Колектив був жіночий. Чвари, плітки. Начальник у них був молодий, але одружений. Але це не завадило їм закрутити стосунки. Але шила в мішку не сховаєш. І пильні колеги стукнули його дружині. Та прилетіла в офіс

“Привіт подружко. Ще не забула мене?» Таку смс-ку отримала Лариса і неймовірно зраділа. Колись зі Світланою вони прожили п’ять років в одній кімнаті в гуртожитку.

Це було щасливе, іноді напівголодне життя. Вони зустрічалися, розходилися з хлопцями. Плакали одна у одної на плечі. Після випуску, вони роз’їхалися. Світлана поїхала в свою область. А Лариса залишилася в місті.

Спочатку переписувалися, Лариса знала, що Свєта майже відразу заміж вийшла. А потім у Лариси закрутився неабиякий роман. Думки про подругу зовсім вилетіли у неї з голови. Заміж вона вийшла, але невдало.

З чоловіком не змогли навіть півроку прожити, характери різні були. Розлучалися з шумом. Та що там, з величезним скандалом. Ділили все, аж до рулону туалетного паперу. Добре, що у неї батьки постаралися і купили їй однушку. А то зовсім довелося б на вулиці жити.

Та й на роботі не все ладилося. Колектив жіночий. Чвари, плітки. Начальник у них був молодий, але одружений. Але це не завадило їм закрутити стосунки. Але шила в мішку не сховаєш. І пильні колеги стукнули його дружині.

Та прилетіла в офіс і добряче потягала Ларису на потіху всьому колективу. А її начальник стояв поруч і тільки причитав – Ольго, не треба. Ольго, досить. А та спустивши пар і показавши пальцем на розпатлану Ларису, наказала: – Щоб завтра її тут не було, зрозумів? А з тобою ми ще вдома поговоримо – і пішла, прибираючи чубок з чола.

Так і опинилася Лариса під Новий рік без роботи. Зовсім одна. Навіть зустріти ні з ким було. Батьки до друзів збиралися, а їй що робити? Сидіти біля телевізора і сльози проливати над якоюсь мелодрамою.

А тут як дар з небес. Свєтка з’явилася. Вони майже всю ніч переписувалися. Лариса поскаржилася на своє невлаштоване життя. І Світлана, ось що значить подруга, запросила її до себе. “Приїжджай до нас. У нас весело буде. Та й відпочинеш від своєї міської життя.” Лариса без зволікання відповіла, що згодна.

І накупивши подарунків, поїхала до подруги. Дістатися до них було справою не простою. Всі дороги замело, автобуси не їздили. І Лариса простирчали добу в готелі, дочекалася поки дороги почистять. Так що приїхала вона якраз напередодні свята.

Коли її сміючись стала обіймати повна жінка, Лариса її спочатку не впізнала. Свєтка в молодості була худющою, як дошка. А зараз огрядна дама посміхалася їй. – А ти, Ларисо, зовсім не змінилася. Все така ж красуня.

Розмовляти було колись, потрібно було готувати на стіл. Гостей очікувалося багато.

– Ти уявляєш, прям як навала родичів. Брат чоловіка прийде, сестра моя з сім’єю, батьки, друзі. Добре, що ти приїхала, допоможеш мені? Чи готувати вже розучилася? – жартівливо пхнула вона Ларису в бік.

– Ну звичайно допоможу, – сказала вона і подумала, що її манікюру буде капець.

Хоч Лариса і знала, що гостей буде багато, але такого вона не чекала. Адже крім дорослих були ще й діти. Багато дітей. Ціла купа мала. Її з кимось знайомили, але вона не встигала запам’ятовувати імена.

Посадили її поруч із суворим чоловіком. Він майже не їв і мало розмовляв. Лариса тихо запитала у подруги, хто це? Та так само тихо відповіла, що це старший брат її чоловіка.

З його вини не стало дружини, яка була при надії. З тих пір він як привид. Начебто є він і начебто немає. Лариса зі співчуттям на нього подивилася. Той помітив її погляд і посміхнувся. – Що пожаліти хочеш? Так пішли. – Лариса під впливом свята, хвацько сказала: – Що, думаєш, налякав? Пішли!

Потім вони кудись довго йшли. Лариса падала в сніг і реготала. Іван, так звали чоловіка, піднімав її і вів далі. А потім вони зайшли в будинок і свідомість Лариси відключилася. Що було далі вона не пам’ятала.

Прокинулася на дивані з хворою головою. Відкинула плед, одягнена, Слава Богу. Тільки чобіт не було. Тут в кімнату зайшов Іван:

– Прокинулася? Горазда ти спати. Світлана вже два рази прибігала. Встати зможеш чи квасу вип’єш?

Вона пересохлими губами прошепотіла: – Квасу

Він сміючись приніс їй склянку. Потім встала і запитала: – А де вмитися можна? І вибачте мене, будь ласка, я зазвичай так себе не поводжу.

Лариса прийшла до Світлани. Та виглядала, як огірочок. У будинку було все чисто і прибрано.

– Ну, Світлано, ти і спритна. Я ледь ходжу, а ти як на крилах – позаздрила Лариса.

– Так що там, я звикла. За всі роки заміжжя звикла. І господарство вести і за дітьми дивитися, та й Васю свого увагою не обділяю – просто відповіла Світлана і обняла Ларису. – Пам’ятаєш, як ми мріяли. Будемо жити поруч з сім’ями. Одна одній допомагати. А життя он як повернуло. Слухай, Ларисо, залишайся у нас. Я скоро в декрет піду, ти на моє місце. Погоджуйся – вмовляла Світлана.

Лариса відсунулася від неї: – Ти чого, подруго. Я до глибини душі міська. Тут напевно нудьга, особливо взимку.

Світлана ображено відповіла: – У нас ніколи нудно не буває. І будинок культури новий і кафе сімейне є. Та й просто по гостям ходимо. По святам. А ти там, судячи з твоїх розповідей, зовсім одна.

Перед від’їздом зібралися найближчі. Посиділи за столом. Всі говорили неголосно. А потім Іван попросив Ларису прогулятися по вулиці. Спочатку вони йшли мовчки по засніженій дорозі. А потім він раптом рішуче розвернув Ларису до себе.

– Я красивих слів говорити не вмію. Але точно кажу, що від мене тобі поганого ніколи не буде. Взагалі залишайся і переїжджай до мене. Ти мені дуже подобаєшся. Я тоді всю ніч, поки ти спала, на тебе дивився. І зрозумів, ти моя жінка – сказав він.

Лариса розгубилася: – Але ми ж одне одного не знаємо, як жити разом будемо?

Він стиснув її плечі: – А так і будемо. Як всі живуть.

Вона заперечила: – А любов?

Іван притиснув її до себе: – А вона буде, ось побачиш.

І вона повірила. Ось просто так, взяла і повірила.

Мрії Світлани і Лариси збулися. Вони живуть поруч і допомагають одна одній. Правда, допомога більше потрібна Ларисі, адже вона зовсім скоро подарує чоловіку первістка.

І так трапляється. Приїхала в гості і залишилася на все життя. Це називається Доля. Яка завжди веде тебе дорогою до щастя.