Галина Степанівна їхала автобусом до міста щонеділі, і щонеділі в неї на колінах стояла сумка, а в сумці – пластикові відерка з-під майонезу, пов’язані рушником, щоб не остигало.
У першому борщ, у другому картопля з грибами, у третьому котлети, а в четвертому, найменшому, ще тепле тісто з вишнями, яке вона пекла зранку, ще до світанку.
Так тривало майже п’ять років.
Її син Ярослав після розлучення з Лесею лишився в орендованій кімнаті на околиці. Він схуд, пожовтів, ходив у зім’ятій сорочці, і Галина Степанівна вирішила, що поки вона жива, її дитина не буде голодною. Дитині було сорок два.
– Мамо, ну навіщо ви тягаєте, – казав він, а сам уже відкривав перше відерко. – Я ж і сам міг би щось приготувати.
– Ти міг би, – кивала вона. – Тільки ж не готуєш.
– Ну, не встигаю.
– А їсти встигаєш. Їж, синку, їж.
Вона дивилася, як він їсть, і їй здавалося, що разом із борщем у нього повертається колір обличчя.
Вдома, у Лісниках, лишався її будинок. Старий, з вишнями в садку, з піччю, яку ще покійний чоловік клав власноруч. Сусідка Марія Дмитрівна, подруга ще зі шкільних років, не раз говорила їй:
– Галю, ти себе зведеш. Він доросла людина, у нього робота, у нього руки.
– У нього горе, Маріє.
– У нього горе п’ять років? Леся пішла, бо їй набридло, що він усе на тебе покладає.
– Не вигадуй. Леся була недобра.
– Леся була як Леся. Нормальна жінка. Ти її просто ніколи не любила.
Галина Степанівна замовкала і стискала губи. Про Лесю вона не любила говорити. Бо глибоко всередині, в такому місці, куди сама не заглядала, сиділа думка, що Леся була права.
Одного квітневого вечора Ярослав прийшов до неї сам, без дзвінка. Це була середа, не неділя, і вона злякалася.
– Що сталося. Ти захворів.
– Та ні, мамо. Навпаки. Сядьте, я хочу вам щось сказати.
Він був у чистій сорочці, виголений, і очі в нього блищали так, як не блищали давно.
– Я познайомився з жінкою. Її звати Інга. Їй тридцять шість, вона працює адміністраторкою в клініці. Ми вже пів року разом.
– Пів року, – повторила Галина Степанівна. – І я не знала.
– Бо хотів, щоб усе було серйозно, а потім уже сказати.
– І що, серйозно.
– Ми одружуємося у травні.
Вона сиділа з руками на колінах і відчувала, що в грудях щось тихо сіло, як тісто, коли відчиниш піч надто рано.
– Ну що ж, – сказала вона нарешті. – Хай буде радість.
– Мамо, вона хоче з вами познайомитися. Приїдемо в неділю.
– Я сама приїду. Як завжди.
– Не треба, ми заїдемо. Інга за кермом.
В неділю біля хвіртки зупинилася біла машина. З неї вийшла струнка жінка в світлому плащі, з укладеним волоссям, і першим ділом оглянула не господиню, а подвір’я. Довго дивилася на дах, на стару шопу, на вишні.
– Тут гарно, – сказала вона. – Земля велика.
– Сорок соток, – підхопила Галина Степанівна. – Чоловік ще купував.
– А документи на все в порядку.
– В порядку, Інго. Усе моє, на мене.
– Чудово, – усміхнулася Інга, і усмішка була теплою, а погляд ні.
За столом Інга хвалила вареники, слухала, співчутливо хитала головою, але вечері не їла.
– Я після шостої не їм, – пояснила вона.
– А мій Ярослав їсть, – відповіла Галина Степанівна. – Він дуже любить, як я варю.
– Тепер я варитиму, – лагідно сказала Інга. – Ми з Ярославом уже все обговорили.
Це «ми обговорили» вона згадувала потім багато разів.
Весілля було скромне. Галина Степанівна подарувала молодим конверт, у якому лежала половина її заощаджень, і своїми руками спекла коровай. Інга порізала його ножем, не дивлячись на нього, бо дивилася на телефон.
Через два місяці вони знову приїхали, цього разу вже втрьох, бо Інга привезла з собою брата Валентина, чоловіка з масними очима й дорогим годинником.
– Галино Степанівно, – почала Інга, коли чай був розлитий. – Ми тут подумали. Ви живете сама, будинок великий, його треба опалювати, лагодити дах, платити податки. Це дуже тяжко для жінки вашого віку.
– Мені нетяжко, – відповіла вона. – Я звикла.
– Але ж ви на автобусах їздите до міста щонеділі. Це ж ви себе виснажуєте.
– То я для сина.
– Мамо, – втрутився Ярослав. – Послухайте Інгу.
– Я слухаю.
– Ми вам пропонуємо продати будинок, – сказала Інга рівно, як читала б меню. – Валентин знайшов покупця, добра ціна. Ми купимо квартиру в місті, велику, трикімнатну, і всі будемо жити разом. Ви матимете свою кімнату, тепло, лікаря поруч.
– Продати хату, – повільно промовила Галина Степанівна.
– Так.
– Де я народилася. Де Ярослава ростила.
– Мамо, це просто будинок, – сказав син. – Стіни.
– Просто стіни, – повторила вона і подивилася на нього так, що він відвів очі. – А мій чоловік у цих стінах помер, Ярославе. На оцьому ліжку.
– Ну от чому ви все так драматизуєте, – зітхнула Інга. – Ми ж про вас турбуємося.
– Ви про мене турбуєтеся, а про хату я не чую слова. Ви про ціну говорите.
– Бо й про ціну треба говорити, дорослі ж люди.
Валентин усміхнувся, і ця усмішка Галині Степанівні не сподобалась ще більше.
Вона не відповіла тоді нічого. Перед від’їздом Ярослав затримався біля дверей.
– Мамо, ви ж не ображайтеся. Ми просто хочемо як краще.
– Кому краще, синку.
– Нам усім.
– Не бачу, щоб мені.
Увесь серпень він телефонував щодня. Спершу лагідно, потім докірливо, а у вересні сказав:
– Мамо, Інга чекає дитину.
Вона мовчала довго, так довго, що він двічі перепитав, чи вона на лінії.
– Я тут, – сказала вона.
– Ви ж не хочете, щоб ваш онук народився в тісній орендованій квартирі.
– Не хочу.
– То чого ви вперлися.
– Я не вперлася, Ярославе. Я боюся.
– Чого ви можете боятися, мамо.
Вона хотіла сказати, що боїться опинитися нікому не потрібною, але сказала інше:
– Добре. Нехай приїздить той покупець. Подивимось.
Покупець приїхав, ходив, постукував по стінах, а у вересні, двадцять сьомого, в нотаріальній конторі вона підписала купівлю-продаж. Гроші поклали на рахунок Ярослава, бо, як пояснила Інга, так простіше з оформленням квартири.
Галина Степанівна розписалася там, де показали, не читаючи дрібного друку, бо в очах стояли сльози.
Квартиру купили в листопаді. Вона була трикімнатна, світла, але документи оформили на Ярослава та Інгу порівну. Про свою долю Галина Степанівна ні словом не обмовилася, вважаючи це зайвим. Родина ж.
Перші два місяці були майже мирними. Вона мила, пекла, прала, возила онука в візочку, коли він народився. Хлопчика назвали Матвієм. Він мав очі Ярослава, і Галина Степанівна плакала від ніжності, поки Інга не казала сухо:
– Галино Степанівно, ви його надто довго тримаєте на руках. Привчите.
– Дитину не можна привчити до любові.
– Можна розпестити.
– Я виростила одного, Інго. Знаю, як.
– Ми бачимо, як, – сказала Інга і глянула на чоловіка.
У грудні почалися дрібні сутички. Спершу вона не так склала білизну. Потім не так посолила суп. Потім сказала не те при гостях.
– Мамо, ви могли б не розповідати Валентинові, скільки ми заплатили за ремонт, – пошепки вичитував їй Ярослав у коридорі.
– Він питав.
– А ви могли б не відповідати.
– Не відповісти, коли питає старший чоловік. Так мене не вчили.
– У нас інші часи.
– Часи інші, а совість та сама.
На Новий рік вона вперше почула з-за дверей розмову, яка не призначалася для неї.
– Вона нам заважає, – говорила Інга. – Ти ж сам бачиш. Ні тиші, ні простору.
– Куди я її дінуся, Інго.
– До сестри її. До тієї твоєї тітки в селі. Ну куди-небудь.
– Це моя мати.
– Це моя квартира, Ярославе. Так само, як і твоя.
– Не говори так.
– А як мені говорити, коли ти мовчиш.
Галина Степанівна стояла в темному коридорі з Матвієм на руках і слухала. Хлопчик заснув, підвівши кулачок до її підборіддя. Вона стояла так довго, що затекла рука.
У лютому все лопнуло.
Вона знайшла в шафі згорток паперів. Виявилося, що квартиру купили не за ті гроші, за які їй казали, що частину суми з її будинку Ярослав та Інга віддали Валентинові, а той вклав їх у якусь будівлю, яка одразу ж пішла прахом.
– Ярославе, – сказала вона, зайшовши до вітальні з паперами. – Поясни.
– Мамо, ви рилися в наших речах.
– Я шукала постільну білизну. А знайшла це. Де гроші за мій дім.
Інга підвелася з крісла, поправила волосся.
– Вони вкладені.
– Куди.
– У справу. Валентин обіцяв великий прибуток.
– І де прибуток.
– Ще буде.
– А сума, Інго. Скільки там залишилося від продажу.
– Достатньо, щоб жити, – різко сказала вона. – Не лізьте в чужі справи.
– Це мої справи. Це мій дім, який ви продали.
– Ваш дім, – повторила Інга, і голос її став холодним, як вода з криниці. – Он як. Ваш дім. А квартира, в якій ви живете і їсте за наш рахунок, чия.
– За ваш рахунок, – тихо сказала Галина Степанівна. – Я п’ять років носила цьому чоловікові їжу. П’ять років. Я до вас не з порожніми руками прийшла.
– Мамо, припиніть, – втрутився Ярослав.
– Ні, ти мені скажи, сину. Де гроші.
– Мамо.
– Де гроші, Ярославе.
– Їх немає, – вимовив він нарешті, не дивлячись на неї. – Валентин не повернув.
У кімнаті стало дуже тихо. Годинник на стіні цокав голосно, як молоток.
– Як це немає, – повторила вона.
– Він обіцяв, що в березні віддасть.
– А ти йому повірив.
– Він брат Інги.
– Він мені ніхто. Він чужий, поганий чоловік із золотим годинником.
– Не смійте так говорити про мого брата, – сказала Інга.
– Я скажу, що вважаю за потрібне. Ви мене обікрали. Обоє.
– Ніхто вас не обікрав, – відрізала Інга. – Ви самі підписали.
– Я підписала, бо мені збрехали.
– Нікому ви не потрібні, Галино Степанівно, – раптом вигукнула Інга, і голос її зірвався на шепіт, ніби вона сама злякалася сказаного. – Нікому. Ви старі. Ви в тягар.
Ярослав різко обернувся.
– Інго.
– А що Інго. Хай чує. Давно пора.
Галина Степанівна повільно поклала папери на стіл. Руки не тремтіли, і вона сама здивувалася цьому.
– Дякую, – сказала вона. – Тепер я знаю, де я живу.
Вона пішла в кімнату, дістала стару сумку, ту саму, з якою їздила автобусами, і почала складати речі. Ярослав прибіг слідом.
– Мамо, куди ви.
– Не знаю.
– Це дурниці, вона не те мала на увазі.
– Вона саме те мала на увазі. Ти ж сам це знаєш.
– Я поговорю з нею.
– Ти поговориш. А потім скажеш мені, що ми всі помилилися, що треба потерпіти, що вона вагітна, що в неї нерви. Скажеш же.
Він мовчав.
– Скажеш, – повторила вона. – Бо ти завжди так робив. Я ж сама тебе такого виховала, що кожну біду хтось інший за тебе розв’язує.
– Це несправедливо.
– Справедливо, синку. На жаль, цілком.
Вона поцілувала сонного Матвія в тепле тім’ячко, попрощалася з ним пошепки, щоб не розбудити, і вийшла у вечірню завірюху.
Марія Дмитрівна відчинила двері й нічого не спитала. Тільки поставила чайник і дістала з шафи свої найкращі чашки.
– Я ж тобі казала, – сказала вона нарешті, коли Галина Степанівна обігрілася.
– Казала.
– Не слухала.
– Не слухала, Маріє.
– То слухай тепер. Поживеш у мене, скільки треба. А далі будемо думати. Є добрі люди, є юристи. Племінник мій в юстиції працює, він подивиться ті папери.
– Я не хочу з сином судитися.
– А я не хочу, щоб ти на старості на вулиці жила, – сухо відповіла Марія. – Вибирай.
Вона вибрала. Наступного тижня племінник Марії Дмитрівни, Богдан, сидів над паперами і довго хмикав.
– Тут не все так погано, – сказав він. – Договір ви підписали, це факт. Але гроші перераховані на рахунок третьої особи, і ось тут є дещо цікаве. Ваш син розпорядився ними без вашого письмового дозволу, а в договорі була умова, що частина суми призначена на ваше забезпечення. Це можна оскаржити.
– Я не хочу судитися з сином, – повторила вона.
– Пані Галино, ваш син вас викинув.
– Він мене не викидав. Він просто не втримав.
– Це в юриспруденції називається однаково, – усміхнувся Богдан. – Тільки наслідки різні.
Вона мовчала цілий вечір. А вночі, лежачи на розкладачці в сусідчиній кімнаті, вперше за багато років думала не про Ярослава, а про себе. Про те, що їй шістдесят вісім. Що в неї хворі коліна. Що в неї залишилася тільки пенсія і трохи грошей, схованих за іконою. І що вона все життя когось годувала, а її саму ніхто.
Минув березень. У квітні, в одну з неділь, у двері постукали. Марія Дмитрівна відчинила й побачила на порозі Ярослава. Він був без шапки, у зім’ятій куртці, з мішками під очима.
– Мама тут, – сказав він. Це не було запитання.
– Тут, – кивнула Марія. – Заходь, якщо маєш що сказати.
Галина Степанівна сиділа на кухні й чистила картоплю. Побачивши сина, вона не підвелася.
– Мамо.
– Сідай, Ярославе.
– Інга пішла.
Ніж на мить завмер у її руці.
– Куди пішла.
– До брата. Забрала Матвія. Сказала, що я нікчема, що не вмію заробляти, що бачить, який ти мені поганий приклад.
– Я, – сказала вона.
– Так, ви. Вона так і сказала. Що все від вас, від вашої опіки.
– Он як, – тихо засміялася Галина Степанівна. – Спершу я була тягар. Тепер я винна, що він такий.
– Мамо, я приїхав не сваритися.
– А навіщо.
– Я не знаю. Мені немає де жити. Квартиру мають продати, Інга подала на розподіл. Мені нема куди йти.
– А поїсти ти не просиш.
Він підняв голову. Вона дивилася на нього довго, спокійно, і в цьому погляді не було ні злості, ні ніжності, лише втома.
– Ярославе, чого ти від мене хочеш.
– Щоб ви мене пробачили.
– Пробачила. Давно. Ще тоді, у коридорі.
– То чому ви тоді так кажете.
– Бо прощення і допомога це не одне й те саме. Я пробачила, і я тобі більше не носитиму відерок.
– Мамо.
– Ні, синку. Ти доросла людина, сорок три роки. Іди знайди роботу, зніми кімнату, виплати те, що винен. Я тобі не дружина, не нянька і не банк.
– А я, – він затнувся, – а я що, по-вашому, нічого не вартий.
– Ти вартий багато чого. Тільки ніхто не навчив тебе цього. Навіть я. Особливо я.
Він заплакав. Не так, як плачуть діти, а так, як плачуть чоловіки, яким вперше сказали правду, тихо, страшно, затуливши обличчя руками. Марія Дмитрівна вийшла в сіни, зачинивши двері.
– Мамо, а ви де будете.
– Тут. Поки Марія дозволяє. Потім подивимось. Богдан каже, що в мене є право на частину тих грошей, і я подумаю, чи вимагати.
– Не треба судитися.
– Я ще не вирішила. Але вирішу сама.
Вона підвелася, підійшла до полиці й дістала звідти порожнє пластикове відерко, одне з тих, що Марія зберегла.
– Візьми, – сказала вона.
– Навіщо.
– Приходь у неділю. Я допоможу тобі скласти список, куди звернутися. Роботу будемо шукати разом. Але їсти будеш тут, за столом, як людина, а не з відерка, як сирота.
Ярослав стояв, стискаючи пластик, і не міг вимовити ні слова.
– А якщо не прийду, – спитав він нарешті.
– Тоді не прийдеш. І я нічого не скажу. Тільки знатиму, що ти вибрав.
Він прийшов у неділю. І в наступну теж. Минув місяць, потім другий, і до літа у нього була кімната, робота на складі і звичка дзвонити матері не коли щось потрібно, а коли вона просто спала в голові.
А восени Галина Степанівна купила невелику хатинку в сусідньому селі, за залишок грошей, які вдалося повернути. Не таку, як була. Менша, з одним вікном на город. Але своя.
В неділю до неї приїхав Ярослав. У руках він ніс пластикове відерко.
– Що це, – спитала вона з порога.
– Борщ, – відповів він трохи ніяково. – Сам варив. Не такий, як у вас. Але їстівний.
Вона взяла відерко, відкрила кришку й понюхала. Борщ був пересолений і трохи недоварений.
– Погано, – сказала вона.
– Знаю.
– Але їстівний, – додала вона й вперше за довгий час усміхнулася. – Заходь. Сідай. Будемо їсти разом.
Світлана Малосвітна
