Надія надіялася, що її старша донька Оля після закінчення школи піде на роботу. Тоді в їхній сім’ї, де, було ще четверо дівчат, стане легше жити. Але – ні, так не сталося!Оля зізналася, що при надії і скоро залишить їх дім, бо батьки нареченого Івана захотіли щоб вони у них залишились жити.
Іванові батьки теж не очікували, що син надумає женитися, адже йому заледве виповнилося девятнадцять.
«Що ж, клич свою Олену. Познайомимся», – сказала мати Галина, коли син сповістив їй новину. Оля боязко переступила поріг Іванового дому. Проте, мати хлопця Галина підійшла до неї і промовила: «Сідай до столу, невістко. Пообідаєш з нами.
Оля, як на духу, вилила Івановим батькам свою історію. Мешкають вони в сусідньому селі. Живуть скромно. Батько почав прикладатися до чарки. Коли Оля розповіла про себе, Галина, мати Івана пустила сльозу. І щоб якось переключити увагу жінка сказала: «Хвилиночку, я вам щось покажу», – та дістала зі шкатулки дві золоті обручки. «На нові коштів у нас нема, але ці – набагато цінніші, бо дісталися нам від батьків, які у любові і злагоді прожили півстоліття. Тож хай ці обручки принесуть щастя вам, діти. І благословлять на добру путь».
Оля відразу влилася в їхню сім’ю. Щоб догодити свекрусі рано вставала, поспішала на господарку. Швидко минав час. Двійко діток приніс їм лелека, Ромчика і Антоніну. Іван виявився майстром на всі руки. Сам добудував їх дім, зробив гойдалку дітям. Був турботливим батьком і люблячим чоловіком.Батьки його не могли нахвалитися чудовою невісткою. Здавалося, щастя назавжди оселилося в їх домі. Якби не Світлана – нова бухгалтерка, яка прибула на фірму, де працював Іван, і перевернула усе їхнє життя.
Високий, говіркий Іван відразу впав в очі Світлані. Молода жінка всіляко намагалася привернути увагу чоловіка, вона стала щовечора засипати його повідомленнями, у яких відкрито писала про свої почуття.
Одного дня, коли Іван був у погребі, знову надійшло чергове повідомлення, в якому Світлана кликала його на побачення на околицю села. Де його, на своїй машині буде чекати. А Оля почула звук телефону і прочитала. Тремтячими пальцями вона видалила текст.
«Що з тобою? Ти якась бліда», – запитав Іван.
«Голова розболілася», – мовила жінка. Сама ж подумала: на побачення з тою піде вона! Зробить тій Світлані сюрприз!
Заледве дочекавшись вечора, Оля поспішила з дому. Шикарну іномарку Світлани жінка побачила здаля. Підійшла зненацька. Світлана аж здригнулася. «Що, не чекала, що замість Івана на побачення прийде його дружина?» – закричала Оля. Світлана швидко себе опанувала: «Яка дружина? Іван казав, що неодружений. Вже півроку у нас роман, ми кохаємо одне одного». Жінка говорила так упевнено, що Оля вже й не сумнівалася в правдивості її слів. Тож, замість вчепитися в волосся Світлані, як планувала, розплакалася і пішла геть.
Повертатися додому не хотілося. Вирішила поїхати в село до матері, Олі як ніколи, захотілося виплакатися у неї на плечі, обійняти, поцілувати.
Пані Надія дуже зраділа появі доньки. В той час, Іван місця собі не знаходив, коли Оля не прийшла ночувати додому. Раніше ніколи такого не траплялося. Ще й телефон був поза зоною досяжності. Звісно, жінка навмисно його вимкнула. Іван не розумів і сам, чому раптом йому захотілося поділитися цим з Світланою.
«Безсумнівно, у неї є інший, розумієш?» – жінка делікатно налаштовувала Івана проти дружини. Сама ж, нічого не сказала про зустріч з Олею, та запросила чоловіка до себе.
Коли через два дні Оля з’явилася в домі, від неї відверталися всі. Навіть діти втекли в сусідню кімнату.
«Хто він?» – став трясти її за плечі Іван. Жінка була розгубленою. Що ж виходить? Світлана стверджувала, що є коханкою Івана, а вийшло так, нібито, вона сама – зраджує йому. І навіть вислухати її ніхто не хоче.
Тієї ночі вже Іван не ночував вдома. Він пішов до Світлани, шукав розради з нею. Вона майстерно переконувала його, що у Олі є інший. Навіщо вона йому така?
Усе частіше Іван не приходив з роботи додому, уникав розмови з дружиною. І вона не витримала – подала на розлучення. Якось поїхала Оля у місто на ринок скупитися дітям до школи. Нові ціни її здивували. Доведеться ще раз їхати, бо грошей, які взяла з собою, виявилося замало. Враз її погляд впав на будівлю з написом «Ломбард». Чудово! Зараз вона здасть обручку і купить все, що треба. Ця обручка не принесла їй щастя, тому шкодувати за нею не буде. Так і зробила.
Та вночі їй приснилася Галина, мати Івана. Нібито вона подає їй ту саму обручку і сумно каже: «Що ж ти наробила, доню?». Оля проснулася в поту холодному від цього і вирішила що обов`язково поверне її.
Зранку, вона поспіхом стала збиратися на автобус. Всю дорогу благала Господа, аби встигнути повернути свою обручку. Переступивши поріг ломбарду, ледь не зомліла, побачивши Івана, який розглядав її обручку. Чоловік пояснив, що власник ломбарду – його давній друг. Він і повідомив про те, що вона здала обручку.
«Мама, дізнавшись про це, аж захворіла. Тому, я викуплю її», – пояснив Іван. «Ні!», – вихопилося у Олі. «Я сама викуплю її. Але повертати не хочу, не буду. Можна?». «Це – твоє право», – відповів Іван. Оля дивилася на нього, такого, рідного. Нині Іван і Оля знову разом. Вони – щасливі. Винні обоє, бо не слухали голосу свого серця, а язика чужої людини. Оля тепер знає напевне: материнське благословення – святе.
