Валерій привів у дім матері юну Ніну, і Аксиня сподівалася, що син став розважливішим. Але одного дня на порозі з’являється літня жінка з маленьким Єгором, про якого Ніна мовчала.

Валерій привів у дім матері юну Ніну, і Аксиня сподівалася, що син став розважливішим. Але одного дня на порозі з’являється літня жінка з маленьким Єгором, про якого Ніна мовчала.

Хряпнули двері, щось упало, заверещав кіт. З’явився, подумала Аксиня, увесь у батька, такий самий бешкетник.

Оженився б швидше…

— Кис-кис, прости кицю, — тонкий жіночий, майже дівочий голосок, притяг когось чи що? Зовсім здичавів, вже додому своїх отих тягає, охо-хо, піти вийти?

Та накричить, ну його. Жінка вдала, що спить.

— Тихо, йди сюди. Там мати спить, не переймайся, вона нормальна. Та відпусти ти кішку, ну.

Уранці вона побачила її, ту нічну гостю. Дівчисько зовсім, — подумала мати, куди ж батьки дивляться?

— Валерко, вона ж дитя зовсім.

Син відмахнувся, умиваючись холодною водою, фиркав, ойкав. Дівчина сиділа на табуретці, поклавши тонкі руки на ноги й великими очима дивилася на жінку.

— Мамо, це Нінка, моя дружина. Жити кажу разом будемо, дай їй свій халат.

— Та скільки ж тобі рочків, мила?

— Вісімнадцять, — ледве прошепотіла дівчина.

Вона підійшла ще раз до сина.

— Валерко, та що ж ти робиш? Дитя вона зовсім.

— Дитяяя, — протягнув Валерка, — яке мати дитя, вона таке знає, що тобі й не снилося, — і зареготав, пішов.

Так Аксиня Іванівна стала свекрухою.

Валерка ніби став розважливішим, влаштувався на роботу, кинув пляшку, приходив з роботи вчасно.

У Ніни не було речей, зовсім жодних. Сходили до магазину, дещо прикупили, та в Аксині там лежало, приодягли дівку. Ніби нічого така, хоч і не красуня.

Мати не питала, звідки вона взялася, тільки спитала, чи в курсі батьки, де тепер вона, Ніна, живе.

Та сказала, що батьків у неї немає, і низько опустила голову.

Мати вирішила не лізти, Валерка, здається, взявся за розум, став гроші додому приносити, продукти, і Нінка влаштувалася в їдальню роздавальницею, ну все налагодилося.

Нічого, хто в молодості не дурів, думала мати.

І Ніна дівчина ніби хороша, спокійна, тільки боязка дуже, ну нічого звикне…

Так і жили. Молоді не сварилися, так рявкне Валерка коли-не-коли, а так тиша. Мати радіє, та онуків тихенько чекає.

Одного дня в двері постукали, жінка пішла відчиняти. На ґанку стояла бабуся, сива, зморщена, з коричневими руками, і обличчям, як печене яблуко.

— Доброго дня, вам.

— Здрастуйте, — сказала Аксиня.

— Насилу добралися, люди добрі адресу знайшли, та мені ось сказали, можна зайти, а то вморилися ми.

І тільки зараз Аксиня розгледіла, що жінка не одна, за нею ховався маленький, років зо два хлопчик. Білявий, тоненький, світле волосся охайно підстрижене.

— Заходьте, — жінка відступила.

Нічого не розуміючи, вона ввійшла слідом за гостями.

— Ніночка-то де? Чогось сказала, що влаштується і заберу Єгорка. І от пів року майже, як ні слуху, ні духу. Я то сама у віці вже, хлопчика шкода… Кому він потрібен? Ніна то вона сама без матері-батька росла. Я сама її тягла. Вона хороша в мене була, але щось сталося, а потім он, Єгорка принесла мені. Вона не каже від кого. Ну ніби заспокоїлася. А потім знову за своє… мені не під силу, хлопчика-то візьміть…

— Та куди я візьму?

— А мені куди? Нінчин він, а мені хоч би за собою догледіти. Я дивлюся, ви жінка хороша, от і візьміть, візьміть, а я піду.

Гостя швидко попрямувала до дверей.

— Бабо, — заплакав хлопчик, — бабо.

— Ну, ну Єгорко, ну-ну, мій золотенький, зараз, зараз мамка прийде, а бабусі час. Прощавайте вам, там документи й речі Єгорчині.

Першим прийшов Валерка, за ним слідом Ніна.

— Мамо, я там продукти приніс, може котлет насмажити?

Аксиня мовчки встала й пішла на кухню.

— Мамо, а хто там спить?

— Єгор.

— Який Єгор?

— А ти в Ніни своєї спитай…

— Нінко? Це що?

Ніна зіщулилася, сиділа й дивилася в підлогу. Малюк прокинувся й заплакав, але побачивши матір побіг до неї.

Вона обійняла його, притиснула до себе, а потім встала й попрямувала до дверей.

— А ти куди? — в один голос спитали Валерка з матір’ю.

— Я піду, ми підемо…

— Куди це? — Валерка очманіло дивився на свою «дружину».

— Я піду, Валеро, дякую за все. І вам, тітко Аксиню, ми підемо з Єгорком.

— Ану сядь! Сядь, кому сказав, — Валерка грізно встав, Ніна зіщулилася в грудочку.

Поговорили, усі троє. Ніна розповіла, що батько Єгорчин кинув її, коли вона при надії була. Жила вона з бабусею, зустріла Валерку й не посміла сказати йому, що є дитя.

Робити нічого, куди ж малюка.

Аксиня до молодих не лізла, самі якось справлялися. Тільки стала помічати жінка, ніби Нінка частіше заплакана стала, а Валерка наче сердитий якийсь, і частіше став затримуватися на роботі, а то й зовсім ночувати не приходив.

Мати не лізла, а навіщо? Як казав свекор, виховувати треба поки поперек лавки лежить, а тепер то що? Самі розберуться.

Одного дня Валерка сказав, ховаючи очі:

— Мамо, розходимося ми з Нінкою.

— Як це?

— Іншу я зустрів, ну не накажеш серцю, що вже…

— А дівка куди? Ти ж знаєш, що піти їй нікуди, — що вже там казати, звикла Аксиня жити спокійним життям, розслабилася, і до хлопчика, Єгорка, звикла.

Дарма що не рідний, а прикипіла душею, і хлопчик до неї теж, бабуся та бабуся.

— Я що й спитати хотів, можна Нінка поживе трохи? Я все одно до своєї піду, ну не виходить у нас з Ніною, не можу я…

— Хай живе.

— Ніно, — питає Аксиня, — а що в тебе освіта якась є?

— Вісім класів…

— Та як же ти, дівко, далі жити будеш?

Знизує плечима, і очі повні сліз.

— Ти ось що, давай-но, учитися йди.

— Та як же? Мені працювати треба.

— А ти працюй і вчися.

Відправила до вечірньої школи, сама з Єгорком допомагає, до садка хлопчика не беруть, хворіє часто. Так Аксиня з ним сама, значить, займатися почала.

Ніна з роботи, та до вечірньої школи. Мовчить дівчина, думає, що вижене її Аксиня, а їй і йти нікуди.

Аксиня щодня молиться, щоб Ніна не зібралася піти нікуди, та Єгорка б не забрала…

Живуть, Валерка іноді приїжджає. Грошей підкине, продуктів, до Нінки як до сестри ставиться. Єгорко його дядьком Валерою зве. І він хлопця балує, машинок йому цілу купу надарував.

Валерка двох чужих теж виховує, якось із дружиною приїжджав. Не сподобалася вона матері, гучна, криклива, як птиця хижа.

Вона була всюди, її було багато. Розмахувала руками, щось намагалася робити, відразу почала мамкати, не те щоб Аксині було неприємно, ні. Зрозуміла для себе, що хотілося б, щоб Ніна назвала мамою…

Ніночка вивчилася на кухаря, в їдальню влаштувалася. Так у своїй їдальні й працює, тільки з подавальниць її вже в кухарі перевели.

— Важко ж, Ніно, — спитає Аксиня.

— Нормально, — і всміхнеться своєю тихою усмішкою.

Якось Аксиня про життя своє розмову завела, як заміж віддали батько з мачухою, за нелюба, як буянив, бігала з Валеркою маленьким, по лазнях та сараях ховалася.

А потім Господь змилувався, пішов він, до іншої пішов, до неї приходив за звичкою, а вона візьми та наважся, дільничному поскаржилася. Той і запропонував поїхати, сюди, у матері його будиночок був, ось вона Аксиня з Валеркою й приїхали. Пішла на фабрику працювати, мотальницею, Валерку до школи.

Той хороший був, та видно в батька вдався. Його то навіть дільничний боявся, ось і запропонував сюди поїхати, від гріха подалі. В армію Валерка сходив, прийшов і давай гуляти, а тут тебе Господь послав, з тобою він і присмирів.

Ніночка червоніє, Єгорко тулиться до бабусі.

— Мене мама без батька у світ привела, бабуня ж моя прабабуся була. Вона маму виховувала, бабуся десь живе, у неї своя сім’я, маму на матір свою кинула. Мама рано пішла, ми з бабунею лишилися вдвох…

Я з поганою компанією зв’язалася, крутою хотіла здаватися, щоб мене за свою приймали… Згадувати соромно… Валеру зустріла, вчепилася в нього, дорослий, красивий, подумала це шанс… Щодня хотіла розповісти йому про Єгора, та не могла. Я біля вас відігрілася, думала розповім пізніше, хоч трохи поживу, відчую, як це, з мамою жити…

— Ох дівчинко…

Плачуть дві жінки, одна життя прожила, друга тільки починає.

— Ти не вигадуй, Ніно, нікуди вас не віддам, мої ви, мої… І ти, і Єгорко…

Валерка приїхав. А мати, пам’ятаючи викрутаси батька його, стежить, щоб до Ніни ні-ні, та той і не дивиться, ну було й було, а тепер так, як родичка.

— Мамо, — каже Валерка, — я що спитати хотів, там батько, ну мій, кажуть, хворий, просить, щоб ми з тобою приїхали…

— Сам то що думаєш?

— Моя каже, треба поїхати, батько ж.

— Ну їдь.

— А ти, мамо?

— Чи варто?

Поїхала. Постарів батько, висох увесь. У лікарні лежить. Побачив сина з колишньою дружиною, плаче.

— А де ж твоя благовірна? Діти де?

— Охо-хо, — плаче, — не прийшла жодного разу, діти то її, у мене окрім вас із Валеркою немає нікого.

Що робити? Забрали до себе. Виходжували з Ніночкою, Валерка приїжджає, продукти тягне, ліки. Відійшов трохи, плаче, прощення просить.

— Та ну тебе, живи.

Онучок, Єгорко, спочатку цурався, а потім теж звик, діду, лопоче, діду…

Живуть.

Єгорко до школи пішов. У Валерки хлопець з’явився. Ніби життя налагоджується. Одне непокоїть Аксиню, Ніночка все сама. Стане говорити, а та відмахується, не потрібен ніхто, он Єгорко, та ви, це моя сім’я.

Виправилася дівчина, ладненька така стала, — милується Аксиня, а все сама. Онук, Єгорко тішить.

Валерчині старші, які Аксині не рідні, теж стали до бабусі бігати, усіх привічають. Михайло, чоловік то колишній, батько Валерчин, теж відійшов, щось робить по дому, з онуками вовтузиться, все в Аксині та в сина прощення просить. Ніночка то вже заввиробництвом стала.

Тут щось сталося. Що таке? Як зрозуміти? Люди плачуть, грошей немає, їсти нічого, а по телевізору одне, усіх викривають, усе що було хорошим, стало поганим, пенсії не платять, зарплати теж.

Діти молодці, Валеро, Ніна й Людмила Валерчина. Ділити нічого, скооперувалися, і речі возити з-за кордону стали. А діти всі в Аксині з Михайлом. Просить Аксиня Боженька, щоб дав їй ще пожити, онуків підняти, дітям допомогти.

Забула, що Ніна не рідна, що була колись дружиною Валерчиною, та й Валерка з Людою про це не пам’ятають. Приїдуть сердешні. Посплять пару годин і на базар, крутяться. Зате не голодом. Аксиню з дідом одягають у шмотки дорогі, тільки навіщо їм? Он дітям, та самі б пожили…

Діду шоколадки подобаються різні, от ласун. Чай пити сяде, на блюдечко поріже, і п’є, як кіт березневий мружиться, сидить.

— Ох і красива ти в мене, Аксиню, ти прости мене, що так вчинив із тобою.

— Годі тобі, чого вже там, — махне рукою й зашаріється вся.

А діти вже намет поставили на ринку, потім і місце під магазин знайшли. Ось до них у компанію й Микола пристав. Коля хороший, брат Людмилин, Валерчиної дружини. Усі родичі значить.

Скаже мати:

— Ніно, Миколо очей від тебе не відводить, і Єгора он любить.

Та відмахнеться:

— Та що ви, мамо. Я перед сином винна, покинула його тоді.

Сплесне руками Аксиня, від радості, що мамою назвала, серце в горлі затремтіло.

— Донечко, Ніночко, та хто ж у молодості не робив помилок…

Діти самі вже не їздять за товаром, тюки не тягають, постачальників знайшли. Тут їздили до Італії, о як, там домовлялися про постачання, магазин більший відкрили. Радіє мати, серце спокійне.

А тут нове. Баба Нінина, що матір її на свою матір кинула, об’явилася. Я мовляв бабуся твоя, я сім’я твоя, та дядько, який Ніночку без житла лишив, як бабусі не стало, теж у родичі проситься…

Та тільки Ніна загартувалася, показала їм дорогу назад, у мене каже, своя сім’я є…

Слабий став Михайло, а Аксиня нічого, тримається. Просить тільки Боженька, не забирай Мишка, окаянного раніше часу, нудно без нього буде.

Ніна здалася, під напором Колиним, не встояла. Все добре в дітей, і онуки купою виросли. Усіх у люди вивели.

А Микола все не вгамується, все пробачення просить:

— Ти прости, за все прости, Аксиню. Далі мені тепла на старості літ, ти як промінчик сонця, прости…

— Простила давно, не гунди, давай руку, тримайся міцніше, нам ще з тобою жити.
Велика сім’я в Аксині з Михайлом, діти, внуки, є й правнук. Усі давно забули, що Ніна з Валерою зовсім не брат і сестра.

Бувають такі люди, що притягують до себе, як магнітом, усіх скривджених, усіх, хто потребує опіки й піклування, та звичайного доброго слова. Ось і Аксиня Іванівна така. Усі до неї тягнулися, а вона нікого не відштовхнула, усіх обігріла, усім її любові вистачило й ласки.