— Хочете забрати мого чоловіка? Та будь ласка, беріть, не шкода. Лише ви впевнені, що знаєте про нього все? — з усмішкою запитала Анна коханку свого чоловіка.
— Я більше чекати не збираюся, — рішуче заявила Емма подрузі. — Павло буде зі мною. Сам він ще роками може тягнути. Лєна похитала головою.
— Емм, ну навіщо тобі одружений чоловік? Павло, звісно, директор, при грошах, доглянутий, чарівний. Але в нього дружина, дорослі діти. Це все нікуди не зникне.
— Діти давно живуть своїм життям. — А дружина? Емма усміхнулася.
— Дружина піде. Дім залишиться Павлові, а отже, нам. У нього все є: гроші, посада, нерухомість. Я не дівчинка, щоб чекати якогось перспективного хлопчика десять років. — Я можу познайомити тебе з Максимом. Йому двадцять п’ять, симпатичний, вільний.
— Ні, дякую.
— Живи сама зі своїм Славиком в орендованій квартирі і чекай, коли він накопичить на власну однокімнатну. А мені потрібен сформований чоловік.
На цьому розмова закінчилася. Щойно Емма повернулася за робочий стіл, задзвонив внутрішній телефон.
— Еммо Вікторівно, вас Павло Андрійович викликає. Вона одразу усміхнулася. — Уже йду.
У кабінеті директора все сталося за давно знайомим сценарієм.
Через кілька хвилин Емма поправляла одяг і волосся. — Паш, ну скільки це ще триватиме? Павло сидів за столом і задоволено усміхався. — Що саме?
— Ось це все. Кабінет, зачинені двері, п’ять хвилин нишком. Мені вже за тридцять. Я хочу нормальну сім’ю.
— А мені подобається романтика службового роману. – Він засміявся. — Наступного разу костюм медсестри принеси.
— Павле!
— Гаразд, Назарова, йди працювати. А то зовсім розслабилася.
— Ти знову ухиляєшся від розмови.
— Нікуди я не ухиляюся. Усе вирішимо.
— Коли?
— Скоро. Емма вийшла з кабінету роздратована. «Скоро».
Це слово вона чула багато місяців. І поступово переконала себе, що Павло боїться сварки. Боїться дружини. Дітей. Родичів. Осуду знайомих. Але любить, звісно, саме її.
Адресу Анни Емма знайшла давно. Телефон також. Якийсь час вона думала з’явитися до них, коли Павло буде вдома. Уявляла, як увійде, а він нарешті скаже дружині: «Я люблю Емму. Я йду». Але потім вирішила інакше.
Ліпше поговорити з Анною наодинці. Пояснити їй, що шлюб закінчився. Що безглуздо тримати поруч чоловіка, який любить іншу.
Уранці Емма зателефонувала на роботу і попередила, що затримається на кілька годин.
Потім набрала Анну.
— Нам треба поговорити. На її подив, дружина Павла цілком спокійно відповіла: — Гаразд. У мене є десять хвилин.
Дім вразив Емму ще біля воріт. Великий. Гарний. Доглянутий сад. Кована огорожа. Вона знала, що Павло забезпечений. Але не уявляла наскільки. У голові одразу майнула думка: «Невже скоро я житиму тут?»
Працівник провів її через сад до просторої вітальні. На дивані сиділа ефектна жінка років сорока п’яти. Спокійна. Доглянута. Зовсім не схожа на покинуту дружину, яку Емма встигла собі уявити.
— Вітаю, — невпевнено мовила гостя.
— Слухаю вас.
Анна навіть не запропонувала їй сісти. Емма відчула, як пересохло в роті.
— Мене звати Емма.
— Я знаю.
Вона розгубилася.
— Звідки? — Ви працюєте у відділі продажів нашої компанії.
Емма кліпнула.
— Нашої?
Анна ледь усміхнулася.
— Павло, мабуть, не розповідав?
— Що саме?
— Я чудово знаю, що відбувається у фірмі. Перевіряю фінансові документи, продажі, прибуток, податки. І саме зі мною погоджуються премії працівникам. Емма відчула неприємний холодок.
Павло завжди говорив про компанію винятково як про свою.
— Але я прийшла не про роботу говорити.
— Я розумію.
— Ми з Павлом любимо одне одного.
Анна засміялася. Не зло. Радше здивовано.
— Ви любите мого чоловіка?
— Так.
— І вирішили, що він теж любить вас?
Емма спалахнула.
— Не вирішила. Я знаю!
Анна спокійно подивилася на неї.
— Дозвольте вгадаю. Іноді він викликає вас до кабінету. Ви зачиняєте двері. Потім обіцяє, що скоро вирішить питання із сім’єю.
Емма зблідла.
— Звідки ви…
— Еммо, вам скільки? Тридцять два? Тридцять три?
— Це неважливо.
— Дуже навіть важливо. Ви доросла жінка. Невже справді вірите, що чоловік, який розважається зі співробітницею в робочому кабінеті, обов’язково збирається з нею одружитися?
— Він мене любить!
— Павло вас використовує.
— Ні!
— Для нього ви приємна розвага. Приблизно як дорогий віскі після важкого дня.
Емма стиснула кулаки. Зовсім не так вона уявляла цю розмову. Вона готувалася до сліз. До ревнощів. До прохань залишити Павла в спокої. Але Анна сиділа перед нею цілком спокійно. Ніби мова взагалі йшла не про її чоловіка.
— Ви просто розумієте, що програли, — сказала Емма вже менш упевнено. — Я молодша. Зі мною йому добре. І він пообіцяв, що скоро ми будемо разом.
Анна голосно засміялася.
— Пообіцяв?
— Так!
— Чоловіки іноді обіцяють дуже багато, коли їм щось потрібно.
— Не смійте говорити про мене так!
— Я говорю про Павла.
Емма схопилася. — Досить! Відмовтеся від нього! Він мій! Анна подивилася на неї з легким подивом.
— Забрати мого чоловіка хочете?
— Так.
— Серйозно?
— Цілком.
— Гаразд.
Анна усміхнулася. — Беріть. Мені не шкода.
Емма отетеріла. Вона чекала чого завгодно. Лише не цього.
— Що?
— Забирайте Павла.
Анна відкинулася на спинку дивана.
— Лише перед тим, як остаточно оформити покупку, я б на вашому місці уважно вивчила товар.
— Що ви хочете сказати?
— Ви ж уявляєте, як оселитеся в цьому домі?
Емма мовчала.
— Думаєте, дім належить Павлові?
— А хіба ні?
Усмішка Анни стала ширшою.
— Ось бачите. Ви дечого про свого коханого не знаєте.
Емма відчула, як усередині стиснулося.
— А чи все ви взагалі про нього знаєте?..
Емма стояла посеред чужої вітальні і не знаходила, куди подіти руки. У сумці задзвонив телефон, вона скинула, не дивлячись.
— Дім купив мій батько, — сказала Анна. — У дев’яносто восьмому. Оформлений на мене, до шлюбу. Компанію теж він піднімав, Павло прийшов туди у двохтисячному менеджером із постачання. У нього двадцять п’ять відсотків, я нього їх подарувала на десять років шлюбу. Решта моя.
— Він директор.
— Так. Найманий. З гарною зарплатою і службовою машиною. Машина, до речі, теж фірми. І квартира в центрі, де ви іноді буваєте, орендується фірмою під гостьову.
Емма розтулила рота і закрила. Про квартиру не знав ніхто. Вони були там рази чотири.
— Я не збираюся вас принижувати, — сказала Анна. — Ви самі прийшли. Мені нудно вдавати, що я чогось не знаю.
— Тоді чому ви з ним живете?
Анна подумала. Не награно, а справді подумала, ніби їй самій це питання було цікаве.
— Звичка. Зручно. Діти. Ну і він непогано працює, чесно кажучи. Продажі в нас зросли при ньому вдвічі. Я не кидаюся людьми, які приносять користь.
— Ви говорите про чоловіка як про постачальника.
— А ви говорите про нього як про нерухомість, — спокійно відповіла Анна. — «Дім залишиться Павлові, а отже, нам». Так ви це собі уявляли?
Емма почервоніла. Вона цього не говорила вголос тут, але говорила Лєні, слово в слово, і від збігу стало недобре.
— Я його люблю.
— Гаразд. Тоді запитайте його про Львів.
— Що у Львові?
Анна встала. На цьому її десять хвилин, мабуть, закінчувалися.
— Ви доросла жінка. Запитайте самі. Мені не хочеться бути тією, хто вам це розповів, ви потім вирішите, що я все вигадала, щоб вас відігнати.
— Ви просто тягнете час.
— Мені нема куди тягнути, Еммо. Валерій вас проведе.
Працівник, який приводив її через сад, стояв у дверях. Емма йшла до воріт і злилася на себе за те, що йде надто швидко, ніби її вигнали.
У машині вона сиділа хвилин п’ятнадцять, не заводячи. Львів. Павло їздив туди у відрядження, раз на місяць-півтора, іноді на два дні. Одного разу вона просилася з ним, він сказав, що там нема чого робити, склади й пилюка.
На роботу вона приїхала після обіду. Лєна перехопила її біля кавового автомата.
— Ти де була? Тебе Лариса Петрівна шукала.
— У дружини.
Лєна поставила склянку.
— У чиєї дружини?
— У його. Вдома.
— Ти дурна?
— Можливо.
— І що?
— Нічого. Вона сказала: беріть, не шкода.
Лєна дивилася на неї і явно добирала слова м’якші, але не добрала.
— Емм. Це погано. Так не говорять, коли все нормально. Так говорять, коли людина тобі вже не шкода.
— Дякую, підтримала.
До вечора Емма нічого не робила. Відкривала таблицю, закривала, знову відкривала. О шостій, коли відділ почав розходитися, вона піднялася на третій поверх. Секретарка пішла. Павло сидів у кабінеті сам, у сорочці, краватка на спинці крісла.
— О, — сказав він. — А я тобі телефонував.
— Що у Львові?
Він не одразу відповів. Узяв телефон, поклав назад екраном донизу.
— Ти в мене в кабінеті чи на допиті?
— Пашо. Що у Львові?
— Склади. Логістика. Ти сама ці накладні підписуєш.
— Я сьогодні була у твоєї дружини.
Ось тут він змінився. Не закричав, навпаки, став дуже тихим і якимось рівним.
— Ти приїхала до неї додому.
— Так.
— Хто тебе просив?
— Я втомилася чекати «скоро».
— Ти розумієш, що ти зробила?
— Так. Я зробила те, що ти не міг зробити півтора року.
Павло встав, обійшов стіл, але не підійшов до неї, а зупинився біля вікна.
— Вона що сказала?
— Що дім її. Що компанія її. Що квартира — фірми. І щоб я запитала в тебе про Львів.
— Зрозуміло.
— Що зрозуміло, Пашо?
Він повернувся, і обличчя в нього було майже добре, як на переговорах із важким клієнтом.
— Еммо, будьмо спокійні. Ти хороший працівник. У нас були стосунки, я їх не заперечую. Але ти зараз пішла до моєї дружини і влаштувала сварку в моєму домі.
— У її домі, ти сам щойно почув.
— Не має значення.
— Має. Ти мені говорив «усе буде наше».
— Я такого не говорив.
Вона дивилася на нього і розуміла, що він навіть не бреше у звичному сенсі. Він у цю секунду щиро не пам’ятав, що говорив.
— Отже, жодного «скоро» не буде.
— Тобі треба відпочити, — сказав Павло. — Візьми два тижні за свій рахунок. Або напиши за власним бажанням, я дам хороші рекомендації і два оклади зверху. Правда хороші, я тобі не ворог.
— Ти мене звільняєш?
— Я тебе розводжу з проблемою.
— Я не буду нічого писати.
— Тоді завтра поговориш із Ларисою Петрівною.
Вона вийшла і не грюкнула дверима, бо рука не піднялася, і це її потім злило найбільше.
Лариса Петрівна з кадрів була маленька, кругла і завжди пахла конвалією. Наступного дня вона зустріла Емму як рідну: чай, цукерки і бланк заяви, вже з проставленою датою.
— Еммочко, ну навіщо нам сварка. Тут навіть підписувати не треба, лише прізвище і число.
— А якщо я не підпишу?
— Ну навіщо ж так. — Лариса Петрівна зітхнула. — Тоді будемо працювати за правилами. Запізнення фіксувати. Ось учора ви були відсутні три години, пояснювальну писали?
— Я попередила по телефону.
— Кого?
Емма мовчала.
— Ось бачите. Напишіть пояснювальну.
Вона написала пояснювальну. Потім ще одну, через день, за те, що комерційна пропозиція пішла клієнтові з помилкою в ціні — помилку вона зробила справді сама, руки не працювали. Їй зняли премію. За премії, згадала вона, відповідає Анна.
Три вечори Емма сиділа вдома з ноутбуком. У неї був доступ до своєї папки з логістики, бо відділ продажів сам рахував собівартість доставки. ФОП Ільїна Н.В. у Львові. Тариф за рейс — двадцять вісім тисяч. У двох інших перевізників за той самий рейс — сімнадцять і дев’ятнадцять. Рейсів на місяць двадцять-тридцять. Вона склала різницю за рік і порахувала ще раз, бо не повірила.
Потім вона знайшла Ільїну Надію в соцмережах. Тридцять років, світла, кругле обличчя. На фотографіях хлопчик, років шести, у футбольній формі. І одна стара фотографія з корпоративу, де Павло стоїть із келихом, а Надія поруч, і її рука в нього на лікті.
Емма закрила ноутбук і півгодини сиділа. Потім відкрила знову і стала копіювати файли на флешку.
У п’ятницю вона зателефонувала Анні.
— Це Емма. Мені треба з вами зустрітися. Не вдома.
— У місті, — сказала Анна. — Кафе, о першій.
Анна прийшла в джинсах і без макіяжу і від цього виглядала молодшою, ніж у вітальні. Замовила капучино. Емма поклала на стіл роздруківки.
— Ільїна Надія Сергіївна.
Анна подивилася на верхній аркуш і посунула його пальцем убік.
— Двадцять вісім проти сімнадцяти. Так, я знаю.
— Давно?
— Чотири роки.
— І ви мовчали?
— Я не мовчала. Я поставила йому стелю. — Анна помішала каву. — Я сказала: до півтора мільйона на рік я не помічаю. Більше — помічаю. Він не сильно вийшов за рамки, чесно кажучи. Тимофій ні в чому не винен, йому шість років, йому потрібні садок, лікарі й куртка.
— Ви… ви його утримуєте?
— Я його не чіпаю. Це різні речі.
Емма відсунула чашку.
— Я не розумію вас.
— І не треба. — Анна вперше за всю розмову подивилася на неї уважно, не як на відвідувачку. — Знаєте, що ви насправді зробили, коли приїхали до мене? Ви вголос назвали те, про що я чотири роки домовлялася сама із собою. Поки це ніхто не промовляє, можна жити. Ви промовили.
— І тепер що?
— Тепер я його прибираю.
Сказано це було так само рівно, як про капучино.
— З компанії?
— З компанії і з дому. У нього двадцять п’ять відсотків. За статутом я можу зняти його з посади своїм рішенням, у мене сімдесят п’ять. Але частка залишиться, і він сидітиме на ній і тріпатиме мені нерви роками, вимагатиме дивіденди, оспорюватиме угоди. Я хочу, щоб він продав частку мені. Сам. За номіналом.
— Він не продасть.
— Продасть, якщо зрозуміє, що альтернатива — заява в поліцію і пояснення щодо Ільїної. Мені для цього потрібна не лише бухгалтерія. Мені потрібна жива людина з відділу продажів, яка напише, що тарифи погоджувалися особисто директором в обхід конкурентної процедури.
— Тобто я.
— Тобто ви.
Емма подивилася у вікно. За склом якийсь хлопець намагався пристебнути велосипед до водостічної труби.
— А мені що?
— А, ну ось, — сказала Анна майже із задоволенням. — Нарешті нормальне питання. Ви залишаєтеся. Через півроку — старший менеджер із закупівель. Оклад вісімдесят плюс відсоток. Мені потрібна в закупівлях людина, яка знає, як саме це робиться зсередини.
— Ви серйозно візьмете на роботу коханку свого чоловіка.
— Колишнього чоловіка. І колишню коханку. Еммо, я вам не подруга і не мама. Мені від вас потрібен підпис, вам від мене потрібні гроші й трудова книжка без запису «втрата довіри». Це нормальна угода, вона чесніша, ніж усе, що вам говорив Павло.
Емма підписала пояснювальну того ж дня, в машині, поклавши аркуш на кермо. Рука тремтіла, літери вийшли великі й дитячі.
Збори учасників призначили на вівторок. Емму покликали до переговорної на п’ятнадцять хвилин. Там сиділи Анна, юрист Ігор Матвійович із папкою і Павло. Коли Емма увійшла, Павло на неї навіть не подивився, і це було гірше, ніж якби він кричав.
Юрист зачитав. Емма підтвердила, що тарифи за ФОП Ільїної погоджував особисто Павло Андрійович, що пропозиції інших перевізників вона приносила йому двічі і обидва рази він їх відхиляв усно.
— Дякую, — сказав юрист. — Ви вільні.
У дверях вона обернулася. Павло сидів, поклавши обидві руки на стіл, і розглядав свої пальці.
Усе закінчилося за чотири дні. Він підписав продаж частки, підписав угоду про поділ — йому залишився автомобіль, куплений у шлюбі, гараж і гроші на рахунку, близько двох мільйонів. До офісу він більше не приїздив. Директоркою стала Анна.
У відділі шепотілися тижні два. На Емму дивилися, відводили очі й переставали розмовляти, коли вона підходила до кулера. Лєна трималася, але одного разу сказала:
— Ти розумієш, що тебе тепер зватимуть тією, що здала.
— Я це й зробила.
— Я не осуджую. Я попереджаю.
У четвер увечері в двері подзвонили. Емма подивилася у вічко. Павло стояв на майданчику з двома сумками і чохлом із костюмами.
Вона відчинила.
— Привіт, — сказав він. — Ну ось. Ти хотіла, щоб я був вільний. Я вільний.
— Ти чому не в гаражі?
— Смішно.
Він заніс сумки до передпокою, не питаючи, і одразу стало тісно.
— Мені треба десь пожити місяць. Квартиру орендувати зараз нерозумно, гроші чіпати не хочу, вони на справу.
— На яку справу?
— Відкрию своє. У мене клієнтська база в голові, половина замовників за мною піде.
Емма стояла і дивилася, як він розстібає чохол, шукає очима шафу. Півтора року вона уявляла, як він прийде до неї з речами. Уявляла по-іншому.
— Ти знаєш, що це я підписала папір.
— Знаю, — сказав він. — Ти дурна, тебе використали. Аня вміє.
— І ти прийшов жити до дурної.
— Я прийшов до тебе.
Уночі він обійняв, як раніше. Вона довго лежала, слухаючи, як він дихає і як у трубі шумить вода в сусідів. Усе було знайоме: запах, вага руки, звичний хід. І в якийсь момент вона зловила себе на тому, що рахує, скільки ще це займе, і стало соромно — не перед ним, перед собою, бо раніше вона так ніколи не рахувала. Потім він заснув, а вона встала, пішла на кухню і сиділа там на табуретці, підібравши ноги, поки не почало сіріти вікно.
Перший тиждень він їздив на зустрічі, повертався бадьорий, розповідав про партнерів. На другий почав вставати пізніше. Наприкінці другого перестав застилати за собою і сказав, що борщ вона пересолила.
— Не їж, — сказала Емма.
— Я й не кажу, що не буду. Я кажу — солі менше.
Він зайняв усю верхню полицю у ванній. Він телефонував комусь і в розмовах називав себе «ми»: «ми зараз збираємо структуру», «ми виходимо на обсяг». Одного разу вона почула, як він говорить у слухавку: «Та я поки в знайомої перекантуюся, недовго».
— У знайомої? — запитала вона потім.
— А як я маю сказати? «У коханки»?
— Скажи «у жінки, з якою живу».
— Еммо, не починай.
Він ніколи не запитував, як у неї справи на роботі. Жодного разу за три тижні. Зате запитував інше.
— Що там Аня? Кого поставила на постачання?
— Тобі навіщо?
— Цікаво, як без мене все розвалюється.
— Не розвалюється.
— Отже, ти погано дивишся.
У суботу він попросив її сходити до Анни.
— У якому сенсі сходити?
— Поговорити. Ти ж із нею тепер на короткій нозі. Хай віддасть мені східний гапрямок. Вона його все одно закриє, а я підніму. Їй це нічого не коштує, а мені старт.
— Пашо, я менеджер. Я тобі не перемовник із власником.
— Ти їй допомогла. Вона тобі винна.
— Вона мені не винна, вона мені платить.
Він подивився на неї, як у кабінеті, коли вона набридала розмовами про майбутнє.
— Ну сходи. Поплач там трохи. Скажи: живемо вдвох, важко, допоможіть. Вона це любить — бути благородною.
Емма мовчала.
— Що?
— Нічого. Ти їж.
У четвер у нього сів телефон, а зарядку він забув у машині, і він попросив її номер — скинути якомусь постачальникові. Вона не надала значення.
У п’ятницю ввечері, коли Павло поїхав до сервісу, її телефон задзвонив із незнайомого номера.
— Алло. Вітаю. Це Надія. Я з приводу Павла Андрійовича.
Голос був утомлений і дуже ввічливий.
— Слухаю.
— Вибачте, я не знаю, хто ви. Він цей номер залишив як контактний. Просто в нас Тимофій у понеділок лягає на обстеження, планове, і ми домовлялися, що він тридцятого перекаже гроші. А він не бере слухавку четвертий день.
На задньому плані хлопчик щось питав: «Мам, мам, а можна я…»
— Скільки він має переказати?
— Сорок. Плюс за квартиру. Я не скаржуся, скажіть йому, будь ласка, щоб зателефонував. Якщо в нього складнощі, я знайду, мені лише знати заздалегідь.
— У нього складнощі.
— Зрозуміло, — сказала Надія, і за інтонацією було чути, що це їй зрозуміло давно і не вперше. — Вибачте, що турбую. Ви хто йому?
Емма подивилася на кухонний стіл, де лежала його чашка з заваркою на дні, і на чохол із костюмами, що висів на дверцятах шафи четвертий тиждень.
— Ніхто, — сказала вона. — Він зателефонує.
Вона поклала слухавку і сіла. Потім узяла телефон знову, зайшла в застосунок і подивилася розклад потягів до Львову. Купила квиток на завтра, на 7:40, купе. Заплатила своєю карткою, тисяча дев’ятсот.
Павло повернувся об одинадцятій, задоволений, із пакетом, поставив у холодильник пиво.
— Слухай, я домовився на понеділок із Гуровим. Якщо він дасть обсяг, усе, ми поїхали.
— Тобі телефонувала Надія.
Він завмер біля холодильника. Секунди на три, не більше.
— І що?
— Сорок тисяч тридцятого числа. І за квартиру. Тимофій у понеділок лягає до лікарні.
— Планове. Нічого страшного.
— Ти знаєш, що планове.
— Зрозуміло, знаю. — Він зачинив холодильник. — Еммо, я все віддам. Зараз не той момент, у мене гроші в обігу.
— У тебе немає обігу. У тебе два мільйони на рахунку і зустріч із Гуровим у понеділок.
— Тебе це не стосується.
— Не стосується, — погодилася вона. — Я тобі купила квиток. Завтра о сьомій сорок, вагон восьмий.
Він засміявся. Справді засміявся, коротко.
— Куди?
— До Львову.
— Ти мене виганяєш?
— Так.
— Через неї?
— Через понеділок.
Він поставив долоні на спинку стільця і нахилився, ніби збирався пояснити щось просте складній людині.
— Ти хоч розумієш, як ти зараз виглядаєш? Півтора року ходила до мене в кабінет, поїхала до моєї дружини, рознесла мені все життя, а тепер вдаєш із себе порядну.
— Розумію.
— І тобі не соромно?
— Соромно, — сказала Емма. — Мені дуже соромно, Пашо. Уже тижнів три. Ти збери речі, а то вранці будеш метушитися.
Він ще говорив. Що вона пошкодує, що через місяць він підніметься і що вона сама зателефонує, і що Анна її викине, щойно потреба мине, і ось тоді побачимо. Вона слухала і складала в пакет його бритву, гель, зарядку, другу зарядку, яку він купував замість забутої в машині.
Уранці він зібрався швидко і мовчки. Біля дверей, уже з сумками, сказав:
— Дай десять тисяч до вівторка.
— Ні.
— П’ять.
— Ні. У тебе є, ти лише не хочеш чіпати.
Він постояв, потім усміхнувся і кивнув, ніби отримав підтвердження чомусь своєму.
— Ну й правильно. Хто ж своє віддає.
Двері за ним зачинилися, ліфт погудів і поїхав. Емма постояла в передпокої, потім прибрала з дверцят шафи порожній чохол, склала і винесла на смітник разом із пляшками. Повернулася, вимила підлогу в передпокої, бо за місяць туди нанесли піску, і о дев’ятій поїхала на роботу — у суботу вона обіцяла закрити тендер на упаковку, у неї горіли терміни.
