Дарина завжди вважала себе людиною терплячою. Вона була готова чекати. Чекати на найкраще. Чекати на те, щоб її життя склалося так, як вона уявляла: з коханим чоловіком, який зробить їй пропозицію, подарує кільце, і вони разом будуть будувати своє майбутнє.
Вони були разом дванадцять років. І протягом цих років Дарина завжди чітко відчувала: це була її людина. Вони сміялися над одними і тими самими жартами, підтримували одне одного у важкі моменти, планували подорожі і навіть обговорювали, скільки дітей вони хочуть мати. Вона любила його, і він любив її, хоч і рідко про це говорив.
Він, Олег, був чоловіком серйозним. Дарина це знала. Він ніколи не поспішав, не робив необдуманих кроків, і це її влаштовувало.
Вона не прагнула до швидких змін у стосунках, бо вірила: все станеться тоді, коли настане час. І хоча багато хто з її друзів уже давно одружилися, а її мати не переставала запитувати, коли вона нарешті почує слова «Виходь за мене».
Дарина не поспішала. Вона була впевнена, що він зробить пропозицію, коли буде готовий.
І ось, тільки через дванадцять років, коли відносини вже стали більш стабільними, коли вони з Олегом почали говорити про спільне майбутнє, вона відчула, що час прийшов.
І хоча в її серці ще не було жодних сумнівів щодо цього, певні ознаки все-таки почали турбувати. Олег часто став затримуватися на роботі, а у вихідні все більше часу проводив зі своїми друзями, не запрошуючи Дарину приєднатися.
Вона почала переживати, що з його боку все менше ініціативи, що він, можливо, не хоче будувати з нею сім’ю. Але вона все ще намагалася не звертати на це увагу. Вона чекала.
Але одне випадкове відкриття змусило її поглянути на ситуацію по-іншому. Одного вечора, коли Дарина збирала Олегові речі для прання, вона знайшла в його кишені маленьку коробочку.
Це була не його звичайна кишеня, але з коробочкою вона одразу зрозуміла — це може бути щось важливе. Можливо, кільце. Вона вже уявляла собі момент, коли він на коліні з’явиться перед нею і скаже: «Виходь за мене!» Вона була готова до цього, і серце її билося швидше від цієї думки.
Але коли вона відкрила коробочку, все змінилося. В середині не було золотого кільця з діамантом, як вона сподівалася. В середині коробки лежала квитанція.
Це була квитанція на покупку побутової техніки — мікрохвильовки, яку Олег купив для своєї сестри. Дарина вражено дивилася на цей папірець.
Вона не могла зрозуміти, чому Олег так старанно приховав від неї цю покупку. Чому він не сказав їй, що їде до сестри? Можливо, все це було звичайним випадковим недоразумінням? Але Дарина знала, що не може більше заплющувати очі на ці дрібниці.
В ту ніч вони лягли спати, але Дарина не могла заснути. Вона була спантеличена і розчарована. Вона витрачала дванадцять років на людину, яка так і не наважилася дати їй те, чого вона так прагнула.
Її внутрішня боротьба тривала всю ніч. Чи повинна вона розмовляти з ним і дізнатися, що насправді відбувається? А може, вона повинна залишити все, як є, і чекати на його ініціативу? Але глибоко в серці вона відчувала: на це чекати більше не можна.
Вранці, коли Олег пішов на роботу, Дарина залишила йому записку. Вона не знала, чи має сенс говорити про це прямо, чи краще просто поставити перед ним питання, на яке вона давно шукала відповідь.
«Олеже, мені потрібно розібратися в тому, що відбувається між нами. Я не можу більше чекати, я хочу знати правду.»
Ці слова були простими, але важкими для неї. Вона чекала на його відповідь, на те, як він відреагує. Вона сподівалася, що він зрозуміє і скаже, що все буде добре, що він справді хоче бути з нею і зробить пропозицію. Але у глибині душі Дарина відчувала, що це може бути початком кінця.
Олег повернувся додому пізно вночі. Він не відповів на записку відразу. Це тільки підтвердило її сумніви. У той момент, коли Дарина побачила його повернення, вона зрозуміла, що її надії розбиваються.
— Олеже, — почала вона тихо, — чи не хочеш ти поговорити про нас?
Він подивився на неї, і його обличчя відразу стало серйозним.
— Я не знаю, що тобі сказати, Даринко, — відповів він. — Можливо, я просто не готовий до цього кроку. Можливо, я ще не виявився достатньо зрілим для того, щоб зробити такий крок. Я не хочу тебе обманювати, і тому не говорив про це.
Ці слова дуже вразили дівчину. Вона почула, що його відносини до неї не такі, як вона уявляла. Вона намагалася бути сильною, але все ж не змогла стримати сліз.
— Олеже, я чекала цілу вічність, — сказала вона, не в змозі більше приховувати біль. — Я чекала на тебе. І якщо ти не готовий, то я не знаю, що нам робити.
І в ту мить Дарина зрозуміла одну річ. Її надії були марними. Вона чекала того, хто, здається, не розумів важливості того, що їй потрібно. Її любов, її прагнення до спільного життя не могли більше тягнутися в одному напрямку з його байдужістю.
Наступні дні Дарина витратила на роздуми. Вона зрозуміла, що її час настав, і тепер вона не могла більше дозволяти собі жити у полоні ілюзій.
Якщо людина не готова до кроків у спільне майбутнє, то вона не повинна розчаровуватися через це. Вона вирішила: її життя не повинно залежати від рішення іншої людини.
Через кілька днів Дарина зібрала свої речі та залишила квартиру, у якій вона так багато мріяла про щастя. Вона не знала, що буде далі, але вона була впевнена, що ця поїздка до нового життя не може бути марною.
Вона відпускала Олега, відпускала свої надії. І хоча її серце було розбите, вона тепер знала, що варто жити для себе.
Валентина Довга
