Липневий ранок…Слава Ісусу Христу-сказав на подвір’ї мені старенький дідусь.
“Відов коло сеї хати дзвони швидше задзвенять ніж мені”.
Зняв шапку і спитав мене чи до мого тата можна ще.
Я невпізнала хто це прийшов.
-Звичайно можна. Заходьте.
Відкрила двері, провела до тата, подала води, печиво.
Подала крісло. Він сів біля старої репаної печі.
Нехотіла я заважати, адже їм є про що помовчати і сказати один одному. Вони дружили у селі.
Та я побачила їх сльози й сама заплакала.
Ми розуміли, що у цьому житті це їх остання зустріч.
Тато уже був лежачий. Та все розумів свідомо. Говорити не міг. Але рукою показував коли щось потрібно подати.
За життя тато пройшов багато випробувань, і радощі життя дарувало, і сум, і розпач, і любов.
Важко було бачити, як людина, особливо рідна прощається з життям.
За кілька годин я ще незнала, що втрачу тата назавжди. Навіть не могла собі уявити, що побачу татовий останній подих, я бачила як його серце зупинилося, бачила як він закрив очі та відійшов у засвіти.
А в той час, я під серцем носила донечку, була при надії.
Від розпачу покликала племінника, який знайшов у собі сили засвітити свічечку та помолитися. Царство Небесне та вічна пам’ять.
Гірко плакав. Розуміючи, що не маючи ніякої розради, так як ніщо, ніякі слова нездатні в цій ситуації щось змінити, не маючи ніякої втіхи, лише біль втрати і несамовита туга.
Господи, вже 5 років пройшло!
Намагаюся не думати про це, бо думати надто боляче.
Цінуйте своїх батьків, бо поки вони живі
Автор: Олександра Л.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
