Хочу я з вами, Олено Петрівно Великдень зустріти.
-Олено Петрівно, так ви ж не з тих, що скажуть щось одразу в очі і позаочі. Я вас добре знаю.
Усміхнулась, як завжди, спокійно:
– Ой, гарна сумка, доню.
А Діор – то, певно, не з наших.
Невістка сміється:
— Та що ви, мамо, це ж бренд такий!
Французький!
У Венеції всі носять.
Це мода.
А я стою й думаю.
Мода — то добре. Але ж скільки тепла, скільки праці я вклала в той Великдень.
Стіл ломився. Паски пахли, як колись у маминої мами.
І чорнослив той – я ж не просто так його клала, то ж її улюблений смак.
Сиділа я потім на кухні сама.
Вікно відчинене, запах бузку з саду, ніч тиха, і серце трохи защеміло.
Не за подарунком, ні ні.
За тим, що любов, видно, в моду не входить.
Її не надягають, не купують, не викладають в інстаграм.
А зранку встала, як завжди. Нагодувала, зібрала, усміхнулась.
Бо я — мама. Бо я — Олена Петрівна.
А мами — вони завжди пригощають, навіть коли в них нічого не просять. І печуть Медовий з чорносливом, бо знають, що смак дитинства — він найдорожчий.
Навіть дорожчий за Діора.
Автор історії: Олеся Карменська.
