Коли Микола Іванович відійшов у вічність, ніхто не очікував, що це призведе до конфлікту між родичами. Діти та онуки одразу почали сперечатися, кому дістанеться будинок у селі та гроші, які дідусь накопичував протягом свого життя.
Сини Сергій та Петро запевняли, що вони доглядали за батьком більше, ніж інші. Онуки, особливо старший Віталій, також висловлювали претензії, стверджуючи, що саме вони найбільше допомагали дідусю в останні роки.
Всі сиділи за столом у домі, де речі нагадували про присутність дідуся Миколи. Нотаріус тримав у руках заповіт, який готовий був оголосити у присутності всіх родичів та сусідів. Його донька, Оксана, не вірила, що цей документ може викликати стільки гніву та образ. Усі затаїли подих, чекаючи рішення, яке мало стати остаточним.
— Ось зараз побачимо, хто дійсно турбувався про батька, – вигукнув Сергій, пильно дивлячись на Оксану.
Нотаріус почав читати заповіт уголос. Кімнату накрила тиша, мов грім серед ясного неба:
— Я, Микола Іванович Лисецький, заповідаю все своє рухоме та нерухоме майно Сокальській Юлії Володимирівні…
Родичі відразу піднялися на ноги, почали кричати та сперечатися.
— Що?! Як це Юлії? Вона ж йому не родичка! – Сергій майже кричав, міцно тримаючись за край столу. — Вона тільки дочка сусідки, навіть не живе тут.
— Це ж наш дім, наш спадок! Він не міг так вчинити з нами! – приєднався Петро.
Онуки перешіптувалися між собою, обурені новиною й не вірили, що їхні плани на розподіл майна зруйновані. Оксана, тремтіла від емоцій, намагалася перекричати загальний галас:
— Але він був при здоровому глузді! Це його рішення!
— Юлія, а ти що скажеш? – Дівчина, яку покликали на читання заповіту, сиділа і мовчала.
Вона дійсно багато зробила для хазяїна будинку, хоч і не була поруч. Дівчина була лікаркою у місті, тому діставала необхідні ліки для дідуся, не раз домовлялась про обстеження та піклувалась про його здоров’я. Те що робила Юлія мало хто знав із родичів. Ними все сприймалось як належне.
Сварки в домі не вщухали. Родичі вирішили звернутися до суду, щоб оскаржити заповіт. Юлія, дізнавшись про це, теж не залишилася осторонь, вона знала, що Микола Іванович щиро хотів допомогти її сім’ї і була готова захищати свої права.
Судові слухання тривали місяцями. Родичі розкололися на два табори: одні боролися за будинок і гроші, інші – намагалися зрозуміти, чому дідусь прийняв таке рішення. У кожному їхньому погляді була образа, але й десь глибоко, розуміння того, що справжні цінності не вимірюються спадком.
Минуло кілька років з того моменту. То суди відкладалися, то подавали на апеляцію, то були ще якісь причини, що не давали довести справу до кінця. Родичі все менше з’являлися у будинку дідуся, боялися його ремонтувати, щоб раптом він не дістався комусь іншому. Тільки Юлія та її мати час від часу скошували траву на подвір’ї, щоб воно не поросло будяками та доглядали за дідусевим котом.
У Миколи Івановича все цінне, що було в будинку давно вже родичі розтягли, залишивши тільки старі меблі та посуд. Суд присудив будинок Юлії і вона зайшла до нього на правах хазяйки.
— Це найбільший подарунок, який зробив мені Микола Іванович, – кожен день з подякою згадувала дівчина вчинок дідуся.
Проте, родичі настільки пересварились, що й зовсім перестали спілкуватись одне з одним. Іноді найбільші сліди залишаються не від втрати матеріальних благ, а від зруйнованих родинних зв’язків, які жоден суд не зможе повернути назад.
