Після пожежі я прийшов до сестри по допомогу з дитиною на руках. Вона сказала: «Знайди собі готель». Я знайшов, але разом із тим — дещо в старих батькових паперах.
Дим просяк одяг так, ніби збирався жити в ньому окремо від мене. Я йшов нічним містом, притискаючи до грудей сплячу Лізу, і відчував, як її маленькі пальці, що вчепилися в комір моєї куртки, потроху розтискаються. Їй було три роки. Вона не розуміла, чому дім спочатку став червоним, потім чорним, чому сусідка тітка Валя кричала, а я вибивав плечем двері, доки вони не піддалисяє.
Наш дім згорів за сорок хвилин. Пожежники сказали: проводка. Я кивнув, хоч проводку міняв минулої весни. Вони говорили співчутливо, втомлено, майже пошепки, бо поруч стояла Ліза в одному черевику й дивилася на вікно нашої кухні, з якого ще валив дим. Там уранці стояла чашка з намальованим ведмедем. Там на холодильнику висів малюнок: я, Ліза і сонце з величезними віями.
Дружини в мене не було вже два роки. Катя не стало швидко, поки я вибирав у магазині для неї мандарини. Відтоді ми з Лізою жили вдвох, і все, що в нас було, містилося в тій квартирі: документи, фотографії, її книжки, моя форма з роботи, стара батькова валіза на антресолях, яку я ніяк не наважувався розібрати.
І все це перетворилося на мокрий попіл. Так я опинився біля дверей сестри. У Марини була гарна квартира в новому будинку: світлий під’їзд, дзеркала, килимок із написом welcome. Вона відчинила не одразу. Спершу за дверима зашаруділо, потім клацнув замок, потім другий. Марина з’явилася в шовковому халаті, з телефоном у руці й невдоволенням на обличчі, ніби я прийшов не в біді, а без запрошення на свято.
— Денисе? — сказала вона. — Що трапилося? Я хотів відповісти спокійно, але голос зірвався. — Дім згорів. Ми… нам нема куди. Вона подивилася на Лізу. На мою закіптюжену куртку. На мокрі кросівки. За її спиною в коридорі пахло кавою і дорогими свічками. — Зараз? — спитала вона. — Марино, я б не прийшов, якби було куди. Ліза прокинулася й тихо сказала: — Тату, пити.
Я відчув сором, дивний, пекучий. Не за пожежу, не за бідність, а за те, що стою з дитиною на руках і прошу пустити нас усередину. Марина підібрала губи.
— Денисе, у мене завтра важлива зустріч. І взагалі… ти ж розумієш, у мене ремонт, білий диван, килими. Дитина після пожежі, запах… Я не можу. Я спершу подумав, що ослухався. Навіть усміхнувся чомусь.
— Марино, лише до ранку. Вона відвела погляд.
— Шукай готель. Слова були не гучні, але двері за ними ніби вже зачинилися.
— У мене всі гроші згоріли. Картки, документи…
— Картки можна відновити. — Вона говорила швидше, ніби виправдання мало звучати переконливо саме за рахунок швидкості. — Я можу переказати тобі трохи. Завтра. Зараз у мене ліміт. І взагалі, Денисе, ти доросла людина. Я не зобов’язана вирішувати твої проблеми. Ліза знову прошепотіла:
— Пити… Марина винесла пластикову пляшку води, простягла мені, не переступаючи порога. Ліза жадібно відпила. Я дивився на сестру й раптом побачив не ту Маринку, яка в дитинстві ховалася за мною від дворового пса, не дівчисько з розбитим коліном, яке я ніс додому на спині, а чужу жінку з акуратним манікюром і холодними очима.
— Гаразд, — сказав я. Вона кивнула, ніби ми домовилися про щось розумне.
— Напиши, коли влаштуєшся. Двері зачинилися тихо. Саме це було найгірше: не грюкіт, не сварка, а ввічливе клацання замка. Я спустився у двір. Ліза знову заснула. Ніч була мокра, ліхтарі розпливалися в калюжах, і місто здавалося картонним, несправжнім. Я сів на лавку й хвилин десять дивився перед себе. Потім згадав про батька.
Точніше, про його друга.
Коли батько помер, мені було двадцять сім. Він залишив по собі старий гараж на околиці, кілька інструментів і ту саму валізу з паперами, яку ми з Катею одного разу підняли на антресолі. У гаражі я не був роки чотири. Батько за життя говорив: «Якщо зовсім припре — там знайдеш, що треба». Я тоді сміявся. Думав, він про вудки чи набір ключів.
Гаражний кооператив містився за ринком. Дістатися туди вночі з дитиною без грошей було майже неможливо, але поруч із домом сестри стояло таксі. Водій, чоловік років п’ятдесяти з утомленим обличчям, курив біля машини.
— До «Північних гаражів» довезете? — спитав я. — Грошей зараз немає. Але вранці віддам. Чесно. Він подивився на мене, на дитину, на сажу на моїх руках.
— Пожежа? Я кивнув. Він загасив цигарку. — Сідай. У машині було тепло. Ліза спала в мене на колінах, укрита водієвою курткою. Таксист мовчав майже всю дорогу, лише біля в’їзду в кооператив сказав:
— Мене Ігор звати. Якщо що, номер запиши. Не всі люди такі.
Я не знав, що відповісти. Просто потис йому руку. Гараж батька стояв у дальньому ряду. Замок заіржавів, але ключі від нього я завжди носив на зв’язці, більше зі звички. Ключ провернувся зі скрипом. Усередині пахло залізом, пилом і минулим життям. Я включив ліхтарик на телефоні. Заряду лишалося вісім відсотків.
Старі шини. Верстак. Велосипед без переднього колеса. Банки з цвяхами. На полиці — чайник, чашка й пачка чаю, кам’яна від часу. У кутку стояло розкладне ліжко, накрите брезентом. Батько іноді ночував тут, коли сварився з матір’ю. Я поклав Лізу на розкладне ліжко, підклавши під голову свою куртку. Вона щось пробурмотіла уві сні й згорнулася клубочком. Телефон блимнув і погас.
Темрява була повна. Я сів поруч на бетонну підлогу. У грудях гуділо, очі різало від диму, і лише тепер, коли тікати більше не було куди, мене накрило. Я закрив обличчя руками й уперше за цю ніч заплакав. Тихо, беззвучно, щоб не розбудити доньку. Уранці Ліза прокинулася раніше за мене.
— Тату, це дім? — спитала вона. Я розплющив очі. Крізь щілини під воротами проникало сіре світло.
— Тимчасовий дім, мишенятко.
— А мама знає?
— Знає. Вона поруч.
Ліза серйозно кивнула, ніби це все пояснювало. Я знайшов у гаражі старий електричний обігрівач, але включати було нікуди: електрику давно відключили. У ящику знайшлися консерви, термін придатності яких закінчився, здається, ще за попереднього уряду, але серед них була запечатана банка згущеного молока. Ліза їла його пальцем і всміхалася вперше за добу. Мені треба було знайти готель. Сестра ж сказала — шукай.
Я пішов до сторожа кооперативу, залишивши Лізу з обіцянкою не виходити з гаража й з половиною банки згущеного молока.
Сторожа звали Павло Микитович. Він сидів у тісній будці, грів руки об чашку й слухав радіо так тихо, ніби боявся потурбувати гаражі.
— Телефон зарядити можна? — спитав я.
Він оглянув мене, затримав погляд на обпеченому рукаві.
— Можна. А дівчинка де?
— У гаражі. Там недалеко.
— Три роки дитині, а ти її саму в холодній залізній коробці залишив?
Я хотів пояснити, що Ліза обіцяла нікуди не виходити, але навіть мені це пояснення здалося жалюгідним. Павло Микитович уже натягував куртку.
— Ходімо за нею. Зарядка знайдеться. І чай знайдеться. Голови в тебе зараз немає, це зрозуміло.
Ліза сиділа на розкладному ліжку й старанно витирала липкий палець об мою куртку. Побачивши сторожа, вона злякалася й сховала банку згущеного молока за спину.
— Не відберу, — сказав Павло Микитович. — Сам солодке не їм. Мені лікар заборонив, а дружина стежить краще за лікаря.
У сторожці він поставив перед Лізою чашку теплої води й дістав із шафи пачку сухого печива. Телефон увімкнувся за кілька хвилин. На екрані з’явилися пропущені дзвінки від начальника, сусідів і незнайомого номера. Від Марини прийшло одне повідомлення: «Ти влаштувався?»
Слідом надійшов переказ на п’ять тисяч гривень.
У призначенні платежу вона написала: «На готель».
Я не повернув гроші. Можна було зображати гордість, поки поруч не сиділа дитина в одному черевику. Ліза доїдала печиво, клювала носом і питала, коли ми підемо додому.
— Павле Микитовичу, ви Олексія Петровича пам’ятаєте? Він із батьком працював.
— Який готелем потім зайнявся?
— Так. Батько говорив, якщо буде зовсім зле, можна до нього звернутися.
— Телефон його в мене був. Тільки не знаю, чи діє.
Павло Микитович став гортати засмальцьований записник. Я повернувся в гараж за своєю зв’язкою ключів і заодно вирішив пошукати батькові записи. Він зберігав номери не в телефоні, а на обривках календарів, квитанціях і сірникових коробках.
Верхній ящик верстака не відчинявся. Я смикнув сильніше, і він вилетів разом із іржавою напрямною. На підлогу посипалися свердла, гайки, старі чеки. Під ними лежала синя папка, перетягнута гумкою.
Спершу я побачив квитанції за гараж. Потім договір на купівлю якогось верстата. У самому низу виявився складений учетверо аркуш.
«Розписка», — було написано зверху.
Далі йшли ім’я Марини, її паспортні дані й сума: один мільйон шістсот тисяч гривень. Вона підтверджувала, що отримала гроші від батька на перший внесок за квартиру й зобов’язується повернути їх на вимогу. Дата стояла за кілька місяців до того, як батько захворів.
Почерк Марини я впізнав одразу. Вона писала букву «д» з довгим хвостом, як нас учили в першому класі.
На звороті батько записав три платежі: п’ятдесят тисяч, сто тисяч і ще п’ятдесят. Поруч лежала виписка з тими самими сумами. Виходило, Марина повернула двісті тисяч, а потім перестала.
Під розпискою був аркуш із звичайного шкільного зошита.
«Залишок — 1 400 000. Якщо мене не буде, діліть за законом. Марина свою половину нікому не винна. Денису належить 700 000».
Ні привітання, ні пояснень. Батько й за життя розмовляв так, ніби видавав завдання перед початком зміни.
Я перечитав аркуш двічі. Потім сфотографував обидва документи й сховав папку під светр. Усе це не було скарбом, захованим у стіні. Гроші не лежали поруч акуратними пачками. Але в моєї сестри, яка вночі простягла Лізі воду через поріг, був борг переді мною.
А головне, вона про нього знала.
Номер Олексія Петровича виявився дійсним. Він вислухав мене, кілька разів перепитав адресу згорілого будинку й сказав, що одна кімната звільнилася вранці.
— Готель простий, Денисе. Душ на поверсі, кухня спільна. За дві доби візьму як з усіх, далі побачимо.
— Мені й не треба безкоштовно.
— Тоді приїжджай. Безкоштовно все одно не вийде. У мене бухгалтер гірший за податкову.
До готелю ми дісталися автобусом. Водій подивився на Лізин один черевик і нічого не спитав. Другу ногу я обмотав своїм шарфом, а зверху натягнув поліетиленовий пакет, знайдений у Павла Микитовича.
Олексій Петрович постарів сильніше, ніж я очікував. Він був широкоплечий, сивий і весь час поправляв окуляри одним пальцем. Для заселення в мене була тільки фотографія паспорта в телефоні й довідка про пожежу, яку видав співробітник МНС.
— До завтра запишу тебе на себе, — сказав він. — Потім сходиш за тимчасовим посвідченням. Мені штрафи через тебе не потрібні.
Кімната містилася на другому поверсі. Два ліжка, шафа з перекошеними дверцятами, стіл і вікно у двір. Ліза одразу вибрала ліжко біля стіни.
Я вимив її в спільному душі. Вода стікала з волосся сіра, вона морщилася від запаху чужого мила й усе питала, де її жовтий рушник.
— Згорів, мишенятко.
— Зовсім?
— Зовсім.
— А новий купимо?
— Купимо.
Вона подумала й уточнила:
— Жовтий?
Я пообіцяв, що жовтий.
Коли Ліза заснула, я поклав синю папку на стіл і зателефонував Марині.
Вона відповіла швидко.
— Нарешті. Де ви?
— У готелі.
— Я ж казала, що знайдеш. Нормальний номер?
— Нормальний. Марино, я був у гаражі.
Вона замовкла.
— І що?
— Знайшов твою розписку.
На тому кінці щось стукнуло. Мабуть, вона поставила чашку на стіл.
— Яку ще розписку?
— На мільйон шістсот тисяч. Батькові. Двісті ти повернула.
— Денисе, не починай.
Вона сказала це не здивовано. Навіть не перепитала дату чи суму.
— Отже, пам’ятаєш.
— Звісно, пам’ятаю. Батько змусив мене написати цю бумагу, бо боявся всього на світі. Потім сказав, що борг прощає.
— Коли?
— Коли я за ним доглядала. Ти забув, хто возив його по лікарях? Хто купував ліки? Хто ночував у нього, коли він уже не міг сам дійти до ванної?
— Я не забув.
— Ні, забув. Ти приїздив по неділях на дві години. Іноді.
— У Каті була тяжка вагітність.
— Я знаю. У тебе завжди була причина.
Я стиснув телефон сильніше. Причина справді була. Катя майже не вставала останні місяці, а я працював у дві зміни. Марина сама говорила, що справляється. Мені було зручно їй вірити.
— У спадщину цей борг не включали, — сказав я.
— Бо боргу вже не було.
— Папір залишився. І батько написав, що мені належить сімсот тисяч.
Марина видихнула.
— Він обіцяв її порвати.
— Не порвав.
— Денисе, ти зараз серйозно вирішив ділити батькові гроші? У тебе дім згорів кілька годин тому, а ти вже рахуєш, скільки можна взяти з мене?
— Я прошу не сімсот. Мені зараз потрібні двісті п’ятдесят тисяч. Зняти квартиру, купити Лізі речі, почати ремонт.
— У мене немає таких грошей.
— У тебе квартира, на яку батько дав перший внесок.
— У мене ще й іпотека за цю квартиру. І ти не уявляєш, скільки я вклала в батька.
— Тоді дозволь порахувати.
— Що порахувати? Скільки коштує помити власного батька? Скільки брати за ніч, коли він стогнав і не давав спати?
Я подивився на Лізу. Вона лежала поперек ліжка, розкинувши руки. На щоці залишився слід сажі, який я не зміг стерти.
— Ти могла сказати мені це вчора, — мовив я. — Могла відчинити двері й сказати все, що думаєш. Але ти виставила нас у під’їзд.
— Я переказала гроші.
— П’ять тисяч.
— А скільки в мене було, стільки й переказала.
— Гаразд. Через нотаріуса розберемося.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні. Більше не хочу домовлятися біля дверей.
Вона відключилася.
Уранці я купив Лізі черевики, білизну, колготки й найдешевшу сукню, яку вона сама вибрала. Вона була зелена, з величезною кишенею на животі. У кишеню Ліза одразу склала готельний ключ, дві серветки й пластикову ложку.
Жовтого рушника в найближчому магазині не було. Довелося взяти оранжевий. Ліза погодилася лише після того, як я пообіцяв продовжити пошуки.
Потім ми поїхали до дому.
У квартиру нас пустили ненадовго. Стеля почорніла, шпалери висіли мокрими смугами, вікна на кухні не було. Займання почалося за холодильником. Попередньо говорили про коротке замикання в старому мережевому шнурі. Нова проводка тут була ні до чого, але легше від цього не стало.
З речей вдалося забрати залізну коробку з документами на квартиру, кілька фотографій Каті й Лізиного плюшевого зайця. У нього оплавилося одне вухо. Ліза притиснула його до себе й сказала, що зайцеві теж потрібен лікар.
Сусідка тітка Валя принесла пакет одягу. Там були речі її онучки, уже замалі. Я хотів відмовитися, але Ліза побачила рожеву кофту й одразу вдягла її поверх зеленої сукні.
Начальник зателефонував ще раз.
— Я тобі три дні поставив за свій рахунок, потім оформимо відпустку, — сказав він. — Хлопці зібрали трохи. І аванс я вибив.
— Не треба було збирати.
— Це ти їм скажеш. Тільки після того, як вони тебе пошлють.
На картку надійшло вісімдесят дві тисячі. Я сів на обгорілий табурет і довго дивився на екран. Раніше мені здавалося, що найважче — попросити. Виявилося, ще важче прийняти допомогу від тих, хто нічим тобі не зобов’язаний, після того як відмовила рідна людина.
Наступні чотири дні ми прожили в готелі. Уранці Ліза їла кашу на спільній кухні, потім ми їздили установами. Я подав заяву на відновлення паспорта, оформив довідки, написав заяву на тимчасове житло. В адміністрації чесно попередили, що вільних приміщень мало й чекати можна кілька тижнів.
Я обдзвонив дванадцять квартир. В одній вимагали оплату одразу за три місяці. В іншій хазяйка спитала, чи не буде дитина малювати на стінах. У третій погодилися заселити нас, але квартира була на іншому кінці міста, в будинку без ліфта, а Лізин садок і моя робота залишалися тут.
Після кожної розмови я відкривав банківський застосунок і знову рахував гроші. Готель, їжа, одяг, застава, комісія, майбутній ремонт. Сума зменшувалася швидше, ніж я встигав скласти список.
Марина не телефонувала. На третій день вона привезла Лізині речі, які зберігалися в неї після поїздки на дачу. Пакет залишила в адміністратора.
Усередині лежали куртка, дві пари взуття, піжама й конверт із двадцятьма тисячами. Без записки.
Ліза побачила свою піжаму й спитала:
— Тітка Марина приходила?
— Приходила.
— А до нас не піднялася?
— Поспішала.
Я не хотів робити з неї ворога для дитини. Мені вистачало того, що відбувалося між нами.
На п’ятий день я відніс розписку нотаріусу. Жінка в строгому сірому костюмі прочитала її, подивилася свідоцтво про спадщину й пояснила, що право вимоги справді могло входити до спадкової маси. Оскільки папери раніше не пред’являлися й Марина сперечається з боргом, швидко нічого не вирішиться.
— Спершу надішліть письмову вимогу, — сказала вона. — За такою розпискою боржнику зазвичай дається тридцять днів. Якщо не домовитеся, доведеться звертатися до суду. Там вивчатимуть усі обставини, зокрема платежі й заяви вашої сестри про прощення боргу.
— А якщо батько справді простив?
— Нехай підтверджує. Самих слів мало. Але й ваша записка з розрахунком не замінює рішення суду.
Мені дали телефон юриста. Він склав вимогу без погроз і гучних фраз: сума, підстава, строк, реквізити. Я прочитав текст у готельному коридорі, поки Ліза катала по підвіконню іграшкову машинку, знайдену в спільній кімнаті.
Листа я відправив того ж дня.
Увечері Олексій Петрович покликав мене до свого кабінету. Я вирішив, що він хоче нагадати про оплату, але він указав на стілець і дістав із тумбочки пляшку мінералки.
— Марина телефонувала, — сказав він.
— Звідки в неї ваш номер?
— Знайшла. Вимагала, щоб я вмовив тебе не ходити до суду.
— І що ви їй відповіли?
— Що я готелем займаюся, а не сімейними переговорами. Денисе, я про ці гроші чув від твого батька. Не суму, просто чув. Він говорив, що допоміг Марині з квартирою.
— Говорив, що простив?
— Ні. Але він і про інше говорив. Що Марина сама з ним намучилася.
— Вона сама так вирішила. Я пропонував сиділку.
— Ти пропонував оплачувати половину сиділки. Другу половину їй брати було нізвідки.
Я відвів погляд. Цю розмову я пам’ятав. Тоді батько ще ходив сам, і мені здавалося, що Марина перебільшує. Через місяць стало гірше, але до питання про сиділку ми не повернулися.
— Він міг усе оформити нормально, — сказав я. — Міг написати, що віддає їй гроші за догляд.
— Міг. Тільки ваш батько любив домовитися з кожним окремо. З тобою — одним способом, з нею — іншим. А потім ви обоє думаєте, що другий усе знав.
— Отже, розписку краще віддати?
— Я тобі такого не говорив. Я говорю, що папір правди не скасовує. Просто правда у вас не на одному аркуші міститься.
Наступного вечора Марина сама приїхала до готелю. Я відчинив двері й не одразу її впізнав. Без макіяжу, у простому пуховику, з волоссям, зібраним гумкою, вона виглядала втомленою й старшою.
У руках у неї був ще один пакет.
— Можна увійти? — спитала вона.
Я відступив.
Ліза сиділа на підлозі й складала вежу з пластикових стаканчиків. Побачивши Марину, вона зраділа, але потім подивилася на мене, ніби чекала дозволу.
— Привіт, Лізок, — сказала сестра. — Я тобі дещо принесла.
— Жовтий рушник?
Марина розгубилася.
— Ні. А треба було рушник?
— Тато не знайшов.
— Знайдемо.
Вона дістала розмальовку, олівці й теплий комбінезон. Ліза забрала розмальовку й повернулася на підлогу. Комбінезон залишився лежати на ліжку.
— Ти листа відправив? — спитала Марина.
— Відправив.
— Мені юрист зателефонував.
— Отже, дійшло швидко.
— Віддай розписку. Я напишу тобі іншу, на нормальну суму.
— Що означає нормальну?
— Я не винна тобі сімсот тисяч.
— Тоді навіщо нова розписка?
Марина зняла пуховик, але сідати не стала.
— Бо я не хочу суду. І не хочу, щоб ти ходив по родичах і розповідав, що я вкрала спадщину.
— Я нікому нічого не розповідав.
— Поки що.
— Марино, ти знала про папір. Про спадщину промовчала. У ніч пожежі не пустила нас. А тепер боїшся, що погано виглядатимеш перед родичами?
— Я боюся залишитися без квартири.
— Через сімсот тисяч ти без неї не залишишся.
— Вона продається, Денисе.
Я подивився на неї.
— Що?
— Тому в мене вранці була важлива зустріч. Приходили покупці з ріелтором. Я два місяці готувала квартиру до продажу. У мене іпотека, споживчий кредит за ремонт і зарплата стала майже на третину меншою. Якщо продам, закрию борги й візьму квартиру меншу.
Тепер стали зрозумілі свічки, білий диван і її страх перед запахом диму. Покупці мали побачити бездоганне житло, а на порозі з’явилися ми.
— Ти не пустила нас через показ?
— Не тільки.
— А через що ще?
Марина нарешті сіла на край другого ліжка.
— Я побачила тебе з Лізою й одразу зрозуміла, що ніякого «до ранку» не буде. Куди б ви пішли вранці? Дім згорів. Грошей немає. Дитина. Ти залишився б на тиждень, потім ще на один. Я б не змогла вас виставити, продаж зірвався б, а через місяць мені платити банку.
— Можна було сказати.
— Можна. Я злякалася й сказала про килими. Бо про килими простіше, ніж зізнатися, що я сама ледве тягну.
— А воду через поріг теж було простіше дати?
Вона потерла долонями коліна.
— Не треба, Денисе. Я й так знаю, як це виглядало.
— Воно не виглядало. Воно так і було.
Ліза впустила стаканчики. Один закотився Марині під ногу. Вона підняла його й поставила поруч з іншими.
— Батько сказав, що гроші залишаться мені, — мовила вона. — Після того як я пішла з роботи й вісім місяців майже жила в нього. Він сам сказав: «Годі переказувати, вважай, розрахувалися».
— Чому не написав?
— Бо не думав, що його нестане через два місяці.
— А мені чому не сказав?
— Не знаю. Може, хотів сказати. Може, знав, що ти почнеш рахувати.
— Я почав рахувати тільки після того, як опинився з дитиною в гаражі.
— Ти хочеш, щоб я повернула все?
Я подивився на її руки. Манікюр, який уночі здався мені дорогим і бездоганним, виявився відрослим. На одному нігті був скол.
— Ні. Я хочу, щоб ми не робили вигляд, ніби паперу немає. Ти повернула двісті тисяч. Залишилося мільйон чотириста. Половина вимоги належить тобі самій, половина — мені. Сімсот. У тебе були витрати на батька, і ти справді займалася ним більше за мене. Я готовий це враховувати. Але слово «простив» з’явилося тільки після того, як я знайшов розписку.
— У мене є чеки.
— Принось.
— Не на все. За те, що я мила його, готувала, відпрошувалася з роботи, чеків не дають.
— Я знаю.
Вона вперше подивилася мені прямо в обличчя.
— Не знаєш. Інакше приїздив би частіше.
Я не став сперечатися. Ліза знову почала будувати вежу, акуратно вставляючи один стаканчик в інший. За стіною хтось увімкнув телевізор.
— Ходімо до юриста вдвох, — сказав я. — Порахуємо те, що можна порахувати. За решту домовимося. Але на слово більше не буде.
— Ти мені не віриш?
— Після тих дверей — ні.
Марина кивнула не одразу.
— А ти даси мені час продати квартиру?
— Якщо підпишеш угоду й внесеш частину зараз.
— Скільки?
— Сто п’ятдесят тисяч. Решту за графіком.
— У мене ці гроші відкладені на три платежі з іпотеки.
— У мене три дні тому не було черевиків для доньки.
Вона встала, вдягла пуховик і покликала Лізу. Та підійшла, дозволила себе обійняти, але залишилася поруч зі мною.
— Післязавтра об одинадцятій, — сказала Марина. — Пришли адресу юриста.
— Пришлю.
Біля дверей вона зупинилася.
— Я могла пустити вас хоч на ніч.
Я нічого не відповів. Вона не просила прощення, а я не був готовий полегшувати їй завдання.
Через два дні ми зустрілися в юридичній конторі. Марина принесла чеки на ліки, обстеження й спеціальне ліжко для батька. Частина витрат оплачувалася з його картки, частина — з її. Юрист відділив одне від одного й попросив нас не перебивати.
Ми сперечалися майже дві години. Марина хотіла визнати борг у чотириста тисяч. Я погоджувався на шістсот. У підсумку зупинилися на п’ятистах п’ятдесяти: сто п’ятдесят одразу й по сорок тисяч протягом десяти місяців.
— Якщо квартиру продам раніше, закрию все, — сказала Марина.
— Це внесемо окремим пунктом.
— Ти тепер кожне слово будеш вносити окремим пунктом?
— Якщо воно стосується грошей — так.
Вона скривилася, але сперечатися не стала.
Після підписання Марина переказала першу суму. Я перевірив застосунок при ній. Вона це помітила.
— Думаєш, обману?
— Думаю, що краще перевірити.
Я не порвав стару розписку. Ми передали її юристу на зберігання до повного розрахунку. Марині це не сподобалося, але вона поставила підпис і під цією умовою.
Гроші не повернули нам дім. Вони дозволили зняти невелику квартиру недалеко від Лізиного садка. Хазяйка спершу сумнівалася через дитину, потім побачила довідку про пожежу й погодилася розбити заставу на два місяці.
У квартирі стояв диван із продавленою серединою, на кухні гудів холодильник, а з крана у ванній доводилося чекати гарячу воду. Зате там було сухо, тепло й можна було зачинити двері.
Ліза вибрала собі куток біля вікна. Олексій Петрович віддав нам стару тумбочку з готелю, а хлопці з роботи привезли стіл і мікрохвильовку. Я купив два комплекти постільної білизни, каструлю, тарілки й той самий жовтий рушник.
Першої ночі Ліза довго не засинала.
— А цей дім теж тимчасовий?
— Поки що так.
— А потім наш полагодимо?
— Полагодимо.
— А тітка Марина приходитиме?
Я поправив їй ковдру.
— Якщо захоче й зателефонує заздалегідь.
Через тиждень ми почали розбирати згорілу квартиру. Ремонтники назвали суму, від якої мені довелося вийти на сходовий майданчик і ще раз відкрити калькулятор. Повністю відновити все одразу не виходило. Вирішили спершу зробити дитячу, ванну й кухню, а решту залишити до весни.
Марина зателефонувала ввечері.
— Мені Олексій Петрович сказав, що ти шукаєш, з ким залишити Лізу в суботу.
— Я його не просив тобі телефонувати.
— Він і не питав дозволу. Я можу взяти її до себе. У тебе будуть вільні шість годин.
Першим бажанням було відмовитися. Потім я подивився на мішки зі зіпсованими речами, які треба було винести, і на Лізу, що малювала за столом фіолетове сонце.
— З десятої до шостої, — сказав я. — Нікуди за місто не їздити. Якщо вона попроситься додому, одразу телефонуєш.
— Я вмію поводитися з дитиною.
— Тоді тобі неважко буде виконати три умови.
Марина помовчала.
— Гаразд. З десятої до шостої.
У суботу за п’ять хвилин до десятої вона вже стояла біля під’їзду.
