Іван Петрович був переконаний, що рибалка — це не просто хобі, а справжнє мистецтво. Він міг годинами розповідати про найкращі місця для лову, секрети виготовлення наживки та філософію про рибалку й рибку. Але була одна маленька проблема: Іван Петрович чомусь ніколи не зловив навіть крихітного карасика.
Кожної неділі зрання він вирушав на озеро, обвішаний всілякими снастями, від найдорожчої вудки до саморобних поплавців. Сидів годинами, закидаючи волосінь, але все було марно. Риба, ніби відчуваючи його присутність, ховалася десь у глибинах.
— Знаєш, Іване Петровичу, казав йому сусід Микола, який зазвичай повертався з риболовлі з повним відром улову, може, ти просто занадто сильно хочеш зловити рибу? Вони ж відчувають наш настрій.
— Нісенітниця! – Відповів Іван Петрович. – Рибалка — це точна наука! Тут головне терпіння та знання.
Одного разу, коли Іван Петрович знову повернувся додому з порожніми руками, дружина Наталя не витримала:
— Іване, ну скільки можна? Ти вже весь холодильник забив рибою, яку купив у магазині, а сам сидиш на озері й нудьгуєш. Може, тобі краще зайнятися чимось іншим?
Іван Петрович образився. Він вирішив довести дружині, що він справжній майстер рибалки. Наступної неділі він вирушив на озеро з новим настроєм. Цього разу він уявив себе не просто рибалкою, а справжнім мисливцем, який полює на найрозумнішу і найобережнішу здобич.
Він закинув вудку та затаїв подих. Минуло з пів години… І раптом поплавок повільно пішов під воду. Іван Петрович почав витягувати улов. З води показався… старий гумовий чобіт, який той загубив ще минулої весни.
Іван Петрович з розчаруванням жбурнув здобич в очерет й зітхнув.
— Мабуть, це знак, – сказав він сам до себе. – Може, мені все-таки варто спробувати щось інше…
