Старий півень з курми спершу ще пробував триматися гідно, походжав край ґанку й косив оком на двері, але коли в сінях з гуркотом упало щось важке, він теж позадкував і зник між гіллям, залишивши по собі кілька рудих пір’їн.
Сусідка Параска стояла за хвірткою вже майже годину. Спершу вона вдавала, що поле цибулю, потім — що збирає перестиглі вишні, а далі облишила прикидатися й просто слухала, притиснувши до грудей порожнє відро.
— Ти хоч одну копійку за ці роки вклав у цей дах? — гримів із хати чоловічий голос. — Одну, Даниле? Я рахував.
— А ти в нас рахівником працюєш? — відповів інший голос, холодніший, і від того холоду ставало ще гірше. — Ти все життя рахував, Романе. Тільки чомусь завжди чужі гроші.
— Не смій так говорити при сестрі!
— При сестрі? — Данило гірко засміявся. — Сестра, до речі, мовчить уже годину. Мартусю, скажи йому щось.
— Мені нема чого казати, — тихо озвалася жінка. — Батька поховали позавчора. Ви могли б дочекатися хоча б дев’ятого дня.
— Дев’ятий день буде тоді, коли я скажу, що він буде, — відрізав Роман. — Це моя хата. Я в ній виріс, я в ній залишився, я батька доглядав, поки ви по світах ходили.
— Доглядав він! — Данило ляснув долонею по столу так, що дзенькнули чашки. — Ти його до лікарні не пустив торік восени. Він кашляв до ранку, а ти казав, що старі люди завжди кашляють.
— Бо він сам не хотів їхати!
— Він ніколи нічого не хотів, коли ти був поруч. Він тебе боявся, ти цього не помічав?
— Це неправда.
— Це правда, і ти це знаєш.
Марта підвела голову. Вона приїхала з Італії тільки на похорон, з одною валізою й очима, у яких за двадцять років роботи біля чужих хворих стариків не залишилося сліз. Тепер вони знову з’явилися, але вона не дозволила їм упасти.
— Я вам обом скажу одну річ, — промовила вона. — Усі ці роки я надсилала гроші. Щомісяця. Спершу двісті, потім триста, останні п’ять років по чотириста євро. На ліки, на дрова, на ремонт. Романе, ти ж казав мені по телефону, що все йде на батька.
Роман відвернувся до вікна.
— Усе й ішло на батька.
— Тоді чому в нього не було ні одних нових чобіт, ні грілки, ні навіть окулярів? Я в шухляді знайшла його старі, зі скотчем на дужці.
— Не починай.
— Я тільки питаю.
— Ти питаєш так, ніби я його обікрав.
— А хіба ні? — тихо сказав Данило.
Тиша тривала секунди три. А тоді Роман кинувся до столу, і ляпас, який мав дістатися меншому братові, замість того змів на підлогу миску з розсипаними горіхами. Горіхи покотилися в усі боки, наче хотіли швидше вибратися з цієї кухні.
— Іди геть, — видихнув Роман. — Іди звідси, поки я не наробив лиха.
— Я нікуди не піду, — відповів Данило. — Я тут такий самий господар, як і ти. А якщо тобі не подобається, подивимося, що скаже нотаріус.
— Нотаріус… — повторила Марта. — Батько ще й не охолов у землі, а ви вже про нотаріуса.
Параска за хвірткою вирішила, що з неї досить. Вона поставила відро на землю, перехрестилася, дістала з кишені фартуха старий кнопковий телефон і набрала номер, який знала напам’ять ще з тих часів, коли в неї самої гуляло весілля доньки.
— Отче Тарасе, це Параска з Нижньої вулиці, — сказала вона півголосом, озираючись на хату. — Ви можете приїхати до Гнатюків? Негайно. Там таке діється, що кури у малині сидять.
— Кури? — перепитав священник на тому кінці, і в його голосі чулася усмішка. — А люди де сидять?
— Люди кричать, отче. Вони батька щойно поховали, а вже стільки лиха наговорили одне одному, що мені страшно слухати. Приїдьте, будь ласка. Візьміть воду святу, кропило, що там у вас є. Хай їх хтось спам’ятає.
— Воду беру завжди, — відповів ксьондз. — Але вода сама нікого не спам’ятає, пані Параско. Вона тільки помагає тим, хто вже хоче опам’ятатися. Буду за двадцять хвилин.
Він приїхав за п’ятнадцять. Старенька сіра «Шкода» зупинилася біля воріт, і з неї вийшов високий сухий чоловік років шістдесяти в чорній сутані, вкритій дорожнім пилом.
Під пахвою він ніс невеликий шкіряний портфель, а в другій руці тримав бляшану флягу зі святою водою та кропило з жмутка ялівцю.
— Де вони? — спитав він.
— У кухні, отче. Чуєте самі.
Вони прислухалися. З хати долинало вже щось зовсім інше — не крик, а шиплячий, виснажений шепіт, який буває між людьми, що виговорили все голосне й тепер дістають зі дна найгірше.
— Ти знаєш, чому тато ніколи не дзвонив мені перший? — шипів Данило. — Бо ти йому не дозволяв.
— Він просто не любив тебе, — відповів Роман. — Ти це давно знаєш. Ти вирішив, що ти кращий, ніж ми, і поїхав. А ми залишилися тут і несли все самі.
Отець Тарас постукав у одвірок і ввійшов, не чекаючи відповіді.
— Слава Ісусу Христу, — сказав він.
Троє дорослих людей завмерли так, як завмирають діти, яких застали за чимось недобрим. Роман стояв над столом, стиснувши кулаки.
Данило тримався рукою за спинку стільця. Марта сиділа в кутку, і її обличчя було мокре, хоча вона цього, здається, не помічала.
— Навіки Богу слава, — ледь чутно відповіла вона.
— Ми вас не кликали, — холодно сказав Роман.
— Я знаю, — кивнув священник. — Мене покликала сусідка, але приїхав я не через неї.
Ранок видався ясний і холодний, з тим прозорим повітрям, яке буває на Прикарпатті наприкінці жовтня, коли кожен звук летить далеко, а кожна павутинка на гілках блищить, мов нитка срібла.
Брати вийшли в город рано, ще до того, як Параска встигла розпалити піч.
Роман ніс дві лопати, Данило тягнув тачку, а Марта йшла позаду із закутаною в хустку термосною пляшкою, і вигляд у неї був такий, ніби вона вела на роботу двох неслухняних хлопчаків.
— Почнемо з лівого краю, — сказав Роман.
— З правого, — одразу відказав Данило.
— Чому з правого?
— Бо там коріння старіше, і воно піддасться легше.
— Воно не піддасться легше. Воно там сидить у глині, як у цементі.
— Ти вже перевірив?
— Я тут тридцять років копаю.
— Тридцять років, а малина все одно виродилася, — не втримався Данило.
— Хлопці, — втомлено сказала Марта. — Ще й сонце не піднялося.
— Це він починає.
— Це він починає.
Вони сказали це одночасно й зупинилися, а потім знову, як минулого вечора, розсміялися, хоча в сміхові ще чулася гострота, мов у ножі, який тільки-но заточили.
Роман зі скрипом устромив лопату в землю біля третього куща, налягнув ногою й підважив. Грудка землі піддалася, а за нею почулося глухе дзенькання металу.
— Є щось, — сказав він.
— Камінь, — буркнув Данило.
— Камінь так не дзеленчить.
Роман став на коліна й розгріб землю руками. Із глини показався іржавий кут бляшаної скриньки, такої, у яких колись зберігали цукерки, з побляклим малюнком оленя на кришці.
Він витяг її, обтрусив і мовчки поставив на тачку. Усі троє дивилися на неї так, ніби вона могла сама заговорити.
— Відкривай, — прошепотіла Марта.
— А якщо це знову якийсь лист, — сказав Данило. — Я цього вже не витримаю.
— Витримаєш.
Кришка не піддавалася, і Роман зачепив її лопатою. Скринька зі скрипом розкрилася. Усередині лежав згорток у клейонці, а в ньому стара чорно-біла фотографія й акуратно складений документ із печаткою.
На світлині стояв молодий Степан, ще з чорними вусами, а поруч із ним усміхалася невідома жінка в світлій хустці з немовлям на руках. На звороті олівцем було виведено кілька слів: «Оксана і Тарас, 1998».
Марта першою прочитала це вголос, і в городі стало так тихо, що було чутно, як здалеку, з-за паркану, кудкудакають кури.
— Хто така Оксана? — спитав Данило.
— Я не знаю.
— А Тарас?
— Теж не знаю.
— Ти знав, — глухо сказав Данило до Романа. — Ти ж завжди був біля нього.
— Нічого я не знав.
— Тоді чому в тебе такий вигляд?
— Який вигляд?
— Наче ти бачив привида.
— Бо мені й справді це не подобається, — вибухнув Роман. — Тато мовчав про двадцять років боргу, мовчав про гроші, а тепер ще це. Хто це, Данилю? Чия це дитина? Звідки?
— Не кричи на мене.
— А на кого мені кричати?
— На себе, — сказав Данило, і від його тону Роман остовпів. — Ти ж у нас найпильніший. Ти ж у нас усе бачив і ніколи нічого не помітив.
— А ти взагалі приїздив двічі на рік!
— І все одно знаю про нього більше, ніж ти.
— Нічого ти не знаєш.
— Я знаю, що він мене любив, хоч і не казав.
— Він і мене любив.
— Тоді чому ти ховав перед ним борги?
— Перестаньте, — майже закричала Марта. — Обидва! Ви що, не бачите? Тут цього вистачить на ще одну сварку, а ми так і не дізнаємося, що це таке.
У цей момент хвіртка скрипнула. Вони обернулися. На стежці стояв високий хлопець років двадцяти п’яти, у темній куртці, з рюкзаком на одному плечі й охайно підстриженою бородою.
Він тримав у руці букет жовтих хризантем, обгорнутих газетою, і дивився на трьох незнайомих йому людей з обережністю, з якою заходять на чуже подвір’я.
— Доброго ранку, — сказав він. — Перепрошую. Я шукаю Степана Гнатюка.
— Його вже нема, — відповів Роман. Голос його зірвався. — Позавчора поховали.
Хлопець ступив уперед, і букет безвільно опустився.
— Я запізнився, — сказав він тихо. — Мені повідомили тільки вчора ввечері. Я їхав з Кракова всю ніч.
— А ви хто? — спитав Данило.
— Мене звати Тарас.
Марта мовчки підійшла й показала йому фотографію. Хлопець узяв її двома пальцями, довго дивився, і по його обличчю пробігла тінь, схожа на ту, що буває на воді, коли хмара закриває сонце.
— Це моя мама, — сказав він. — Вона померла, коли мені було чотири. Степан Миколайович… дядько Степан, так я його називав, забрав мене тоді на кілька місяців до себе, поки шукали родичів. Потім я потрапив до тітки у Коломию. Але він приїздив до мене. Кожного року. Привозив яблука з цього саду.
— Приїздив, — повторив Роман. — Кожного року.
— Так.
— І нам ні слова.
— Він казав, що не хоче вас турбувати. Казав, що в кожного з вас своє життя. Він оплачував мені навчання, — Тарас підняв очі. — Я не просив, але не відмовлявся. Мені було не звідки брати. Я хотів віддати. Я працюю, я зараз уже можу.
— Віддати що? — запитав Данило.
— Усе, що він витратив.
— Він витрачав на тебе мої гроші, — тихо мовив Роман, ніби рахуючи про себе. — Мої, і Данилові, і Мартині. Усе життя ми вигрібали, а він ще й чужого хлопця тягнув.
Марта різко повернулася до нього.
— Роман!
— Що Роман? Ти ж сама чула.
— Я чула, що тато допомагав дитині, яка лишилася сиротою. Я чула, що ця дитина приїхала з Кракова на ніч, щоб віддати кілька хризантем і гроші, яких ніхто не просить. А ти що чув?
— Я чув, що він мені не довіряв.
— Він довіряв тобі більше, ніж ти собі.
Роман замовк. Данило глянув на брата, потім на хлопця, потім на фотографію у Мартиних руках і зітхнув.
— Тарасе, — сказав він. — Іди сюди.
Хлопець ступив ближче.
— Нічого ти нам не винен. Але допоможи нам одну справу довести до кінця. Тут треба вирвати стару малину. Батько просив, щоб ми це зробили втрьох. Тепер, мабуть, учотирьох.
— Малину? — повторив Тарас.
— Малину, — підтвердила Марта й простягла йому другу лопату.
Він поклав хризантеми на тачку, зняв куртку, засукав рукави. Роман довго дивився на нього, а потім стенув плечима, відступив і мовчки показав місце біля сусіднього куща.
— Копай тут. Тільки глибше. І корінь не рви, бо потім не вийде.
— Він сам виходить, — сказав Данило.
— Не виходить.
— Виходить, якщо правильно.
— То покажи.
Їх голоси лунали над городом уже не так різко, а скоріше, як у людей, що давно звикли сперечатися й тепер просто не вміють інакше розмовляти.
За парканом стояла Параска. Вона не ховалася й не вдавала, що поле цибулю, а просто дивилася на чотири постаті серед жовтого листя й витирала кутиком хустки очі.
— Оксанко, — прошепотіла вона. — Бачиш, сестричко. Врешті прийшов.
Олеся Срібна
