Мені трохи за 40. Років п’ять тому я розлучився з дружиною і життя з того часу пішло трохи в інший бік. Час від часу виникає відчуття порожнечі, ніби чогось не вистачає. Якось так і живу – працюю, зустрічаюсь з друзями, але розумію, що хочеться більшого – тепла, ніжних стосунків, палких обіймів. Останні пів року почав я спілкуватися з Оленою, яка зацікавила мене своєю прямолінійністю.
Вона відразу дала зрозуміти, що не шукає пригод на одну ніч. Близькості між нами не було, хоча ми ходили у кав’ярні, у кіно, гуляли містом. У мене є мрія, просто посидіти з нею вдома, поїсти якусь смачну їжу, подивитись фільм. Проте з Оленою все це якось не складається. Вона любить довгі прогулянки, і я навіть почав думати, що це не так вже й погано.
Нещодавно ми поцілувались. Це був не той момент, коли все у серці вибухає і перетворюється на феєрверк, скоріше щось звичне, як механічний процес. Але у нас є інше – ніжність, тепло, її рука в моїй. Здається, що інколи ми просто уникаємо якихось важливих моментів, соромлячись, як діти, зробити крок вперед.
— Як думаєш, що буде далі? – спитав я її одного разу, коли ми сиділи на лавці біля річки.
— Не знаю, – вона поглянула на мене і всміхнулася. – Може просто будемо гуляти й далі?
Я відчув дивний дискомфорт, ніби вона хоче сказати щось більше, але боїться мене образити.
Ми не бачились десь три місяці, адже я виїжджав у Харків у справах. Але на її день народження надіслав кур’єром красиві квіти. Мабуть, це було правильно зроблено, бо вона знову почала зі мною спілкуватись.
— Давай прогуляймося, – пишу їй. Вона погоджується, але щоразу після наших зустрічей у мене з’являється відчуття, що це може бути черговий стоп. Ось, як минулого разу, коли ми вперше поцілувались, і я зізнався, що вона мені подобається. Я думав, що після цього щось зміниться, що ми підемо далі. Але вона відразу заявила, що взагалі не планує ніяких стосунків.
— Ми ж з тобою вже дорослі люди, – сказала вона тоді. – Іноді мені здається, що ми просто не підходимо одне одному, думаю ти розумієш в якому сенсі.
Дорослих стосунків у нас з нею не було, а якщо це якісь маленькі дотики, то мені здається, ніби це механіка, без зайвих емоцій. Іноді вона відвертається від мене, як тільки я пробую наблизитись.
— Давай, може, я просто масаж тобі зроблю? – запропонував я якось, намагаючись трохи розрядити обстановку.
— Масаж? – вона хмикнула. – О, так, це звучить непогано. Але не більше.
Я сміявся, але в душі щось стискалося. Чому все так складно?
Ще один аспект, який постійно тримає мене на дистанції — моя робота. Я працюю ночами, часто відсутній і це не додає стабільності. Як взагалі планувати щось серйозне, коли я постійно десь бігаю?
— Ти завжди такий зайнятий? – запитала вона. І я бачу в її очах сумнів, чи це я справді працюю, чи просто уникаю її.
Поряд з Оленою є інші люди, зрозуміло що й інші варіанти. Можливо, вона вже має когось на думці. Якось розповідала про чоловіка, з яким їздила за кордон на кілька днів. Сказала, що ніколи не жалкувала про це знайомство. Іноді це коле, бо мені здається, що я лише запасний варіант.
Останнім часом я все частіше думаю, чи варто продовжувати це спілкування. Сумніви з’їдають. Але коли ми знову зустрічаємось, коли вона бере мене за руку, я ловлю себе на думці, що все ж таки щось є між нами. Чи це просто мій егоїзм? Можливо, я не готовий відпустити, бо боюся залишитися один? Можливо, вона просто зручний варіант?
І ось, в один із вечорів, коли ми сиділи у кафе, я знову торкнувся теми наших стосунків.
— Слухай, може, перестанемо тягнути? – спитав я, глянувши їй прямо в очі.
Вона подивилась на мене, зробила ковток кави й тихо сказала:
— Можливо, ти правий. Може нам варто закінчити це. Я не можу дати тобі те, чого ти шукаєш. У мене є сім’я. Мій чоловік часто їздить у відрядження, а з дітьми ми не поспішаємо. Я вечорами не люблю бути на самоті, тому й гуляю довго та спілкуюся з іншими людьми. От з тобою, мені комфортно.
— У тебе є чоловік? – здивувався я. – Чому ти раніше про це не говорила? Ти ж розумієш, що використала мене?
— Ні, тобі ж і самому була приємна моя компанія, – виправдовувалася жінка, а потім продовжила. – Я не хочу зраджувати чоловіку, тому й тримаю тебе на відстані.
— А де каблучка? – запитав я її.
— Каблучку я ношу тільки коли чоловік поруч, а коли у відрядженні я вільна жінка.
І в той момент я зрозумів, що розбігтися — це, мабуть, найкраще рішення для нас обох. Після того вечора ми більше не зустрічались, але коли я згадую про Олену, мене аж тіпає. Як можна бути такою легковажною?
