Іван стояв під навісом, де п’ятнадцять років лежали дубові дошки, перекладені латами, вкриті старим толем. Толь давно розповзся, дощі і сніги зробили своє, і дошки потемніли, посіріли, де-не-де взялися зеленим мохом.
– Не говори дурниць, Марійко, – тихо відповів він, не обертаючись.
– Це я кажу дурниці
– Ти.
– Добре, тоді скажи мені розумне. Для чого ти їх тоді купив
Іван мовчав. Вітер хитнув прогнилу воротину, і вона жалібно скрипнула.
– Для хати, – нарешті сказав він. – Для нової хати.
– Для якої нової, Іване Петровичу, ми в цій хаті сорок років прожили. Ти хотів літню кухню з верандою, щоб гостей приймати. Яких гостей, скажи мені. До нас за п’ятнадцять років ніхто не приїхав, крім сина, і той на порозі стояв
– Бо я йому нічого не дав.
– Ото ж бо й воно.
Марія поправила хустку на голові й сіла на перевернутий ящик. Руки її лежали на колінах, великі, мозолисті, з потрісканою шкірою. Іван глянув на них і відвернувся.
– Ти завжди мені це пригадуєш, – буркнув він.
– Я пригадую раз на рік, коли ти сюди приходиш дивитися на ці дошки. Ти ходиш, ходиш, чухаєш потилицю, а я думаю собі, чи доживу до того дня, коли ти зрозумієш.
– Що зрозумію
– Що не в дошках справа.
Іван повернувся до неї. Обличчя в нього було червоне, очі набрякли, як у людини, яку вдарили в найболючіше місце.
– А в чому, по-твоєму
– У тому, що ти ніколи нікому нічого не віддавав. Ні словом, ні ділом, ні копійкою. Усе для себе берег. Думав, що колись знадобиться. А воно не знадобилося.
– Я працював усе життя, – з притиском мовив він. – Я працював, як віл, щоб у нас було що їсти й у що вдягтися.
– Працював, – погодилася вона. – І я працювала. І син працював, коли його кликали на ферму зранку до вечора. Тільки в нього шматка землі й даху над головою до сьогодні нема.
– Він сам винен. Поїхав у місто, женився на дівчині без роду без племені
– Не смій так говорити про Оксану.
– А що я такого сказав
– Ти знаєш, що ти сказав.
Іван замахав рукою, мовляв, нема про що говорити, і пішов з-під навісу. Марія залишилася сидіти й дивилася на дошки. Вона пам’ятала той день, коли він їх привіз. Сніг ішов густий, вона вийшла у фартуху на подвір’я, а він стояв на возі гордий, наче царя везе.
– Дивись, Марійко, – казав тоді. – Дуб. Сто років простоїть.
– Іване, це ж грошей скільки
– Не рахуй, жінко. Хата нова буде. Така, що всі завидуватимуть.
А через тиждень приїхав Андрій. Високий, худий, у куртці не по погоді. Стояв у сінях і мнув у руках шапку.
– Тату, – почав він. – Мені треба з вами поговорити.
– Говори.
– Ми з Оксаною чекаємо дитину. Квартиру знімати дорого. Ви ж колись казали, що подаруєте мені ділянку біля городу. І дошки в вас є
– Дошки мої, – різко відповів Іван. – Я їх на свою справу купив.
– Тату, я не прошу всіх. Півкубометра, може, трохи більше. Я сам усе зроблю, я вмію
– Не дам.
– Чому
– Бо мені самому треба.
Марія тоді стояла біля печі й не могла повірити своїм вухам. Вона кинулася була до чоловіка, але він так глянув на неї, що вона замовкла. Андрій постояв ще хвилину, надів шапку й вийшов. Не грюкнув дверима, не сказав більше жодного слова. Лише на порозі обернувся й тихо мовив:
– Бережіть себе, мамо.
Відтоді він приїздив рідко. Забирав мати в місто на Різдво, привозив ліки, гостинці, а до батька ходив лише привітатися. Іван робив вигляд, що так і треба.
Тепер, п’ятнадцять років потому, Марія сиділа під навісом і думала, що час усе одно бере своє. Дошки почорніли. Іван посивів і зсутулився. А внучка Софійка вже ходила до школи.
Увечері вони вечеряли мовчки. Картопля зі шкварками стигла на тарілках, ніхто до неї не торкався.
– Ти досі сердишся, – сказав Іван.
– Ні.
– Сердишся. Я ж бачу.
– Я не сержуся, Іване. Мені просто соромно.
– Перед ким
– Перед сином. Перед невісткою. Перед онукою, яка мене бабою називає, а я їй навіть ліжечка не справила.
– Купимо ліжечко.
– Вона вже велика, – зітхнула Марія. – Їй нині не ліжечко треба.
– А що
– Дім їй треба, де вона виросте. Дім, де її батьки господарі, а не наймиті в чужій квартирі.
– Ти мене в усьому винуватиш.
– Я нікого не винуватю. Я кажу, як є.
Іван відсунув тарілку й різко підвівся.
– Знаєш що, жінко. Я тридцять років горбатився на заводі. Мені ніхто нічого не давав. Мене батько вигнав з дому в шістнадцять років з однією торбою. І нічого, не вмер, на ноги став.
– Бо ти став таким, яким став, – тихо сказала Марія. – Тому й не вмієш давати.
– Що ти кажеш
– Те, що чуєш. Тебе вигнали, і ти все життя боявся, що в тебе заберуть. І тримав усе, як скнара. Дошки тримав. Гроші тримав. Слово тепле тримав. А що з того мав
Іван стояв біля столу й дихав важко. Стара кішка Мурка потерлася об його ногу, але він не помітив.
– Ти мене ображаєш, – прохрипів він.
– Ні. Я тебе жаліюю. А це гірше.
Він вийшов у сіни, сів на лавку й довго дивився в темряву. Потім надів кожух, узяв ліхтар і пішов до навісу.
Дошки лежали в смузі світла чорні й мовчазні. Іван провів долонею по верхній, і на пальцях лишився тонкий шар сірого пилу. Він узяв ніж, який завжди носив у кишені, і надрізав дошку збоку. Під чорною шкіркою блиснуло золотаве, пахуче дерево.
Він завмер. Потім відрізав ще трохи, потім ще. Дошка була цілісінька. Вона лише вкрилася темною корою, наче броньою, а всередині берегла колір і тепло.
– Ото ж бо, – прошепотів Іван. – Ото ж бо.
Він присів на корточки. Ліхтар хитався в його руці, тіні танцювали по стінах.
– Марійко, – гукнув він, хоча дружина була далеко. – Марійко
Але ніхто не відповів. Тоді він сам себе почув і засміявся коротко, гірко, по-стариківськи.
Уранці він устав раніше за дружину. Надів чисту сорочку, ту, що береже на свята, довго шукав у шафі гроші, відкладені на ремонт даху. Марія прокинулася від шурхоту й сіла на ліжку.
– Ти куди зібрався
– До сина.
– До Андрія
– А до кого ж.
– Іване, ти при своєму розумі
– Я при розумі, Марійко. Уперше за п’ятнадцять років.
Вона дивилася на нього довго й недовірливо.
– Що ти йому скажеш
– Не знаю. Скажу, що дошки його чекають. Що вони не зіпсувалися. Що я не хотів
– Не хотів
– Хотів, – поправився Іван. – Я дуже хотів. Ти права. Я боявся, що лишуся ні з чим.
– І що тепер
– Тепер я боюся лишитися ні з ким.
Марія мовчки встала, поставила воду на чай і дістала з полиці вузлик із пиріжками.
– Візьми, – сказала вона. – Оксана любить із вишнями.
– Звідки ти знаєш
– Я багато чого знаю, Іване. Я ж не глуха.
Він узяв вузлик і стиснув його обома руками, наче дитину.
До міста доїхав маршруткою. Довго шукав адресу на папірці, який Марія колись сунула йому в кишеню з коментарем: «Раптом знадобиться». Дев’ятиповерхівка стояла сіра, мокра від дощу. На четвертому поверсі він зупинився й постукав у двері, на яких висів вінок із сухих колосків.
Відчинила дівчинка років дванадцяти, чорнява, з очима, дуже схожими на Маріїні.
– Вам кого – запитала вона.
– Мені Андрія Івановича.
– Тату, до тебе дідусь, – гукнула вона через плече.
Не «якийсь дядько», а дідусь. Іван відчув, як щось стисло горло.
Андрій вийшов у домашній кофті, з газетою в руці. Побачив батька й завмер.
– Тату
– Здоров, синку.
– Щось із мамою
– Ні. З мамою все добре. Це я прийшов.
Вони стояли в коридорі один проти одного, і ніхто не знав, що сказати. З кухні визирнула Оксана, у фартуху, з ложкою в руці. Теж замовкла.
– Можна ввійти – запитав Іван.
– Звісно, – видихнув Андрій. – Проходьте.
Його посадили за стіл. Оксана поставила чашку, і руки в неї ледь тремтіли. Іван розв’язав вузлик, виклав пиріжки.
– Мати передала.
– Дякуємо, – сказала Оксана.
– Тату, ви чого приїхали – обережно запитав Андрій. – Скажіть прямо.
Іван кашлянув, повертів у руках ложечку.
– Я дошки подивився, – почав він.
– Які дошки
– Ті самі. Що ти просив п’ятнадцять років тому.
Андрій відкинувся на спинку стільця. Обличчя в нього стало кам’яним.
– Тату, не треба.
– Треба, синку. Дай мені сказати.
– Це все давно минуло. Ми давно пережили
– Ти пережив, а я ні.
Андрій мовчав. Оксана присіла біля чоловіка й узяла його за руку.
– Я тоді вчинив, як останній дурень, – сказав Іван, дивлячись у стіл. – Мені здавалося, що якщо я віддам, то залишуся ні з чим. А насправді я ні з чим і залишився. Бо в мене сина не стало.
– Тату
– Не перебивай. Я хочу, щоб ти знав. Дошки лежать цілі. Зверху чорні, а всередині золото. Я перевірив. Їх можна стругати, і вони будуть, як нові. Їх вистачить на хату. На справжню хату, синку.
– Тату, нам уже ніде її ставити, – тихо сказав Андрій. – Ділянку ви нам не давали.
– Дам. Біля городу, як обіцяв. Напишу дарчу, піду до нотаріуса хоч завтра.
– Ви серйозно
– Я ніколи не був серйозніший.
Мовчанка повисла важка, як мокра ковдра. Софійка стояла в дверях і слухала, не розуміючи всього, але відчуваючи, що відбувається щось велике.
– Ви мене пробачте, – прошепотів Іван. – Якщо зможете.
Андрій відвернувся до вікна. Плечі в нього здригнулися.
– Тату, – хрипко промовив він. – Я ж вас не ненавидів ніколи. Мені просто було боляче.
– Знаю.
– Я думав, що ви мене не любите.
– Люблю, синку. Просто не вмів показати.
– А тепер
– А тепер навчуся. Якщо ти дозволиш.
Оксана тихо плакала в рукав. Софійка підійшла до діда й несміливо торкнулася його ліктя.
– Дідусю, а в нас буде свій дім
– Буде, дитино, – відповів Іван і вперше за багато років усміхнувся по-справжньому. – З верандою. І з великою піччю. Щоб усім було тепло.
– А ви будете жити з нами
– Якщо покличете.
– Ми кличемо, – сказала вона просто, по-дитячому.
Андрій обернувся, підійшов і обійняв батька. Незграбно, швидко, як обіймають людей, до яких відвикли. Іван вдихнув знайомий запах сина, і йому здалося, що він знову молодий і везе з ярмарку першу іграшку для малого.
Навесні, коли сніг зійшов, над городом задзвеніли сокири. Іван вставав удосвіта, стругав чорні дошки, і з-під рубанка летіла золота стружка, пахуча, як мед.
Андрій працював поруч, закачавши рукави. Іноді вони сперечалися, як класти крокви, і Іван сердито махав рукою, а потім усе одно робив так, як радив син.
– Ти мене не вчи, я сорок років будував, – бурчав він.
– Тату, так не тримає.
– Тримає.
– Не тримає.
– Ну добре, нехай по-твоєму, – здавався він. – Ти ж у мене вчений.
Марія виходила на подвір’я з глечиком холодного квасу й дивилася на них, прикривши долонею очі від сонця. Вона нічого не казала. Тільки губи її тремтіли, і в куточках очей збиралися сльози.
Влітку хата вже стояла під дахом. Оксана розвішувала на вікнах білі завіски, Софійка бігала з відром, а Іван сидів на ґанку, втомлений і щасливий.
– Іване, – покликала Марія, сідаючи поруч. – Ти пам’ятаєш, що я тобі казала про дошки
– Пам’ятаю.
– Вибач мені за ту гіркоту.
– За що, Марійко. Ти мені тоді правду сказала. Я б її сам ніколи не побачив.
– Я не хотіла образити.
– А я й не образився. Мені було соромно, а це добре. Від сорому люди кращають.
Вона поклала голову йому на плече, як у молодості.
– Дивись, – прошепотіла вона. – Сонце сідає.
– Бачу.
– Гарно.
– Гарно, – погодився Іван.
Вони сиділи мовчки, і над новою хатою розливалося рожеве, тепле небо. А з двору долинав дитячий сміх, співали цвіркуни, і дуб у дошках, здавалося, тихо шумів, згадуючи ліс, у якому колись виріс.
Олеся Срібна
