього року був лише один хлопчик.
І йому було важко не через неї.
А вона ще й добивала його.
Вранці Ірина пішла до директорки.
Тамара Сергіївна вислухала її, зняла окуляри й сказала саме те, чого Ірина Вікторівна й очікувала:
— Ірочко, я тобі щиро співчуваю. Але дитина сама до вечора, побутові умови неналежні, батько, за твоїми словами, агресивний…
— Я не казала, що він агресивний.
— А кулаком по шафі бити — це як називається? Ми зобов’язані повідомити відповідні служби. Якщо щось станеться, а ми знали й промовчали, з нас спитають. Із тебе — насамперед. Ти й так учора залишила клас.
— Дайте мені тиждень.
— На що?
Ірина Вікторівна й сама не знала, на що саме.
На те, щоб купити насос до пральної машини? На те, щоб батько раптом почав працювати в одну зміну й водночас виплачувати кредит?
Вона й сама розуміла, як безглуздо це звучить.
— Він сьогодні прийде, — сказала вона. — В обід. Давайте спочатку поговоримо з ним. Ви, я і Лариса Андріївна. А потім вирішимо.
Лариса Андріївна, соціальна педагогиня, спокійна повненька жінка, яка за двадцять років роботи бачила багато чого, лише кивнула.
Директорка зітхнула й погодилася. Так було простіше: якщо батько не прийде, можна буде зі спокійною совістю телефонувати до служби у справах дітей.
На першому уроці Максим сидів за своєю партою в сірих, погано випраних штанях — тих самих, що вчора сохли на батареї.
Перед дзвінком він мовчки акуратно склав шарф і поклав його на стіл учительки.
Ірина Вікторівна дивилася на клас і бачила те, чого раніше не помічала.
Двоє хлопчаків із останньої парти перезиралися й поглядали на Лапіна. Щойно він повертався, в одного з них одразу кривився рот у насмішкуватій усмішці.
Вона не стала виголошувати промову.
Спочатку хотіла. Навіть уночі придумала кілька фраз. Але вранці зрозуміла: якщо при всіх сказати, що Максимова мама померла, на нього дивитимуться ще гірше. Просто тепер — з іншої причини.
Не їй вирішувати, розповідати це класу чи ні.
Тому вона просто оголосила, що виставку проєктів переносять на два тижні, бо багато робіт зроблено похапцем.
Це була правда: половину ватманів батьки склеїли напередодні ввечері.
Коли хлопець, який щойно кривився на Лапіна, голосно пирхнув у його бік, Ірина Вікторівна сказала:
— Котов, до дошки.
І попросила його розповісти таблицю множення на сім.
Котов її не знав.
Це було дріб’язково, і вона це розуміла. Але зупинитися вже не змогла.
О 12:40 Сергій не прийшов. О 12:50 — теж.
Тамара Сергіївна промовисто подивилася на годинник і пішла до свого кабінету.
Лариса Андріївна дістала із сумки яблуко й почала його чистити, нікуди не поспішаючи.
Сергій прийшов о 12:58.
На ньому була та сама робоча куртка, але він поголився. Від нього пахло холодом і бензином. Було видно, що він біг.
У руках чоловік тримав пакет із господарського магазину.
— Насос, — сказав він, перехопивши погляд Ірини Вікторівни, хоча вона нічого не запитувала. — Дорогою купив. У хлопця з роботи брат на радіоринку торгує. Віддав за півтори тисячі, навіть без коробки.
Розмовляли втрьох. Директорка так і не вийшла.
Бесіда була незручною, з довгими паузами.
Лариса Андріївна запитувала просто й по суті: хто ще є з рідних, скільки Сергій заробляє, скільки платить за кредитом, чи є хтось, хто міг би забирати Максима з групи подовженого дня.
Спочатку Сергій відповідав коротко, але потім розговорився.
Ірина Вікторівна здебільшого мовчала й дізнавалася те, чого не знала напередодні.
Мамина бабуся Максима жила в сусідній області. У травні вона хотіла забрати онука до себе — «хоча б на рік, поки ти прийдеш до тями».
Але тоді Сергій накричав на неї просто під час поминок, при всіх. Відтоді вони не розмовляли.
— Я думав, вона його забере — і все, — сказав він, дивлячись у стіл. — Вона ж мене ніколи… Лєна за мене вийшла, а її мати вважала, що їй дістався якийсь шофер. Я думав, вона забере Макса назовсім. Я ж і так уже одну людину… Ну…
— А тепер що думаєте? — запитала Лариса Андріївна.
— А тепер думаю, що моя дитина сама собі штани пере. — Він сказав це дуже рівно. — І підробляє мамин підпис. Оце я тепер думаю.
Про службу у справах дітей Лариса Андріївна сказала прямо, без погроз.
Повідомити відповідні органи вони зобов’язані — це не обговорюється.
Але є різниця між повідомленням про те, що родина опинилася в складних обставинах і потребує допомоги, та звинуваченням батьків у невиконанні своїх обов’язків.
Те, як усе буде описано, залежатиме від того, що побачать під час перевірки.
Вона назвала фонд, який допомагає родинам, що втратили годувальника, і розповіла про пенсію у зв’язку з втратою годувальника. Сергій її ще не оформив, бо не знав, що має на неї право.
Також вона розповіла про безкоштовну групу подовженого дня до шостої вечора для дітей у таких обставинах. Потрібно було лише подати заяву.
— А в тій групі його не будуть… — Сергій зам’явся. — Ну, ви розумієте. Як у класі.
Він подивився на Ірину Вікторівну.
Отже, Максим таки розповів батькові про вчорашній день. І про дошку теж.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Я спостерігатиму. Раніше я погано дивилася.
Більше вона нічого не сказала.
Сергій кивнув, але було незрозуміло, чи він прийняв її слова, чи просто почув.
Через дев’ять днів прийшла служба у справах дітей.
Дві жінки, одна з них зовсім молода, з планшетом у руках.
Ірина Вікторівна дізналася про це від самого Максима.
Наступного ранку, ще до дзвінка, він підійшов до її столу й пошепки, наче розповідав таємницю, повідомив, що приходили тітоньки, дивилися холодильник і пральну машину.
А машинка тепер працює! Тато виправ у ній усі речі, навіть штори.
Щоправда, потім він прасував одні штани, і на них залишилася коричнева пляма у формі праски, бо тато не знав, що треба виставляти режим для вовни, а не для бавовни.
А ще до них приїжджала бабуся.
Спочатку вони з татом сварилися на кухні, а потім разом розбирали шафу в маминій кімнаті.
— Бабуся тепер житиме з вами? — запитала Ірина Вікторівна.
— Ні. Вона лише на вихідні приїхала. У неї вдома кішка й тиск. — Максим замислився. — Вона сказала, що приїжджатиме через кожні два тижні. А тато відповів: «Побачимо». Це означає «так», просто він соромиться.
Згодом Ірина Вікторівна дізналася, що Сергій відмовився від другої зміни.
Вона дізналася про це не від нього, а з заяви на групу подовженого дня. У графі «Час, коли дитину забирають» чітко було написано: «18:00, батько».
Грошей у родині стало менше — це було зрозуміло й без довідок.
Оформлення пенсії затягнулося. Благодійний фонд надіслав пакет з одягом, і два тижні Максим ходив у чужій куртці на розмір більшій за потрібну.
У класі й із цього спробували посміятися, але вже без колишнього запалу.
Тепер Ірина Вікторівна на перервах стояла в коридорі, а не сиділа в учительській із журналом.
У листопаді вона зрештою розлучилася з чоловіком. До Максима це начебто не мало відношення, хоча, можливо, й мало. Вона сама не взялася б стверджувати напевно.
На виставку Максим приніс свій ватман.
Дерево було намальоване зеленим фломастером — трохи криве, з товстим стовбуром.
Угорі були наклеєні фотографії прабабусь і прадідусів із сімейного альбому. Нижче — бабуся по мамі й батьків батько, якого Максим ніколи не бачив.
А в самому низу, біля коріння, поруч стояли дві фотографії: тато у формі водія маршрутки й мама на якомусь пляжі — у панамі, зі щасливою усмішкою.
Під маминою фотографією було написано лише: «Мама. Лєна».
Жодних дат.
Ірина Вікторівна подивилася на роботу й нічого не сказала.
У критеріях оцінювання був пункт: «Правильно зазначені роки життя».
За цим пунктом вона поставила Максимові найвищий бал.
Останньої неділі листопада, коли вже випав перший сніг, на кладовище за гаражами прийшли двоє.
Чоловік приніс маленький віник і змітав сніг із таблички.
Поруч стояв хлопчик, переминався з ноги на ногу у завеликій куртці й щось швидко розповідав — так розповідають тому, хто довго не чув новин.
Спочатку про виставку й четвірку з української мови. Потім про Котова, який так і не вивчив таблицю множення на сім.
А потім про те, що тато пропалив йому штани праскою. Але нічого страшного: їх можна носити під светром, усе одно плями не видно.
— Не пропалив, а трохи припік, — поправив батько, не обертаючись.
— Припік, — погодився Максим.
Він замовк і подивився на мамину фотографію.
А тоді вже спокійно, без крику сказав:
— Мамо, ти лежи. Не вставай. Ми з татом самі до школи ходили.
