— Ну, ти уявляєш? – Ганна розповідала подрузі про останні події зі свого життя, намагаючись не розсміятись раніше часу. – Пам’ятаєш, як я плакала, коли Костя пішов до тієї… Як там її? Соня? Ольга? Ну, неважливо! Тоді мені здавалося, що це кінець світу. Я так плакала…
— Пам’ятаю, пам’ятаю, – відповіла Оксана, сьорбаючи свій коктейль. – Я тобі казала, що це буде на краще.
— Я тоді стільки дурниць наробила. І свекрусі дзвонила, і зі свекром посварилась, речі його повикидала, з квартири, щоб нічого не залишилось. Навіть, спільні фотографії порізала. Ще багато чого зробила, але не про це хотіла тобі розповісти. Я тоді не уявляла, на скільки все обернеться.
— Ну, продовжуй, – подрузі не терпілося дізнатися подробиці.
— І тут телефонує вона, нове “кохання” Кості! – Ганна театрально закотила очі, імітуючи паніку на іншому кінці дроту. – І плаче, уявляєш? Каже: “Заберіть його назад!” Я мало не розсміялася прямо у слухавку, але стрималася… трохи.
— Та невже? – Оксана вже сміялася, не в змозі стримати емоцій. – І що ти їй відповіла?
— Ну що ж я могла відповісти? – Ганна знизала плечима. – Я сказала їй: “Кохання вам щирого, що я ще можу сказати?”
А вона починає жалітись:
– “Але він не хоче з’їжджати з моєї квартири! З ним неможливо жити! Постійно все критикує, розкидає свої речі скрізь, навіть зубну пасту не закручує!” Ти ж знаєш, це класика.
— І що далі? – Оксана витирала сльози сміху серветкою.
— Ну, що далі? – продовжила подруга, відкинувшись на спинку стільця. – Я їй кажу: “Викличте поліцію, якщо він вам так заважає! Що я ще можу зробити? Хіба що передати привіт і побажати успіху.” І поклала слухавку!
— Слухай, це ж треба такому статись! – Оксана реготала, тримаючись за живіт. – Ти ж завжди казала, що він трохи… ну, з привітом.
— Та ні, він не “трохи”, він повністю з привітом і добрячим! – Ганна нахилилась ближче до подруги й пошепки додала: – У нього ціла колекція якихось незрозумілих хобі. Скажімо, він міг годинами малювати якісь дивні схеми для “ідеального городу”, хоча ми ніколи й не мали дачі! Або купував мішками якісь інструменти для ремонту, які так і не використовував. І тепер його нова пасія з цим всім має жити. Я б йому ще й пару мішків інструментів підкинула на прощання!
Оксана не могла зупинитись від сміху.
— Ти просто щаслива, що позбулась його, – підсумувала вона, тримаючись за голову. – І знаєш, що найкумедніше? Вона ж, мабуть, думала, що все буде інакше! А тепер дзвонить та благає забрати його назад!
— Так, це як бонус після розлучення, – підморгнула Ганна. – Тільки ось один нюанс – бонус мені не потрібен! Так, послухай, що було далі.
— Ще є продовження? – здивувалась подруга.
— Одного вечора я почула дзвінок у двері. Гостей не очікувала, думала не відкривати. Той, хто стояв за дверима, наполегливо дзвонив. Потім я почула жіночий голос: “Відкрий двері, Ганно, я знаю, ти вдома”. Я відкрила, а там стояла Олена Петрівна, моя свекруха з речами та її син, мій колишній.
Вона благала мене пустити його назад. Казала, що його вигнала нова дружина й немає йому бідолашному де жити. Я холодно подивилась на свекруху, на її сина та на речі й промовила:
– “Ви до мене додому сміття принесли? Що у себе залишити не хочете?”
Свекруху обурилася:
– “Яке сміття? Ти мого сина сміттям назвала?”
Потім вона мене ще довго лаяла, забрала лахи, які принесла, свого сина та десь пішла. Напевно до себе додому. Я його з того часу не бачила й свекруха більше не приходила, та, навіть не дзвонила.
Подруга вибухнула сміхом, а потім додала:
— Як вправно ти їх на місце поставила, я б до такого не додумалась.
— А що? Думає, погуляє та назад повернеться? Він назавжди йшов, то нехай і йде собі своїм шляхом. Мені він не потрібен.
Подруги розреготалися знову, а паб продовжував жити своїм життям, як ніби ніколи не чув таких веселих та дивних історій.
