“Я все зроблю для тебе, доню,” – думала вона, спостерігаючи за щоденними труднощами, з якими стикалася її донька Оля, залишаючи її вдома. Вона сподівалася, що її зусилля не будуть марними.
Одного дня, після кількох років роботи в Італії, Ірина нарешті змогла придбати будинок для Олі. І, хоча це була велика перемога для неї, сама Ірина ще не знала, що це рішення стане початком низки непередбачуваних подій.
Ірина повернулася додому, і її зустрічали з радістю. Вона принесла з собою не тільки подарунки, але й новий етап у своєму житті: нового чоловіка, який, як вона сподівалася, стане частиною їхньої родини.
“Це Олег. Він дуже хороший чоловік,” – сказала Ірина, вводячи його до будинку, де Оля на неї чекала.
Оля подивилася на нового чоловіка матері з невеликим сумнівом. Вона була зосереджена на іншому – на власному житті.
“Вітаю, мамо,” – сказала Оля, але тон її голосу видавав певну відчуженість. Вона не знала, що думати про нову людину в їхньому житті.
Ірина хотіла, щоб донька була щасливою, але не могла зрозуміти, чому її донька була такою неприємною.
“Ти ж не розумієш,” – сказала Ірина, зітхаючи. “Я хотіла, щоб ти мала все, що я не змогла мати. Щоб ти не жила, як я, орендуючи квартиру. Я віддала всі сили і час, щоб це стало можливим. І ти повинна зрозуміти, що я це робила не тільки для себе, але й для тебе!”
Оля на мить замовкла, але її обличчя не виражало того захвату, якого чекала Ірина.
“Мамо, я вдячна тобі за все. Мені потрібно більше часу на все це. Не поспішай,” – сказала Оля і пішла до своєї кімнати.
Через кілька місяців ситуація змінилася. Оля,усе ж таки заселилася в новий будинок. Однак життя не стало безхмарним, і з часом Ірина і Олег почали мати труднощі.
Олег, попри добрі наміри, не зміг знайти стабільну роботу, а саму Ірину почали турбувати самопочуття. Вони потрапили в скруту.
” Доню, нам важко. Ми не можемо заплатити за все,” – сказала Ірина, знову набираючи номер Олі. “Можливо, ти можеш допомогти?”
Оля відповіла з холодним тоном: “Мамо, я вам не можу дати грошей. Ви самі повинні вирішити свої проблеми.”
Ірина відчула, як її ноги підкошуються. Вона довго працювала, щоб дати доньці все, а тепер вона відмовлялася навіть допомогти.
Наступного дня Ірина і Олег знову опинилися на порозі будинку Олі, сподіваючись, що хоча б на цей раз вона їх впустить.
“Ми можемо поговорити?” – спитала Ірина, стоячи на порозі.
Оля відкрила двері, але її погляд був холодним і відчуженим.
“Вибачте, але не можу вас пустити і не можу вам допомогти,” – сказала Оля, не зводячи погляду.
Ірина не могла зрозуміти, що сталося. Вона дбала про доньку, вкладала в її майбутнє, а вона так просто її відкинула.
“Ти не розумієш!” – вигукнула Ірина, і сльози накотилися на її очі. “Я все робила для тебе, щоб ти була щаслива. А ти навіть не хочеш допомогти своїй матері!”
Ірина, стоячи на порозі дому своєї доньки, відчувала, як серце обливається від розчарування і болю. Вона вже готова була прийняти будь-яку відповідь, але слова Олі здивували її ще більше, ніж вона могла очікувати.
“Мамо, я… я хочу сказати щось важливе,” – почала Оля, але вигляд її був сповнений тривоги, наче вона не могла знайти правильних слів.
Ірина з нетерпінням чекала, що ж вона скаже. Можливо, хоч якось можна буде розв’язати цю ситуацію. Але наступні слова Олі стали для неї справжньою несподіванкою..
“У мене є хлопець, мамо. І я його дуже люблю. Ми хочемо одружитися,” – сказала Оля, швидко ковтаючи слова, неначе боялася, що не зможе їх вимовити.
Ірина намагалась зрозуміти, чому донька вирішила сказати їй це саме зараз, в момент їхнього відчаю.
“Це чудово, доню!” – вигукнула Ірина, намагаючись бути підтримкою, хоча всередині вона відчувала розгубленість. “Але чому ти про це не сказала раніше? Ми можемо допомогти вам з весіллям.”
Оля взяла глибокий подих, ніби готуючись до важливої заяви.
“Ми хочемо влаштувати весілля, але для цього потрібні гроші. Ми хочемо святкувати, і я хочу, щоб це було щось особливе. Мамо… мені потрібна допомога,” – сказала Оля, її голос став тихішим, і вона нахилила голову, ніби це було найскладніше для неї.
Ірина відчула, як її обличчя блідне. Вона думала, що після всього, що сталося, після її важкої праці в Італії і прагнення дати доньці все, що вона могла, ця новина стане для неї важкою.
“Гроші, доню?” – повторила Ірина, не вірячи своїм вухам. “Ти хочеш грошей для весілля… прямо зараз, коли ми у скруті? Але ми самі в боргах. Як ти можеш цього не розуміти?”
Оля почервоніла від хвилювання, але потім вигукнула, зібравши всю сміливість: “Я розумію, що ви в складній ситуації, мамо. Але ми теж маємо право на щастя. Я хочу святкувати, і я готова працювати, щоб це стало можливим. Просто… я хочу, щоб ви мене підтримали.”
Ірина замовкла. Вона не знала, що відповісти. Всі її плани, всі її старання, здавалися незначними перед цією новою реальністю.
“Я не можу зараз допомогти, Оля,” – сказала Ірина тихо. “У нас немає коштів. Ми не можемо фінансувати твоє весілля.”
Оля зітхнула і, дивлячись у вічі матері, додала:
“Я розумію, мамо. Я просто подумала, що, можливо, ви б могли допомогти. Але, якщо ні, я все одно влаштую це сама.”
Вона зробила крок назад, і перед Іриною знову з’явився той холодний поріг, який відокремлював її від доньки. Оля повернулася і, не сказавши більше ні слова, закрила двері прямо перед їхнім носом.
Ірина стояла перед дверима, очі були наповнені слізьми. Вона не знала, як реагувати. Вона розуміла, що не може допомогти, але те, як відреагувала Оля, було настільки болючим. Олег, який стояв поруч з Іриною, поклав руку їй на плече.
“Я не знаю, чому вона так вчинила,” – сказала Ірина, повільно крокуючи від дверей. “Я завжди прагнула їй дати найкраще. А тепер вона… вона мене не зрозуміла.”
Чи вважаєте ви, що Оля мала право просити допомоги у матері в такий важкий час?
Автор: Віра Лісова
