Коли Ганна вирішила розлучитися з чоловіком, вона знала одне: діти не повинні страждати від їхнього рішення. Її подруги, одна за одною, радили різне. Хтось переконував:
— Не дозволяй йому бачити дітей, нехай відчує, кого він втратив!
Інша твердила:
— Обмеж їх спілкування, хай тільки на вихідних бачаться.
Але Ганна була іншої думки. “Ні, їм потрібні обоє батьків”, – твердо вирішила вона, спостерігаючи за своїми дітьми, маленьким Артемом і донькою Оленкою, які з сумом питали: “А коли ми побачимо тата?”.
Одного вечора Ганна зателефонувала Денису.
— Я пропоную наступне, – почала вона, зібравшись із думками. – Два рази на місяць діти будуть жити у тебе по тижню. Це дасть їм можливість проводити з тобою більше часу, а ти відчуєш, що таке бути батьком на всі сто, зі всіма обов’язками. Якщо не справишся, тобі твоя мама допоможе. Я з нею у гарних стосунках, а з твоїм характером ужитися не змогла.
Денис на тому кінці лінії розсміявся:
— Ну що тут складного? Легко! Побачиш, який я зразковий татусь, а не заїжджена коняка, така як ти.
На його образи я вже не звертала уваги. За наше сімейне життя він мене як тільки не називав. А коли звертався, завжди казав “Гей, чуєш”. Мені іноді здавалося, що це моє друге ім’я.
Свій характер Денис успадкував від батька. Свекруха свого часу намучилась зі свекром, тому їх шлюб розпався через п’ятнадцять років. Досі не розумію, як вона так довго терпіла витівки свого чоловіка. Проте я була впевнена, що кожна людина має право вибирати лінію поведінки та працювати над собою, щоб стати кращим. Саме на його самовдосконалення я розраховувала, коли ми з ним одружувались. Тільки після весілля, коли всі маски було скинуто, я усвідомила, що помилилась.
Свекруха мене попередила, що буде важко з таким характером ужитися, а я не послухала. Думала, любов сильніша. Коли з’явились діти, думала він зміниться, але цього не сталося. Чоловік ображав мене при друзях, говорив, що я багато їм. Хоча я завжди худа і не скажеш, що маю двох дітей. Він сказав, що я не господиня, що готувати не вмію та не займаюсь дітьми. Мені то так образливо було чути і я вирішила, що нам краще жити окремо.
Ідея, щоб діти жили з чоловіком виникла після того, як я влаштувалася на роботу. Мені ж потрібно їх годувати, а Денис давав копійки. Я працюю тиждень через тиждень, тому можу бути з дітьми тільки коли дома. Тому й вирішила відправити їх до тата.
Спочатку все йшло добре. Денис весело проводив час із дітьми: ходив з ними у кіно, на атракціони, готував піцу. Кожного вечора свекруха мені надсилала фото, що вони роблять. Вона була щаслива, що може бачити онуків, тому багато що їм дозволяла.
Тільки через деякий час колишній чоловік почав розуміти, що батьківство — це не тільки розваги. Вночі треба вставати до Оленки, коли вона кашляє, бо у дівчинки сезонна алергія. Допомагати Артему з домашніми завданнями, вести їх на гуртки, прати їхній одяг і готувати їжу кожного дня. Робота накладалася на ці обов’язки і він почав відчувати втому, яку раніше навіть не помічав у шлюбі з Ганною.
Свекруха хитрувала, намагаючись перевиховати сина. Вона іноді скаржилася на погане самопочуття та йшла полежати до себе у кімнату, іноді прогулювалась парком, а коли і до подруг на гостину заходила. Вона хотіла, щоб її син відчув на собі весь тягар жіночих обов’язків, щоб став поважати свою дружину.
Через кілька місяців Денис подзвонив Ганні і попросив зустрітися. Вони сиділи за столиком у кафе і він, злегка засоромлений, почав:
— Я був неправий, пробач. Я не розумів, як це складно. Ти була просто фантастичною дружиною, а як мама ти взагалі неймовірна.
Ганна всміхнулася.
— Рада, що ти це зрозумів, – сказала вона спокійно. – Сподіваюся, в наступному шлюбі ти не повториш цю помилку.
Денис тільки кивнув, відчуваючи, що цей урок йому не забути. Вони більше не були разом, але обоє знали: діти тепер мали двох батьків, які могли по-справжньому бути поруч, навіть якщо їхній власний шлях вже розійшовся.
