Мільйонер приніс дружині троянди — але служниця раптом затулила йому рота: «Ви повинні негайно це побачити»…
Андрій скасував усі зустрічі й купив квиток на найближчий рейс. До кінця відрядження залишалося ще три тижні, але він більше не міг позбутися тривоги, яка стискала йому груди щоразу, коли він думав про домівку. Ні дружині, ні доньці він не повідомив про своє повернення.
Дорогою з аеропорту він попросив таксиста зупинитися біля квіткового магазину. Вибрав білі та рожеві троянди — такі самі, які дарував Світлані, коли освітчувався їй. Потримав букет у руках, поправив стебла. Йому хотілося бути поруч із нею, бачити її усмішку не на екрані телефона, а наживо.
Але біля власного будинку Андрій насторожився.
Вікна парадної зали сяяли. Перед воротами стояли дорогі автомобілі, із саду долинали музика й сміх. Світлана влаштувала свято. У їхніх останніх розмовах про цей вечір не прозвучало жодного слова.
— Зупиніться тут, — попросив він, не доїхавши до воріт.
Андрій вийшов із валізою й трояндами, обігнув особняк і попрямував до службового входу. Ключ легко повернувся в замку. За дверима був темний коридор, а десь зовсім близько дзеленчали келихи й лунали оплески.
Він увійшов усередину, намагаючись не шуміти. Тепер несподіване повернення чомусь уже не здавалося такою вдалою ідеєю.
Із глибини коридору з’явилася Галина з тацею порожніх келихів. Побачивши господаря, вона різко зупинилася. Її погляд ковзнув по букету, піднявся до його обличчя — і таця затремтіла.
Один келих упав на мармур. Від різкого дзвону Андрій здригнувся, але Галина навіть не глянула на уламки. Вона стояла бліда, зі сльозами на очах. За всі ці роки він жодного разу не бачив її такою.
Андрій відкрив рота, збираючись заспокоїти жінку. Але вона поквапливо поставила тацю на столик, кинулася до нього й щільно притисла долоню до його губ. Він завмер із трояндами в руці, а Галина нахилилася ближче й уривчастим шепотом промовила:
— Ви повинні негайно це побачити…
Галина прибрала долоню від його губ, озирнулася на двері до парадної зали й потягла Андрія за рукав до службових сходів. Валізу він залишив біля стіни, троянди поклав на столик поруч із тацею.
— Що сталося? Зі Світланою?
— Тихіше, Андрію Миколайовичу. Нагору.
Вона пішла першою, швидко, притримуючи фартух. Сходи були вузькі, для персоналу, і з кожною сходинкою музика ставала глухішою. На другому поверсі пахло лаком — улітку фарбували перила. У коридорі горів один світильник.
Галина зупинилася біля кімнати Насті й відступила вбік, щоб він побачив сам.
На дверях, трохи вище від ручки, був прикручений новий шпінгалет. Ззовні. Свіжі саморізи, стружка від свердла так і лежала на плінтусі — ніхто не підмів.
— Три дні, — сказала Галина. — Я їй їжу ношу. Мені наказали — о дванадцятій, о шостій і о дев’ятій. Більше нічого.
Андрій дивився на блискучий метал і чомусь думав про те, що майстра викликали вдень, при людях, і ніхто в цьому домі не спитав, навіщо.
— Відчиняйте.
— Андрію Миколайовичу, мене Світлана Ігорівна…
— Відчиняйте.
Галина відсунула засувку. Андрій увійшов.
Настя сиділа на підлозі біля вікна, спиною до стіни, у старій футболці й джинсах. Штори були розсунуті, і знизу, із саду, піднімалося світло від гірлянд. На ліжку лежала гора — сукні, коробка від туфель, ще якісь пакети, усе нерозпаковане. Вона підняла голову, побачила батька й не встала.
— О, — сказала вона. — Приїхав.
— Настю.
— Ти до неї? Вона внизу. Там увесь мій день народження.
Він тільки тепер зрозумів: тринадцяте. Дев’ятнадцять років. Він збирався подзвонити їй вранці, за місцевим, і ввечері згадати ще раз.
— Чому ти тут?
— Бо двері зачиняються ззовні.
Вона сказала це спокійно, без сліз, і від цього спокою йому стало гірше, ніж від крику. Андрій сів на край ліжка, зсунувши пакети.
— Де твій телефон?
— У мами. І картка. І паспорт. — Настя потерла долонею коліно. — Я маю дитину, тату. Одинадцять тижнів. У четвер мене везуть до клініки, бо після дванадцяти вже не можна отак, потрібні комісії й усе таке. Мама дізнавалася.
Внизу заграли гучніше, хтось засміявся біля самої тераси.
— Від кого?
— Від Єгора.
— Хто такий Єгор?
Настя подивилася на нього так, що він почув своє запитання збоку.
— Ось, — сказала вона. — Ось це і є відповідь на все.
Він не став сперечатися. Він справді не знав, хто такий Єгор. Він не знав, що його донька із січня не ходить до інституту, — це з’ясувалося за десять хвилин, і з’ясувалося між іншим, як деталь, про яку всі давно в курсі. Він не знав, що Світлана в лютому оплачувала ремонт чужої машини після того, як Настя врізалася в неї на парковці. Він знав, що донька просила переказ «на курси» в березні, і переказав, не питаючи.
— Збирайся, — сказав він.
— Куди?
— До мене. Там порожньо. Збери речі, документи я забе… — він запнувся. — Паспорт я принесу.
Настя не рушила.
— Вона тебе переговорить, — сказала вона. — Вона всіх переговорює.
— Збирайся.
Він вийшов, і Галина все ще стояла в коридорі, притиснувши руки до фартуха.
— Вона вас звільнить, — сказав Андрій.
— Я знаю, — відповіла Галина.
До зали він увійшов як був, у м’ятій сорочці, з дороги. Людей сорок, офіціанти з шампанським, хтось із партнерів, хтось із сусідів, дружина Дмитра в зеленому. Світлана стояла біля рояля з мікрофоном у руці — видно, щойно щось казала. Побачивши його, вона замовкла на півслові, а потім усміхнулася, і усмішка ця була справжня, зраділа, і від неї Андрієві стало зовсім недобре.
— А ось і він! — сказала вона в мікрофон. — Товариші, у нас сьогодні два сюрпризи.
Йому плескали. Його плескали по плечу, питали про відрядження, про цех, про те, коли пуск. Він відповідав: у жовтні. Тримав у руці келих, який йому вклали, і не пив. Батьки якогось хлопчика у світлому піджаку підійшли знайомитися, хлопчик простягнув руку й сказав: «Родіон», і Андрій потис її, не розуміючи ще, навіщо йому цей Родіон.
— Де Настя? — спитав Дмитро. — Нам обіцяли винуватицю.
— Спуститься, — сказала Світлана, підходячи й беручи Андрія під лікоть. — У неї температура зранку. Тримається, але я її нагору відправила.
Вона промовила це легко, звично, як поправляють серветку. Андрій допив-таки півкелиха й поставив його на тацю.
— Ходімо до кабінету.
— Зараз торт.
— Ходімо до кабінету, Світлано.
У кабінеті вона зачинила двері й першим ділом сказала:
— Ти чому не повідомив? Я б машину послала.
— Що в тебе на дверях?
Світлана сіла в його крісло, не в гостьове. Поправила браслет.
— Засувка.
— Ти замкнула доньку.
— Я замкнула дев’ятнадцятирічну дівчину, яка в понеділок пішла з дому об одинадцятій вечора з рюкзаком і повернулася о четвертій ранку на таксі, за яке платила я. — Голос у неї був рівний, але говорила вона швидше, ніж звично. — Вона збиралася до нього жити. У кімнату. Ти знаєш, що в нього кімната в гуртожитку і змінний графік?
— Я взагалі про нього вперше чую.
— Так. Бо тебе тут не було.
— Не перекладай.
— Я не перекладаю, я тобі пояснюю, звідки ти взявся посеред цієї історії. — Світлана підняла на нього очі. — Ти був дома цього року скільки? Лютий тиждень, травневі чотири дні. Я тебе не докоряю, ми так живемо, на це все куплено. Але не приходь сюди з таким обличчям.
— Ти збиралася везти її в четвер до лікаря і мені не сказати.
— Я збиралася тобі сказати в листопаді. Коли все вже буде позаду і її можна буде відновити на другий курс.
Андрій стояв біля вікна. У саду офіціант прибирав розбитий келих, точно так само, як Галина в коридорі.
— Вона не хоче.
— Вона не розуміє. — Світлана відвернулася до столу, навіщось пересунула степлер. — Андрію, я пішла з третього курсу. Мені було двадцять. Я нічого не вмію. Я красива дружина, у мене двадцять років благодійних сніданків, і якщо ти завтра мене виженеш, я піду працювати ким? Ось я не хочу, щоб у неї це було. Я не дитину викидаю. Я не даю їй викинути себе.
— Ти прикрутила до її дверей засув.
— Так, — сказала вона. — Прикрутила. Бо вмовляти я вже пробувала, три місяці.
Він подумав, що вона могла б сказати це інакше, м’якше, і що вона не стала. І що в цьому «три місяці» є правда, якої в нього немає.
— Віддай її паспорт і телефон.
— Ні.
— Світлано.
— Ні. Ти приїхав дві години тому. Ти не знаєш ні його, ні терміну, ні того, що вона мені в середу сказала, а я знаю. — Світлана встала. — Іди до зали. Там люди, вони за столом чотири години. Поговоримо завтра, спокійно, ти з літака.
Андрій вийшов із кабінету, але не до зали. Він піднявся нагору, забрав у Насті сумку — вона зібрала одну, спортивну, — і вони спустилися службовими сходами. Паспорт знайшовся швидко: у верхній шухляді комода в спальні, де Світлана завжди тримала документи, разом із його власним закордонним паспортом і страховими. Телефон він не шукав.
Валізу свою він залишив біля стіни, а троянди так і залишилися на столику для посуду. У машині, яку він викликав, бо своєї за три місяці не торкався, Настя сиділа, притиснувши сумку до живота, і дивилася у вікно.
— Вона не побіжить за нами? — спитала вона.
— Не побіжить, — сказав Андрій. — У неї торт.
Настя фиркнула й заплакала, одразу, як маленька, і плакала півдороги, а він тримав її за плече й нічого не говорив, бо говорити не було чого.
У квартирі не було їжі, а в шафі лежала постільна білизна, яку купувала домробітниця шість років тому. Він застелив диван. Настя пішла в душ, потім сиділа на кухні, їла горіхи з банки й пила воду з-під крана.
— Тобі так можна? — спитав він про воду.
— Тату, — сказала вона, — ти не уявляєш, скільки ти всього не знаєш.
Уранці він купив їй зарядку, сімку й телефон, найзвичайніший. Вона відновила акаунт, і за хвилину в неї задзвонило.
— Єгор, — сказала вона й вийшла з телефоном до кімнати.
Єгор виявився високим, із широкими плечима й дуже втомленим обличчям. Він працював у майстерні, де переварювали рами й фарбували мотоцикли, і приїхав обідньої пори, у футболці з масляною плямою. Вони сиділи в кафе внизу. Єгор потис Андрієві руку міцно, назвав його по імені-батькові, потім увесь час дивився в стіл.
— Ви вибачте, — сказав він. — Я знав.
— Про дитину?
— Що її замкнули. Вона мені в понеділок написала, а потім усе, тиша. Я приїздив до ваших воріт у вівторок, там охорона. Мене не пустили, а я… — він потер долоню об долоню. — Я не знав, що робити. До поліції йти? Вона повнолітня, але це ж мати.
— Ти хочеш цієї дитини? — спитав Андрій.
Настя смикнулася:
— Тату.
— Я питаю його.
Єгор помовчав. Довго, незручно довго. Офіціантка встигла принести їм три чашки й піти.
— Я хочу Настю, — сказав він нарешті. — А дитини я боюся. У мене кімната, я за неї тринадцять плачу. Я своїй матері допомагаю. Я говорив Насті у квітні: скажи своїм одразу, поки не пізно, щоб без оцього… щоб по-людськи. Вона все тягла.
— Я не тягла, я не знала, як.
— Ти тягла, Настю.
Вона встала й пішла до виходу, а потім повернулася й сіла — бо йти їй було нікуди, і всі троє це розуміли.
Андрій замовив собі ще кави, якої не хотів, і сказав:
— Отже так. Я не буду тебе женити й не буду тебе виганяти. Настя живе в мене, поки не вирішить. Вирішує вона. Але, — він подивився на доньку, — з лікарем. І в серпні ти подаєш на відновлення або йдеш працювати, будь-що, але не сидиш.
— Це умови? — спитала Настя.
— Так.
— Ти як вона.
— Можливо, — сказав він.
Світлана подзвонила ввечері. Не Насті — йому.
— Привези її додому, — сказала вона. — Годі.
— Ні.
— Андрію, у неї в п’ятницю спливає термін. Ти взагалі розумієш, що після дванадцяти тижнів це вже інша процедура, інші папери, комісія? Ти ламаєш їй усе, бо тобі стало соромно.
— Може, й соромно.
— Прекрасно. Лікуйся за свій рахунок, а не за її.
Вона відключилася першою. Через двадцять хвилин передзвонила й спитала, чи є в Насті зимова куртка, бо там у квартирі немає нічого, і чи не треба прислати. Він сказав, що зараз липень. Світлана сказала: «Так» — і знову відключилася.
У суботу Андрій поїхав до будинку за рештою речей доньки. Двері відчинила незнайома жінка років тридцяти, у такій самій формі, і сказала, що вона Оксана.
Галину він знайшов через два дні, за містом, у її сестри. Вона вийшла до нього у двір, у домашньому, і сіла на лавку.
— Розрахунок дали, — сказала вона. — Навіть за два тижні наперед. Світлана Ігорівна сказала: без претензій, але щоб більше в домі не було.
— Я з нею поговорю.
— Не треба, Андрію Миколайовичу. Двадцять один рік — і поговорити. — Галина похитала головою. — Я на неї зла не тримаю. Я б на її місці теж, мабуть, вигнала. Я ж за її спиною зробила.
Він дістав конверт. Вона взяла — не одразу, але взяла, бо в сестри троє і бо нерозумно не брати.
— Рекомендацію напишу. Хочете, до Дмитра Сергійовича подзвоню, у них дім більший за наш.
— Подзвоніть, — сказала Галина. І потім: — Як Настенька?
— Їсть горіхи. Спить до одинадцятої.
— Нехай спить, — сказала Галина. — Їй зараз треба.
Він ішов до машини й думав, що по-доброму мав би вимагати її назад, поставити питання, натиснути. І що дім — це територія Світлани, там усе тримається на її розкладі, її списках і її людях, і якщо він зараз туди влізе, то заплатить за це знову не він.
До лікаря Настю повів він. Сидів у коридорі платного центру, між двома парами, читав у телефоні зведення по цеху й не розумів прочитаного. Настя вийшла через сорок хвилин із роздруківкою, сіла поруч і сказала:
— Усе гаразд. Дванадцять тижнів і три дні.
— Отже, пізно.
— Отже, пізно, — сказала вона й подивилася в стіну. — Тату, а якби я вчора сказала, що хочу, ти б повіз?
— Так.
— Чесно?
— Повіз би. Мені б це не сподобалося.
Вона кивнула, акуратно склала роздруківку вдвоє й більше цю тему не піднімала. Увечері Андрій чув через двері, як вона довго говорила з Єгором — спочатку тихо, потім до крику, потім знову тихо. О першій ночі вона вийшла на кухню, де він сидів із ноутбуком, і сказала:
— Він у неділю прийде полицю вішати. У тебе дірки в стіні з цвяхами.
— У мене перфоратора немає.
— У нього є.
Через тиждень Андрій полетів знову у відрядження — не на три тижні, на чотири дні. Пуск він зсунути не міг, але й сидіти там до кінця не став: підписав те, що мав підписати, і передав будівництво Дмитрові, віддавши йому свою частину з управління до кінця року. Дмитро не відмовився. За це Андрій втратив вісім відсотків від того, на що розраховував у жовтні, і коли рахував у літаку, піймав себе на тому, що вперше в житті ділить гроші не на відсотки, а на місяці: скільки місяців оренди, скільки коляска, скільки на те, щоб Настя рік нічого не вирішувала в поспіху.
Квартиру для доньки він винайняв у вересні, за двадцять хвилин від майстерні, де працював Єгор. Однушка, третій поверх, старий лінолеум у коридорі. Настя відновилася на другий курс на заочне — сама сходила до деканату, повернулася зла й задоволена. Єгор перевіз до неї два ящики з інструментом, прасувальну дошку своєї матері й мотоциклетний шолом, який поставив на підвіконня і який їм усім заважав.
Світлана не дзвонила доньці два місяці. На початку жовтня вона приїхала, знаючи, що Настя там — та того дня приїздила по решту книжок. Андрій відчинив двері й побачив дружину з плоскою папкою в руках, у пальті, з парасолькою, з якої капало на килимок.
— Я на десять хвилин, — сказала вона.
Настя вийшла з кімнати й зупинилася в проході. Живіт був уже видно, і Світлана подивилася на нього один раз, коротко, і відвела очі.
— Ось, — сказала вона й поклала папку на комод. — Свідоцтво про народження, страховий поліс, твоя картка з поліклініки й довідка про щеплення. Поліс старий, його треба міняти за пропискою, у тебе прописка наша. Я записала на вівторок на одинадцяту, можеш не ходити, відміню.
— Мамо.
— Я не буду це обговорювати, — сказала Світлана. — Ні сьогодні, ні потім. Я тобі не подруга.
Вона застебнула пальто, хоч не розстібала.
— Там ще в папці телефон Марини Львівни, вона в перинатальному. Скажеш, що від мене. Не ходи по цих твоїх центрах із кавомашиною, там дівчата після коледжу.
— Добре, — сказала Настя.
Світлана кивнула й вийшла на площадку. Андрій вийшов за нею й притримав двері ліфта.
— Дякую.
— Нема за що, — сказала вона. — Ти подумав, як ти будеш жити, коли вона з ним розійдеться через два роки й приїде до тебе з дитиною?
— Ні.
— Подумай. — Світлана зайшла в ліфт і натиснула кнопку. — У домі перефарбували другу гостьову. Засувку я зняла, якщо тобі цікаво. Дірки залишилися, там штукатурити треба.
Двері зачинилися. Андрій постояв на площадці, потім повернувся до квартири, де донька сиділа на підлозі й складала книжки в дві купи — які забрати зараз, які потім.
— Дай папку, — сказав він. — Поліс я сам поміняю, у мене у вівторок усе одно нічого.
Так почалося їхнє нове життя.
