Янгол сидів тихо-тихо у неї на плечі.
Боявся найменшим порухом власних крил, потривожити потоки її думок, щоб бува не сполохати.
А їх була повновода ріка, що текла-розтікалася, бурлила й вирувала, як і емоції, що переповнювали її серце та душу…
Збоку виглядало, ніби сидить вона заглиблена у власні думки, відсторонена, відмежована од всього світу, сліпа й глуха до того, що її оточує.
Можливо, так воно й було, а може далеко не так…
Та насправді про це лише знали двоє – вона, та ще той Янгол, що примостився у неї на плечі…
Вона завжди знала про його незриму присутність.
Непомильно відчувала її, і була неймовірно вдячна за його підтримку.
Думки…
Вони переповнювали її єство й іноді здавалося, що ще мить, і вона вибухне від їхнього натиску.
Проте, дивним чином ставалося так, що напір бурхливої ріки думок сам собою слабшав.
Кволів і під шелест янгольських крил малів до ледь помітного потічка.
Це давало їй можливість не збожеволіти й перепочити від неймовірної навали, з якою вона чим раз, то все важче давала собі раду.
Саме Янгол легким доторком крила рятував її уже вкотре, наче знав, що їй пора перепочити.
Ось так вони й жили вже хто зна скільки часу разом – дівчина з особливими потребами та Янгол у неї на плечі.
©В.С.
Фото, Олександри К. 2023 р.