Оля приїхала в Італію з надією на краще життя, як і більшість українських жінок. Вона працювала в кафе, де готувала піцу, жарила каву та намагалася не думати про свою маленьку квартиру на околиці Риму, яку вона орендувала разом з кількома іншими заробітчанками. Всі вони мріяли повернутися додому з грошима, купити собі будинок чи хоча б почати нове життя. Але все було не так просто, як здавалося на початку.
Одного теплого осіннього дня, коли Оля знову прийшла на роботу в кафе, її увагу привернув чоловік, який сидів за столиком біля вікна. Це був Пабло, італієць, на вигляд трохи старший за неї, з темним волоссям, глибокими карими очима і борідкою. Він був добре одягнений, у класичному темному костюмі, що виглядало дуже елегантно для звичайного відвідувача кафе. Оля помітила, як він посміхнувся їй, коли вона принесла меню.
“Італієць,” – подумала Оля, – “мабуть, багатий і буде добре платити за каву та водити по ресторанам мене”.
Пабло замовив еспресо і почав з нею розмову. Він говорив дещо незграбно, але Оля зрозуміла, що він намагається бути ввічливим і знайти спільну мову. Чоловік був трохи старший за неї, але в його очах була якась магічна впевненість, що змушувала Олю відчути себе не такою звичайною українкою.
“Ви українка?” – запитав він, дивлячись на неї уважно.
“Так, а ви?” – Оля посміхнулася, намагаючись приховати свій акцент.
“Я Пабло, італієць. Але живу тут уже не так давно, працюю на IT-компанію,” – відповів він. – “Тут з друзями. Ви часто працюєте в цьому кафе?”
“Щодня,” – відповіла Оля. – “Робота не складна, але багато людей не розуміють, як важко насправді бути в Італії без знання мови.”
“Знайомий стан,” – погодився Павло. – “Я теж не завжди розумів місцеву мову, поки не почав багато спілкуватися. Але це вже не так важко.
Розмова плавно перетікала від одного питання до іншого, і Пабло здався Олі таким, що розуміє її і підтримує її прагнення до кращого життя. Вона почала відчувати до нього певну симпатію. Хоч він і був італієць, але він був такий близький і зрозумілий. Вони ще кілька разів зустрічалися в кафе, і з кожним разом Оля відчувала, як між ними зростає симпатія.
Через кілька тижнів Павло запросив Олю на вечерю в один із римських ресторанів. Оля, хоч і була скромною дівчиною з села, прийняла запрошення і вирушила до ресторану в найкращій сукні, що могла собі дозволити.
Пабло був галантним, відкрив для неї двері, допоміг сісти за столик. Але вже за кілька хвилин вона помітила, що він якийсь дивний: він не дуже часто посміхається, не веде себе, як звичайно роблять закохані чоловіки. Весь вечір він говорив про свою роботу, про труднощі в Італії, про різні проблеми. Оля слухала, але чомусь не могла позбутися відчуття, що в його словах щось не так.
Після вечері Павло попросив її не брати таксі і пішки йти додому, тому що у нього, мовляв, не було достатньо грошей на таксі. Оля була трохи здивована, адже вона знала, що в Італії таксі – це не найдешевший спосіб пересування. Але вирішила, що не варто на цьому зациклюватися, тому що, може, у нього справді важкий період.
Через кілька днів він знову зателефонував Олі, запросив її на прогулянку по Риму. Вони гуляли містом, сміялися, обговорювали життя, але в якийсь момент Оля помітила, що Пабло став ще більше замкнутим, і кожного разу, коли мова заходила про гроші чи фінансові справи, він ставав дивним.
“У тебе все гаразд?” – запитала вона, коли він знову почав говорити про свої борги.
“Та так, все нормально,” – він знову відмахнувся. – “Трошки складно з фінансами, але я впораюся.”
Оля не могла зрозуміти, чому він не говорить відверто. Вже за кілька тижнів вона почала відчувати, що Пабло не є тим, ким здавався на перший погляд. Він не був багатим, як вона думала, і до того ж виявилося, що у нього були великі борги – як фінансові, так і емоційні. Часом він виглядав як чоловік, що живе на грані виживання.
Але чим більше Оля його пізнавала, тим більше починала любити його. Їй здавалося, що саме в цій складній ситуації вони могли б підтримати один одного. Вона почала питати, чому він не каже про свої проблеми відразу, а замість того постійно їх приховує.
“Не люблю просити допомоги,” – відповів він якось, знизивши плечима. – “Я ж чоловік, я повинен сам впоратися.”
Оля зрозуміла, що, попри все, у ньому є якась таємничість, яка змушує її хоч трохи сумніватися в його чесності. Вона не була наївною, і хоча він здавався чудовим на перший погляд, тепер здавалося, що він приховує від неї набагато більше, ніж вона могла уявити.
Одного разу Оля знайшла в його сумці листи від кредиторів. Виявилося, що Павло не тільки не мав грошей, а й був у глибоких боргах, які він просто не міг віддати. Це було неприємно для Олі. Вона була здивована і обурена, що він так довго тримав це в таємниці.
“Але чому ти не сказав мені?” – запитала вона.
“Не хотів тебе обтяжувати,” – відповів він, не дивлячись їй в очі.
Оля не знала, що робити. Вона любила його, але чи готова вона бути з чоловіком, який не тільки не може дати їй фінансову стабільність, а й постійно намагається приховати свої проблеми? Вона знову поставила собі питання, на яке не могла знайти відповідь.
Через кілька місяців Оля зрозуміла, що це був лише момент слабкості. Вона не могла жити в такій ситуації, де Пабло постійно тягне її до своїх проблем і не дає їй можливості розвиватися.
В кінці кінців Оля вирішила залишити Пабла, хоч це було важко. Вона повернулася до роботи в кафе, де почала більше звертати увагу на свої мрії та цілі, не даючи комусь іншому забирати її енергію.
Пабло залишився зі своїми боргами, але з великим усвідомленням, що життя – це не лише романтика, а й реальні труднощі, з якими потрібно вчитися жити.
А Оля, хоч і пережила болісний розрив, зрозуміла одну важливу річ: любити – це добре, але любити себе – ще краще.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
